Валерія зараз живе у Києві, вступила до медичного коледжу і займається різними видами діяльності та часто відвідує сеанси терапії

До повномасштабного вторгнення РФ в Україну, 17-річна Валерія жила звичайним життям учениці 10-го класу, готуючись до іспитів та беручи участь у різноманітних заходах, включаючи танці та повітряну гімнастику. Валерію чекало блискуче майбутнє – все мало скластися так, як вона хотіла. Коли вона почула у новинах про повномасштабне вторгнення, це здалося їй сюрреалістичним. Все швидко змінилося, і вона щосили намагалася повністю зрозуміти ситуацію. Про це йдеться у спецрепортажі EuroNews, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Незабаром прибули російські війська та окупували її рідне місто Нова Каховка на півдні України. В особливо інтенсивний період обстрілів вона була змушена жити без їжі через те, що українські запаси закінчилися, але ситуація стабілізувалася після того, як почали прибувати вантажівки із продовольством із окупованого Криму. Тоді у місті, розташованому на Херсонщині, поступово з’явилася російська військова поліція. Це був період затишшя.

У жовтні 2022 року російські війська оголосили про «евакуацію» дітей із Нової Каховки до окупованого Криму. Валерії разом із іншими дітьми довелося зібратися на головній площі в оточенні озброєних військових РФ. Автобуси доставили їх до кордону із Кримом. Після прибуття у дітей конфіскували паспорти та документи.

«Росія дасть вам все»

Після прибуття Валерії до кримського табору «Променистий» педіатри оглянули дітей на наявність вошей та COVID-19. Вона пам’ятає табір, схожий на будинок для людей похилого віку, але позбавлений зручностей, орієнтованих на дітей. Плюс установа була оточена озброєними поліцейськими, які постійно охороняли дітей. Регламентований розпорядок дня включав виконання державного гімну Росії, від чого вона відмовилася. Влада просувала російські університети та спосіб життя, обіцяючи, що «Росія дасть вам усе».

Для Валерії таке вимушене середовище викликало побоювання за її свободу та майбутнє, але розпорядок дня був непередбачуваним і покликаним забезпечити, аби більшість дітей поїхали до Росії. Тому заняття можна охарактеризувати лише як пропаганду.

Програма у цих таборах називається «Університетська зміна» та діє за підтримки міністерства освіти Росії. Метою проекту є (пере)освіта дітей віком 12-17 років із тимчасово окупованих українських територій з огляду на російську культуру та історію.

«Насильницька депортація українських дітей – частина політики геноциду»

На думку лауреатки Нобелівської премії миру, юристки-правозахисниці та керівниці Центру громадянських свобод Олександри Матвійчук, ці табори та їхня мета – русифікувати українських дітей – це не просто воєнний злочин.

«Ця війна має геноцидний характер. Путін відверто сказав, що українців не існує, що ми такі самі, як росіяни. Ми бачимо, як ці слова втілюються у жахливу практику на місцях із 2014 року», – розповідає Матвійчук.

Як і Валерія, вона також згадала про навмисну заборону української мови та історії.

«Протягом десяти років ми документували, як росіяни навмисно винищують місцевих жителів, наприклад, мерів, журналістів, представників громадянського суспільства, священиків і художників», – додає Матвійчук.

У цьому аспекті насильницька депортація українських дітей є частиною політики геноциду, бо деяких із них поміщають у табори перевиховання, де їм кажуть, що вони – росіяни, а Росія – їхня батьківщина.

«Пізніше деяких із них насильно всиновлюють у російські сім’ї, щоб вони виховувалися як росіяни», – зазначає Матвійчук.

Як юристка вона знає, як складно довести цей злочин, особливо за нинішніми стандартами.

«Навіть якщо ви не юрист, легко зрозуміти: якщо ви хочете частково чи повністю  знищити національну групу, у вас є кілька стратегій, таких як її вбивство чи насильницька зміна їхньої особистості», — додала Матвійчук..

Валерія вирішує здійснити свою мрію – вивчати медицину

У таборі неякісна їжа часто викликала проблеми зі шлунком, а доступ до медичної допомоги було обмежено. Дуже маленькі діти страждали через недостатній догляд та важкі умови. За відсутності батьків або опікунів вони тинялися без нагляду і у холодну погоду були без належного одягу. Багато з них захворіли на бронхіт. Спалахи таких захворювань, як вітрянка та воші, були звичайним явищем.

Хоча дітям дозволили користуватися телефонами, послуг майже не було. Валерії ледве вдалося зв’язатися із членом родини та попросити, щоб її забрали.

Українців, які проживають на окупованих територіях, російська влада вважає «новоросами».

За даними Кримського центру громадянської освіти «Альменда», подібні табори обмежують повернення дітей, посилаючись на політичну позицію батьків. Повідомлялося про випадки примусового переселення та психологічного тиску, коли члени сімей стикаються із перешкодами на шляху возз’єднання зі своїми дітьми, особливо якщо вони проукраїнсько налаштовані. Коли ці діти висловлюють бажання відвідувати їх, членам сімей пропонується переїхати на території, контрольовані Росією. Українців, які мешкають на тимчасово окупованих територіях, влада розглядає як «новоросів».

Таким чином, член сім’ї зміг забрати її, оскільки вони жили на окупованій території. Перебуваючи у таборі загалом два місяці, вона вирушила до окупованого Генічеська на півдні України.

Валерія самостійно їде в Україну

Переживши важку медичну ситуацію у таборі, Валерія вирішила здійснити свою дитячу мрію та стати лікарем. Будучи сиротою з окупованої території, вона скористалася своїми обставинами під час вступу до університету та мала як російський, так і український паспорти. Перебуваючи у тимчасово окупованому Генічеську, вона обрала університет в Одесі та подала заявку онлайн, оскільки не хотіла залишатися на підконтрольних Росії територіях.

З окупованого Геніческа Валерія вирушила сама на автобусі. З російським паспортом перетин кордону пройшов гладко. На тимчасово окупованих територіях наявність російського паспорта необхідна для підтвердження права власності та збереження доступу до медичного обслуговування та пенсійної допомоги. Нездатність отримати новий паспорт до 1 липня, як того вимагає новий російський закон про окуповані території, може призвести до тюремного ув’язнення як «іноземного громадянина».

Останній перехід кордону

Подорож через Бєлгород та Сумську область, чому сприяли ефективні прикордонні переходи, тривали цілий день. На останньому кордоні в Сумах, який, як і раніше, відкритий для пішоходів, але потребує суворої фільтрації з боку російської охорони, Валерія сховала свій український паспорт і використала російський паспорт для перетину кордону. Перевірки проводились групами із автобуса, збирали паспорти та допитували Валерію про те, що вона подорожує одна, неповнолітня, без опікуна.

Усвідомлюючи потенційні ризики, Валерія стратегічно пояснила свою подорож, наголосивши, що проїхала через Україну без жодного наміру залишитися. Валерія повідомила охоронцям, що її єдиним наміром було проїхати через Україну, щоб забрати свою тітку з Європи та привезти її назад до Росії. Вона пам’ятала, наскільки важливо говорити чиновникам те, що їм треба почути. На кордоні під час затримання вони ретельно перевірили її документи й телефон, зокрема фотографії, Telegram-повідомлення та електронну пошту.

Незважаючи на колишню холоднокровність Валерії, ситуація на прикордонному переході була дуже напруженою. Оскільки вона сховала свій український паспорт, її не змусили проходити перевірку на детекторі брехні, а оскільки вона була неповнолітньою, то не могла за законом підписувати будь-які документи. Поки солдати з автоматами радилися між собою, один охоронець запропонував її пропустити. Від російського блокпоста їй довелося йти через поля, щоб дістатися української території – і коли вона почула українську мову, її переповнили емоції.

Зміна планів?

Спочатку Валерія планувала поїхати до Одеси вивчати медицину, але все пішло не зовсім за планом. Після прибуття до Сум їй було надано можливість переїхати до Києва через постійні обстріли в Одесі на той час. У Сумах вона пробула приблизно півтижня, протягом яких пройшла ретельне медичне обстеження.

«Протягом усього перебування за мною пильно стежили ювенальна поліція та представники Києва. Після цього у супроводі ювенальної поліції я поїхала до Києва, де одразу відвідала офіс омбудсмена», – розповіла Валерія.

Нині вона живе у Києві, спочатку жила у гуртожитку, а потім вступила до Київського медичного коледжу. Щоб підтримувати відчуття нормальності, вона займається різними видами діяльності та часто відвідує сеанси терапії.

«Мені подобається вивчати медицину та досліджувати місто Київ. Я вдячна можливості говорити українською мовою та підтримкою мого опікуна Ольги, яка стала для мене неначе матір’ю», – каже Валерія.

Вона познайомилася з Ольгою на зустрічах із психотерапевтом, і у них склався міцний зв’язок.

«У її присутності я можу прийняти свою юність і на мить забути про обов’язки дорослого життя. Я ціную психологічну підтримку, яку я отримала», – повідомляє Валерія.

Вона отримує безкоштовні консультації з терапії від організації «Голоси дітей», які допомагають їй впоратися з тим, що їй довелося пройти.

Які психологічні наслідки зазнають діти після проживання на окупації?

«Після повернення в Україну психічний стан дітей перебуває під глибоким впливом переживань під час окупації. Такі фактори, як тривалість їхнього перебування, умови життя, вік й труднощі, які вони пережили, відіграють важливу роль», – підкреслює Юлія Тукаленко, психолог благодійного фонду «Голоси дітей».

Депривація, особливо з погляду обмеженої соціальної взаємодії та обмеженого пересування, є поширеною проблемою, з якою стикаються діти. Тривале перебування у небезпечних умовах, коли розмова українською мовою чи прояв підтримки може завдати шкоди, породжує недовіру до інших.

За словами Тукаленко, наслідки таких переживань часто виявляються у різних симптомах у поведінковій, емоційній та фізичній сферах. До них належать емоційні сплески, сум, членошкідництво, порушення сну та проблеми із травленням.

За відсутності лікування ці симптоми можуть перерости у більш серйозні стани, такі як депресія, тривожні розлади та порушення соціального функціонування. Таким чином, своєчасне втручання підготовлених фахівців має вирішальне значення для усунення та пом’якшення довгострокових наслідків окупації для психічного здоров’я дітей.

З майже 20 000 викрадених та переміщених дітей лише 400 було повернено.

Після повномасштабного вторгнення Росії до України у 2022 році як українські, так і міжнародні організації документували серйозні порушення прав людини щодо дітей. У звітах детально розповідається про дітей, насильно депортованих чи переміщених російськими військами, підданих перевихованню та примусовому усиновленню.

Ініціатива «Діти війни» повідомляє, що понад 19 500 дітей було депортовано або переміщено, і менше 400 повернулися. У відповідь Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт президента Володимира Путіна та уповноваженого президента РФ з прав дітей Марії Львової-Бєлової за депортацію дітей.

«Після 2014 року та повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, ми втратили від 15 до 20% нашого дитячого населення», — повідомив Микола Кулеба з благодійної організації «Врятуємо Україну», яка допомагає сім’ям та дітям, які постраждали від війни.

До цих дітей входять ті, хто втратив батьків у результаті російських обстрілів, а також ті, хто живе у дитячих закладах або під опікою, наприклад Валерія, яка є сиротою. Росія стверджує, що ці діти позбавлені батьківського піклування.

Розслідування журналістів AP засвідчило, що російські чиновники депортували українських дітей без згоди, переконуючи, що батьки більше не хочуть їх бачити, використовували для пропаганди і поміщали їх у російські сім’ї, надаючи громадянство.

Цей процес спрощується, якщо вони є носіями російської мови.

«Для вирішення питання про набуття громадянства Росії українськими дітьми, надано право подання відповідної заяви від імені дитини опікунам, керівникам дитячих установ, зокрема освітніх та медичних. Думка дитини, звісно, не враховується. Тому достатньо записати українську дитину в освітню установу чи поставити її на лікування, і директор чи головний лікар має право подати заяву про набуття дитині російського громадянства у спрощеному порядку», – пояснює Кулеба.

Перебувати в українському місті — це нагорода, і я це глибоко ціную

Жити у Києві означає, як і раніше, жити в умовах частих повітряних атак.

«Ніхто не спромігся включити сигнал повітряної тривоги українцям, які перебувають під окупацією. Однак у Києві, як і раніше, існують моменти невизначеності. Незважаючи на ризики, у такі моменти треба жити своїм життям», – вважає Валерія.

Для 17-річної дівчини багато що змінилося за останні кілька років. Вона не спілкується з однолітками зі свого табору, які вибрали Росію, навіть зі своїми колишніми подругами та однокласниками. Для неї «бути в українському місті – це нагорода, і вона це глибоко цінує».