НАТО має інструменти та досвід, щоб відігравати важливішу роль у наданні Україні військової допомоги, але досягнення консенсусу серед союзників, деякі з яких побоюються подальшої ескалації війни з Росією, буде непростим завданням

Carnegie Europe опитало відомих зарубіжних експертів чи має НАТО координувати військову підтримку України і Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з їх думками.

Стефані Бабст, стратегічна радниця і колишня заступниця помічника генерального секретаря НАТО:

Нещодавня заява союзників по НАТО про новий пакет заходів для України, ініційована генеральним секретарем Єнсом Столтенбергом, який йде у відставку, є нічим іншим, як невдалою показухою. Її мета – приховати гірку правду про те, що країнам-членам НАТО не вистачає сміливості запросити Україну на переговори щодо вступу на саміті у Вашингтоні у липні 2024 року. Наближення України хоча б на один метр до дверей НАТО залишається політичним даремним кроком для Вашингтона, Берліна та деяких інших союзників; отже, запропонований Столтенбергом «результат саміту» повинен, принаймні, вдавати, що підтримка України з боку союзників є залізною. Але це не так. Пропозиція щодо часткової передачі функцій координації групи Рамштайн до НАТО, яка підкріплена нечіткими середньостроковими фінансовими зобов’язаннями, не змінює стратегічної гри. Досі Вашингтон не хотів віддавати важливий політичний інструмент координації військової допомоги та потреб у навчанні України. Але оскільки команда Байдена та Блінкена не бажає рішуче протистояти Москві, Вашингтон, хоч і неохоче, дав зелене світло пропозиції Столтенберга як прийнятного компромісу. Проте західний альянс ухиляється від вирішення реальної стратегічної проблеми: без активного повалення терористичного режиму у Москві, Україна стикається з високим ризиком бути розчавленою Росією біля свого порога. Зважаючи на усе, деякі союзники могли б змиритися з таким сценарієм.

Генріх Браус, колишній помічник генерального секретаря НАТО з оборонної політики та планування:

Україна є відмінним партнером НАТО, який прагне членства. Саміт у Вільнюсі 2023 року підтвердив, що «майбутнє України – це НАТО». Вона виборює своє виживання як незалежної, демократичної держави проти жорстокої агресивної війни Путіна. Водночас, боротьба України приносить користь безпеці Альянсу. Тому здається цілком логічним, що НАТО має координувати військову підтримку партнера, який опинився у такій біді. Але що це означатиме на практиці? Здається цілком можливим, що високопосадовець НАТО, такий як заступник генерального секретаря, за підтримки військово-цивільної оперативної групи буде призначений головним координатором. Фахівці з оборонного планування НАТО, які знають інвентарні запаси усіх 32 союзників, могли б порадити, які з них можуть надати якийсь потенціал і взяти на себе справедливу частку тягаря. Але будь-який представник НАТО потребуватиме повної підтримки всієї Північноатлантичної ради, щоб переконати союзників надати необхідну підтримку. Якщо припустити, що Сполучені Штати продовжать підтримувати Україну після президентських виборів, то міністр оборони США, діючи з авторитетом провідної країни НАТО, за допомогою якої зрештою залежать решта союзників, має більше важелів впливу. Понад те, координуюча роль має ще більше мотивувати самі Сполучені Штати продовжувати надавати значну підтримку. Це також стало б важливим сигналом для Росії.

Домінік Янковський, заступник постійного представника Польщі у НАТО:

Так, НАТО варто робити більше для України з трьох причин. По-перше, НАТО є потужною силою, коли справа стосується оборонного планування, забезпечення, координації військової підготовки та встановлення цільових показників потенціалу. Фактично НАТО має необхідні інструменти та досвід для широкої координації військової підтримки України. По-друге, поступово беручи на себе завдання ініціатив під керівництвом США, починаючи з Групи сприяння безпеці (Україна), європейські союзники матимуть можливість чітко продемонструвати свою готовність зробити внесок у зусилля щодо поділу тягаря, коли справа доходить до військової підтримки України. Це особливо важливо для підтримки трансатлантичної єдності у довгостроковій перспективі. По-третє, є чіткий сигнал попиту з боку України. Київ очікує, що НАТО посилить свою помітність та роль у довгостроковій військовій підтримці та плануванні. У той же час ці додаткові зусилля НАТО повинні доповнювати роботу, яка уже ведеться, включаючи дорожню карту оперативної сумісності НАТО-Україна, а також Спільний аналітичний, навчальний і освітній центр НАТО-Україна (JATEC), який Польща погодилася розмістити у себе.

Лінас Коджала, директор Центру східноєвропейських досліджень у Вільнюсі:

Основна мета – це швидка та послідовна доставка допомоги Україні. Якщо цього можна досягти за допомогою існуючого формату Рамштайн, його варто продовжити; проте недавні проблеми із затримкою пакетів підтримки США у Конгресі натякають на можливі перешкоди у майбутньому. Пропозиція про те, щоб НАТО взяло на себе керівництво, схоже, знаходиться на попередньому етапі та не повністю розроблено. Крім того, у формат «Рамштайн» входять близько 50 країн, майже половина з яких не входять до НАТО. Таким чином, якщо НАТО візьме на себе провідну роль, забезпечення участі цих країн матиме важливе значення. Тим не менш, перспектива справедливішого розподілу тягаря під керівництвом НАТО приваблива, особливо з урахуванням президентських виборів у США. Більше того, було б вигідно зробити процес підтримки технократичнішим. Після визначення стратегічного спрямування, пакети підтримки не повинні на кожному кроці зазнавати політичних дебатів на високому рівні, оскільки на них можуть впливати політичні цикли та інші проблеми. У будь-якому випадку, незамінна роль Сполучених Штатів у підтримці України та підтримці згуртованості НАТО залишається очевидною. Тому будь-які майбутні кроки залежать від здатності досягти міцного консенсусу серед союзників та рішучості реалізувати усе це на практиці.

Олена Кузько, віце-президентка з політики та програмування у GLOBSEC:

Так. Інституціоналізація координації військової підтримки України у рамках НАТО допоможе забезпечити більшу стабільність та передбачуваність допомоги. Якщо усе організовано ефективно, співпраця може підвищити ефективність планування як для українців, так і для союзників за допомогою оцінки того, що необхідно, коли та як задовольнити ці потреби, зокрема, у довгостроковій перспективі. Це також зменшить будь-які збитки, якщо окремі уряди вирішать скоротити свою підтримку України – не такий уже й фантастичний сценарій у Сполучених Штатах та інших країнах. Критики таких пропозицій стурбовані тим, що Росія може сприйняти НАТО як супротивника. Утім цей аргумент ігнорує той факт, що Путін уже успішно переконав росіян, що їхня країна веде війну проти НАТО в Україні. Західні інституційні складнощі та обхідні шляхи не становлять особливого інтересу чи значення для Путіна та його прихильників. Для них важливим є те, чи достатньо сильна Україна, щоб дати відсіч. Іншими словами, західна інституційна творчість сама по собі не стане причиною ворожих дій. Не буде й колективної підтримки. Європейський фонд миру з цією метою не призвів до того, що Росія розпочала гарячу війну проти ЄС. Кремль справді легко знайде привід для збройного конфлікту з НАТО, якщо захоче. Але насправді Москва буде менш схильна до цього, якщо розглядатиме країни НАТО як організовані під інституційною парасолькою, аніж якщо вона сприйматиме їх як неблагополучних, що бояться власної бюрократичної тіні.

Джон Лоф, асоційований науковий співробітник програми «Росія та Євразія» у Chatham House:

Без кращої структури, відповідь — так. ЄС наразі не має необхідної кваліфікації для виконання цієї ролі, а НАТО має необхідний досвід, навіть незважаючи на те, що його інституційний потенціал у цій галузі ще належить перевірити. Проте велике питання полягає у тому, наскільки ефективно НАТО зможе функціонувати як координуюча організація, якщо Сполучені Штати будуть менш відданими союзниками. На європейських членах альянсу лежатиме відповідальність за те, щоб вони активізували свою діяльність та забезпечили значно вищий потенціал України стосовно самозахисту. Це вимагатиме створення та підтримки консенсусу – процесу, який, ймовірно, виявиться непростим через різні погляди серед європейських союзників на те, що поставлено на карту для Європи і як найкраще завадити Росії досягти своїх військових цілей. З іншого боку, терміновість ситуації та відсутність альтернатив, ймовірно, полегшать досягнення консенсусу і змусять Німеччину, зокрема, демонструвати сміливішу позицію та визнати, що ескалація війни, якою вона побоюється, з більшою ймовірністю станеться, якщо Україна не отримує необхідної йому зброї.

Крісті Райк, заступниця директора Міжнародного центру оборони і безпеки у Талліні:

Так, з двох основних причин. Основна причина, що згадується у засобах масової інформації, — необхідність підготовки до можливого президентства Дональда Трампа. Дійсно, Європа і НАТО знаходяться у процесі запобігання шоковим наслідкам, які можуть відбутися після президентських виборів у США. Повномасштабна війна Росії проти України виявила залежність європейської безпеки від США, а американське керівництво у групі Рамштайн у координації західної військової допомоги відіграло вирішальну роль. Однак війна також наголосила на необхідності того, щоб європейці взяли на себе більше відповідальності, що вони й роблять поступово. Рівень європейської підтримки України перевершив рівень підтримки Сполучених Штатів минулого року, і він має зростати надалі паралельно зі зміцненням європейського оборонного потенціалу та промисловості. По-друге, для довгострокової безпеки України та Європи дуже важливо, щоб Україна була здатна зробити наступні кроки до членства в НАТО. Посилення ролі НАТО у підтримці військових зусиль України стало б кроком у цьому напрямку. Це допоможе покращити оперативну сумісність українських збройних сил, а також відправить Москві сигнал про те, що вона не може зупинити процес повної інтеграції України у західні структури.

Стен Ріннінг, директор Інституту програмної освіти в Університеті Південної Данії:

Так, НАТО має координувати військову підтримку України. НАТО дедалі частіше перебуває осторонь війни, яка визначатиме порядок безпеки в Європі. Це був вибір союзників, який мотивований страхом перед посиленням конфронтації та ескалацією ядерної війни. Уряди країн-союзників, як і раніше, ухвалюють політичні рішення, але вони уже об’єдналися у різні коаліції і, що важливо, у «Велику сімку». Проте НАТО залишається основою континентальної безпеки, і Україна незабаром стане членом НАТО, кажуть союзники. Альянс не займається всерйоз цими проблемами, натомість схиляючись до власної позиції оборони та стримування. Ця позиція життєво важлива, але урок 2010-х років зрозумілий: якщо НАТО не підтримуватиме активний політичний діалог, то ризикує, за пам’ятними словами президента Франції Еммануеля Макрона, стати «мертвим мозком». Тому настав час, щоб НАТО загалом задумалося про довгострокові наслідки війни в Україні. Координація військової підтримки могла б стати довгоочікуваною сходинкою.

Стенлі Р. Слоан, американський письменник:

Замість того, щоб діяти зі страху через прихід до влади Трампа, європейські союзники мають діяти через подяку за союзницьку підтримку, співпрацю, політику зобов’язань та дії президента Байдена — і мають заявити про це голосно. Такий підхід міг би допомогти пом’якшити заяви Трампа про те, що все стає кращим через загрозу, яку він становить для альянсу. Крім цього, адміністрація Байдена має виступати за те, щоб НАТО взяло на себе роль щодо координації союзницької допомоги Україні. Це показало б, що Україна має бути такою ж важливою для європейських союзників, як і для Сполучених Штатів, і що відповідальність за підтримку України розділена між усіма союзниками. Угода про виключно великий пакет підтримки України, що охоплює військові та невоєнні потреби, поставить знак оклику на це зобов’язання і допоможе впоратися з проблемами трансатлантичного поділу тягаря.

Карстен Сондергард, колишній посол Данії в Росії, Ірландії, Німеччині, Туреччині та НАТО:

Я вітаю пропозиції щодо більш активної ролі НАТО. Це також включає координацію НАТО для військової допомоги Україні. Конкретні причини зрозумілі. За правильної реалізації, це могло б забезпечити більшу прозорість і передбачуваність, можливо навіть полегшивши пошук більшої кількості черепашок! Загальна причина ще переконливіша. Починаючи з Бухареста у 2008 році, саміти НАТО по-різному визначали, якою має бути кінцева мета відносин між НАТО та Україною. Проте багатьом здається, що членство України в ЄС ще далеко. Однак незалежно від того, буде обрано Трампа чи ні, нам необхідно рухатися у цьому напрямку. Невеликі прагматичні кроки необхідні і, ймовірно, найкращий спосіб просування вперед. Було б розумно поступово звузити різницю між повноправним членством у НАТО та нинішньою ситуацією. Нам потрібно зробити лід товщим для майбутньої співпраці. Викладені уроки: якщо у вас є сумніви щодо цієї ідеї, припиніть говорити, що нам не варто цього робити. Натомість, подумайте про те, як подібні ідеї можна використовувати для пом’якшення табу щодо ролі НАТО. Росія порушила правила європейської безпеки, тому лише надійні засоби військового стримування можуть врятувати Україну. І на цю роль є лише один кандидат. Підготуємо ґрунт.

Пол Тейлор, старший науковий співробітник Центру європейської політики:

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг має рацію, пропонуючи, щоб альянс координував військові поставки для України замість нинішнього спеціального процесу під керівництвом США, аби спробувати забезпечити безперервний потік зброї та боєприпасів незалежно від того, хто переможе на президентських виборах у США. Сполучені Штати погоджували вимоги до обладнання та постачальників на регулярних зустрічах бажаючих країн, включаючи союзників по НАТО, а також Японію, Південну Корею та Австралію на авіабазі Рамштайн у Німеччині. Причиною початкового виключення НАТО з поля зору було бажання дати відсіч твердженням Кремля про те, що НАТО веде війну проти Росії в Україні. Однак європейські союзники справедливо стурбовані, якщо Дональд Трамп переможе на виборах, то зможе не лише зупинити постачання американської зброї та грошей, але й задушити постачання до інших країн, щоб чинити тиск на Україну, аби вона досягла врегулювання шляхом переговорів. Передача завдання координації НАТО, яка має досвід роботи в якості координаційного центру закупівель, має сенс, якщо це може запобігти перерві та постачанню зброї, захищеної від Трампа. Це не наближає НАТО до того, щоб стати воюючою стороною в Україні. Однак було б ілюзією думати, що створення п’ятирічного фонду на 100 мільярдів доларів для озброєння України призведе до участі США. Конгрес може вимкнути цю послугу будь-якої миті.

Курт Волкер, колишній посол США при НАТО:

Рішення про використання НАТО як координаційного центру для допомоги Україні мало бути ухвалене два роки тому. Це найбільш організований, найефективніший, найстабільніший і найвідпрацьованіший спосіб координації допомоги як між союзниками по НАТО, так і між країнами-партнерами. Ще краще поєднати це з фондом, керованим донорами, як запропонував генеральний секретар Столтенберг. На жаль, адміністрація Байдена протягом двох років не хотіла, щоб НАТО зробило це, побоюючись створити імідж конфлікту між НАТО та Росією. Це, як і раніше, є правильним рішенням. Утім називати таке захистом Трампа — це найгірший із можливих повідомлень стосовно того, що в іншому є добрим рішенням. Ніхто не має жодного уявлення про те, якою може бути політика Трампа щодо НАТО та України, і навіть чи буде його обрано президентом США, тому ніхто не повинен робити жодних припущень. Однак якщо є щось, у чому Трамп був послідовним, то це те, що союзники по НАТО повинні платити свою справедливу частку. Створення інформаційно-координаційного центру НАТО та пов’язаного з ним фонду – це спосіб гарантувати, що союзники зроблять саме це – заплатять свою частку.

Анна Вісландер, директорка сектору Північної Європи в Атлантичній раді:

Так, це хороша ідея. Фактично, НАТО уже є засобом нелетальної підтримки України, тому крок щодо розширення ролі не такий уже й великий. І через три роки після початку війни, побоювання з приводу ескалації виявилися помилковими. Незважаючи на те, що союзники НАТО відправляють в Україну дедалі досконаліші системи озброєння, Росія не пішла на ескалацію війни. Ідея інституціоналізувати союзницьку підтримку України має сенс. Це класичний спосіб забезпечити стійкість та безперервність операцій незалежно від національних урядів. Місія в Афганістані, яку спочатку очолили США, а потім НАТО, є лише одним із прикладів. Цілеспрямована довгострокова підтримка з боку Заходу також надсилає Росії вирішальний сигнал про рішучість Заходу. Союзникам не потрібні гігантські інвестиції. Естонське дослідження засвідчило, що щорічні зобов’язання усіх партнерів Рамштайна щодо військової підтримки у розмірі 0,25% ВВП було б достатньо. Звичайно, для адміністрації Байдена це зрушення є непростим завданням. Напередодні виборів він не хоче здатися слабким, сигналізуючи про відсутність лідерства чи страх програти вибори. Таким чином, перспективи мають бути кращими, аніж просто військова підтримка, яка захищає Трампа. Майбутні результати виборів у Європі, наприклад, до Європейського парламенту чи президентські вибори у Франції, також можуть підірвати його. І європейські союзники повинні зробити крок уперед і отримати свою справедливу частку військової підтримки, тоді Сполучені Штати зможуть наслідувати їхній приклад. Якщо усе буде зроблено правильно, то НАТО може і має відіграти важливу роль у забезпеченні того, аби Захід допоміг Україні виграти війну.