На думку юристів, потрібно створити «екосистему підзвітності» не лише для виконання рішень Міжнародного Суду, але й для цивільної відповідальності – доступу до заморожених активів, створення працездатного компенсаційного механізму – та кримінальної відповідальності, яка забезпечить взаємодоповнюваність та координацію між Міжнародним кримінальним судом та національними судами для розгляду таких злочинів, як фільтрація та крадіжка дітей, не кажучи вже про створення ефективного трибуналу для розгляду злочинів агресії

Коли в лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, багато людей вважали, що міжнародне право повністю провалилося. Дозвольте мені розповісти про чотири війни України, її велику стратегію і про те, що зробили і мають зробити юристи-міжнародники. Про це йдеться в аналітичній статті Гарольда Хонджу Ко – професора міжнародного права у Єльській школі права на сторінках видання Центру права та безпеки Рейса при Школі права Нью-Йоркського університету, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Чотири війни України

В Україні історія незалежності, яка розпочалася у 1991 році, досягла свого завершення під час Євромайдану 2013 року, коли українці прагнули покинути орбіту Росії, аби стати ближчими до Європи. Це спровокувало російську агресію, першим кроком якої стала анексія Криму у 2014 році, а також прибуття «зелених чоловічків» та жорстоких найманців, таких як група Вагнера на Донбас. Україна дала відсіч. І одна з причин, через яку Україна досі утримує Росію у безвиході, полягає в тому, що вона воює не два роки, а дев’ять років. Росіяни дотримувались відомої схеми колоніалізму, жорстокості і брехні, якої раніше дотримувались Сталін і Гітлер. Під час інсценованого кримського «референдуму» 2014 року, росіяни помилково сформулювали вибір як «між нацистами чи Росією».

Так почалася колоніальна війна між майбутнім України та минулим Росії. Путін – імперіаліст, який хоче переписати історію. Він не визнає незалежну Україну, хоча національна ідентичність України виникла задовго до Росії. Володимир Путін розглядає Україну як об’єкт, а не суб’єкт історії, а її громадян – як людей без прав людини, волю яких треба зламати, щоб відновити російську імперію. Так розпочалися «чотири війни» України. Перша, кінетична війна розпочалася 24 лютого 2022 року як кампанія «шоку й трепету», покликана швидко змусити Україну підкоритися. Озираючись назад, можна сказати, що не дивно, що Путін вирішив напасти на Україну. Він побачив, як Сполучені Штати переймаються після нападу на Капітолій 6 січня 2021 року під керівництвом колишнього президента Дональда Трампа. Він побачив Сполучене Королівство, яке вийшло з Євросоюзу під керівництвом прем’єр-міністра Бориса Джонсона. Він бачив Європу, охоплену кризою, із приходом до влади авторитарних режимів в Угорщині, Польщі й Туреччині. Він бачив Україну, яку очолює Володимир Зеленський – недосвідчений лідер та колишній комік. Він бачив слабкість НАТО. Але Путін сильно прорахувався. Натомість, він отримав «натовізацію Фінляндії» та Швеції. Він думав, що володіє дивовижно жорсткою силою, але недооцінював західну єдність та санкції і надто покладався на мобілізованих.

Коли його ініціатива шоку й трепету провалилася, Путін приступив до каральної війни, яка характеризується жорстокістю, агресією та виснаженням, зосередивши увагу на Донбасі, портових містах та Криму. Він бомбив вокзали, пологові будинки, школи та дитячі будинки. Він поєднував стратегію жорстокості, як у Бучі, з невибірковими обстрілами і застосував незаконну дипломатичну стратегію анексії, яку Генеральна Асамблея ООН засудила переважною більшістю у 143 голоси. Але Путін не зміг усвідомити, що Росія стала Голіафом ХХ століття, атакуючим Давида ХХ століття. Коли набули чинності жорсткі санкції проти Росії та високотехнологічна військова допомога Україні, Путін був змушений змінити спосіб ведення війни. Він завчасно витратив свої боєприпаси і не міг легко поповнити їх. У процесі війни, він почав залежати від застарілої військової техніки. Україна залишалася гнучкою, використовуючи високотехнологічну зброю.

Друга віртуальна війна в Україні розпочалася за день до кінетичної атаки, коли Росія розпочала скоординовану кібератаку на 48 українських організацій, поширюючи шкідливе програмне забезпечення. Але Україна відповіла створенням партнерських відносин із приватними союзниками у сфері інформаційно-комунікаційних технологій, поширюючи цифрові активи хмарними серверами в Європі. Ці приватні союзники використовували штучний інтелект для виявлення порушень у кібермережі України та встановлення коригувальних виправлень як захист кінцевих точок. Ілон Маск надав Україні доступ до свого супутника Starlink, щоб Україна ніколи не втрачала підключення до Інтернету. Приватні компанії стільникового зв’язку надали універсальний роумінг і мережа України ніколи не відключалася. Таким чином, навіть коли нація, що перебуває у бойовій готовності, розійшлась по бомбосховищам у великих містах, українці та їх уряд продовжували підтримувати постійний зв’язок. У той же час Путін розпочав масштабну кампанію дезінформації, яка здебільшого провалилася просто тому, що молоді люди, які ігнорували його пропаганду, використовували соціальні мережі, аби зрозуміти, що насправді відбувалося на фронті.

Щойно Україна зупинила кінетичну війну Путіна та заблокувала його кібер- та дезінформаційну війну, почалася третя війна, юридичний контрнаступ: дві справи розглядалися Міжнародним Судом; двоє – у Трибуналі з морського права та Постійній арбітражній палаті; п’ять справ у Європейському суді з прав людини у Страсбурзі; попереднє розслідування у Міжнародному кримінальному суді, яке переросло в ордери на арешт російських високопосадовців, включаючи Путіна; внутрішні переслідування з боку Генеральної прокуратури України; справа СОТ у галузі торгівлі й транзиту; і міжнародні комерційні арбітражі з приводу експропріації українських активів і різних націоналізованих підприємств, які приносять мільярди доларів у вигляді судових рішень, які ще не стягуються.

По-четверте, Україна веде війну ідей. Ця війна протиставляє ідею кантівського глобального управління – що право націй, як сказав Іммануїл Кант, має бути засноване на федерації вільних держав, які поділяють демократичні цінності – антиутопічному баченню глобальних сфер впливу Джорджа Оруелла у 1984 році. Оруелівське бачення відстоюють авторитарні діячі по всьому світу, які нападають на суди, виступають проти різноманіття та інклюзивності, демонізують іммігрантів, законодавців, принижують бюрократів, нападають на засоби масової інформації, винагороджують своїх друзів і закликають до популізму.

Таким чином, це перетворилося на битву між минулим Росії та майбутнім України. Путін заявив, що історія визначає реальність, змушуючи Україну повернутися до складу Російської імперії. Україна заявила, що йдеться про майбутнє: відмову від російських енергоносіїв, перехід на відновлювані джерела енергії, досягнення повної незалежності, союз з Європою та приєднання до європейських ланцюжків поставок. І хоча Путін хотів відновити Другу світову війну проти фашистів, він сам став фашистом. Тим часом, Україна продовжує виборювати право обирати своїх лідерів. Отже, ця боротьба перетворилася на питання про те, чи зможе авторитарний режим силою зруйнувати нову демократію, чи зможуть глобальні демократії працювати разом, як сподівався Кант, аби урятувати молоду демократію.

Отже, Росія хоче повернути Україну до складу СРСР, тоді як українці наполягають, що вони зможуть обійтися невеликою допомогою наших друзів. Росія хоче повернути свою втрачену імперію; Україна пережила Османську та Російську імперії і не повернеться назад. Інструменти Росії –  це жорстка сила; Україна чинить опір за допомогою розумних альянсів, демократії та міжнародного права. Росія використовує агресію та звірства; Україна використовує закон та дипломатію. Росія хоче ставитись до цього як до місцевої колоніальної боротьби; Україна ставиться до цього як до глобальної боротьби. Коротка гра Росії – це сила; Довгострокова гра України – це закон.

Велика стратегія України

Україна відповіла на російську агресію великою стратегією з п’яти частин:

• інформація;
• незаконність;
• ізоляція;
• дипломатія у пошуках того, що я називаю «прискореним Дейтоном»;
• підзвітність чи прагнення до «фрагментованого Нюрнберга».

Елемент перший – це інформація: використовуйте відкриті джерела, аби показати, що дії Росії абсолютно незаконні. По-друге, ізоляція: за допомогою економічної війни зробити Путіна ізольованим злочинцем у взаємозалежному світі. По-третє, незаконність: оголосити незаконними усі дії Путіна, його підлеглих та соратників, сприяючи їхній ізоляції. По-четверте, дипломатія: стимулювати всеосяжний процес мирних переговорів, який, сподіватимемося, розгорнеться швидше, аніж у Боснії у вигляді Дейтонських мирних угод. П’яте та останнє: підзвітність. На відміну від Нюрнберзького процесу, деякі обвинувачені перебувають у полоні і немає переможця, а отже, немає правосуддя переможця. Натомість, Україна має проводити «фрагментований Нюрнберг», задаючись питанням, як найкраще зберегти кримінальну та громадянську відповідальність на багатьох внутрішніх та міжнародних форумах.

Щоб довести незаконність, Україна послалася на статтю 2, положення про недискримінацію Загальної декларації прав людини Лаутерпахта, подавши позов проти Росії до Міжнародного суду за расову дискримінацію в Криму та порушення Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму на Донбасі. У Постійній палаті третейського суду (PCA) та ж команда подала арбітражний позов з морського права, оскаржуючи комплексну крадіжку Росією морських ресурсів України, крадіжку української нафти і газу, створення перешкод судноплавству, розграбування рибних запасів та конфіскацію культурної спадщини та морської археології. Щоб уникнути відповідальності, Росія спробувала, але безуспішно, домогтися припинення обох справ через відсутність юрисдикції.

Після повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Україна зібрала законне насіння Конвенції про геноцид, посіяне 75 років тому Рафаелем Лемкіним. Повторивши велику брехню, Путін обурливо заявив, що Україна здійснила акти геноциду на Донбасі. На брехні Путіна Україна започаткувала юрисдикцію. Україна відповіла, що це створило суперечку стосовно «тлумачення, застосування та виконання» Конвенції про геноцид, яка наділила юрисдикцію Міжнародного Суду. Міжнародний суд погодився і дійшов висновку, незважаючи на заперечення Росії, що він має юрисдикцію. Запитуючи тимчасові заходи, ми стверджували, що це стосується не лише відносин Росії та України, але й майбутнього міжнародного права.

Таким чином, рішення Міжнародного Суду допомогло реалізувати стратегію України із п’яти пунктів: незаконність, обмін інформацією, ізоляція, підзвітність та дипломатія. Постанова про звинувачення в геноциді, ймовірно, допомогла тримати Китай та Індію осторонь, надіславши сигнал про те, що підтримка дій Росії буде рівносильна підтримці та підбурюванню до порушення ухвали Суду. Оскільки Путін продовжував розігрувати карту сили, його ізоляція зростала. Колишній шеф-кухар Євген Пригожин очолив заколот групи Вагнера, який закінчився його вбивством. Але в Росії зростають хвилювання щодо мобілізації, непокори та економічної кризи. Оскільки Путін став ще ізольованішим, Україна посилила власні аргументи на користь додаткових санкцій, більшої відповідальності та дипломатії. Таким чином, велика стратегія України збіглася зі стратегією Сполучених Штатів та Європейського Союзу.

Коли Україна повернулася до Гааги у вересні 2023 року, щоб спростувати попередні заперечення, до нас приєдналися 32 держави-члени Конвенції про геноцид, наголосивши, що йдеться про Росію, яка виступає проти міжнародного правопорядку. Як ми висловлюємося: «Чи може могутня держава хибно звинуватити свого сусіда в геноциді, а потім використати незаконну силу, щоб вбивати громадян, спустошувати їхню батьківщину та дестабілізувати глобальний правовий порядок під приводом запобігання геноциду та покарання за нього?» Ми сказали Суду: «Ви є охоронцем Конвенції про геноцид. Ця справа допоможе визначити обсяг повноважень Суду щодо припинення кричущого порушення найважливішого у світі договору з прав людини». Росія ще раз спробувала, але безуспішно, домогтися припинення справи щодо юрисдикції. У рішенні у справі про фінансування тероризму Суд заявив, що «у міжнародному праві твердо встановлено: «порушення зобов’язання тягне за собою зобов’язання зробити відшкодування адекватною формою». Таким чином, Україна тепер може перейти до розгляду звинувачень по суті у справі про геноцид, аби довести, що Росія напала на підставі брехні і грубо порушила недвозначну ухвалу Суду про тимчасові заходи.

Що тепер мають робити юристи-міжнародники

Що нам тепер варто робити? Чи буде у нас дипломатія, підкріплена санкціями? Чи спиратимемося ми на зернову угоду? Чи ми розробимо необхідні процедури для миру в Україні? Яку частину плану президента Зеленського з 10 пунктів, який включає відновлення справедливості, буде ухвалено?

Наше найбільше завдання – творче. Ми не можемо забезпечити права без проекту правової архітектури. Елеонора Рузвельт молилася щоночі: «Покажи мені бачення нового світу». Недостатньо просто зберігати повагу до цих історичних договорів чи виправдовувати окремі порушення. Ми підійшли до нового архітектурного моменту. Поки українські солдати борються, а дипломати шукають можливості, ми, юристи, маємо переосмислити правову архітектуру. Те, що руйнує війна, закон має відновити. Саме це сказав президент США Франклін Рузвельт у своїй промові про чотири свободи 1941 року: щоб захистити свободу слова та релігії, нам потрібна Загальна декларація прав людини та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права; для забезпечення свободи від потреби – Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права; запропонувати свободу від страху, Конвенцію про геноцид, Конвенцію про тортури, Конвенцію про статус біженців.

Наш «список справ» лякає. Ми маємо розробити покращену правову архітектуру стійкості та забезпечити повернення депортованих дітей, захисту суверенного імунітету, запровадження більш розумних санкцій, а також післявоєнної міграції та інклюзивності переміщених осіб. Нам необхідно створити «екосистему підзвітності» не лише для виконання рішень Міжнародного Суду, але й для цивільної відповідальності – доступу до заморожених активів, створення працездатного компенсаційного механізму – та кримінальної відповідальності, яка забезпечить взаємодоповнюваність та координацію між Міжнародним кримінальним судом та національними судами для розгляду таких злочинів, як фільтрація та крадіжка дітей, не кажучи вже про створення ефективного трибуналу для розгляду злочинів агресії.

Зрештою, покійний колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт зрозуміла це. Вона думала, що українці зможуть перемогти, якщо ми будемо їх підтримувати. Закон допоміг Україні порівняти жорстку силу Росії з м’якою силою, партнерством, технологіями та юридичними перемогами. Але чи закон може допомогати нам далі, оскільки ставки зростають? Як висловився Тімоті Снайдер, перемога України підтвердить принцип самоврядування, дозволить продовжити європейську інтеграцію та дозволить людям повернутися натхненними до інших глобальних викликів. Перемога Росії розширить геноцид, підпорядкує Європу, заморить голодом Африку та Азію та посилить фашистів й тиранів. Ця війна є ні що інше, як можливість демократичного майбутнього, заснованого на законі. Якщо ставки є такими, як ми можемо бути сторонніми спостерігачами?

Оскільки коротка гра Путіна – це сила, наша довгострокова гра має бути законом. Ми не можемо піддатися втомі від співчуття. Нам потрібно продовжувати потік допомоги. Ми маємо продовжувати нашу моральну підтримку. Ми маємо тримати Україну у центрі уваги і не дозволяти іншим кризам затьмарювати її. І ми не можемо просто дозволити Путіну відкладати справу допоки до влади у США не прийде інший президент чи Конгрес. Довга гра вимагає, щоб кожне покоління передало свою пристрасть та мудрість наступному, тому ми, юристи-міжнародники, маємо займатися цим надовго.