Оператори дронів розповіли про свої переживання та розчарування на фронті

Оператори дронів скаржаться, що від них відвернулися колишні близькі друзі із цивільного довоєнного життя, які навіть не цікавляться, як у них справи

Таємне помешкання десь у Костянтинівці на Донбасі: до російських військ лише 10 кілометрів. Метр за метром вони просуваються. Це місто у Донецькій області неодноразово піддається обстрілам. У будинку, який покинули мирні жителі, живуть Андрій і Влад. Насправді Влад – моряк, який працював на контейнеровозах, Андрій – у банку. Коли Росія напала на Україну два роки тому, обидва пішли добровольцями і стали військовими. Тепер вони – оператори безпілотників і уже кілька місяців воюють як команда. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання BR24, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Очікування та боротьба: фронтові будні

У маленькому приміщенні вони перевіряють свої безпілотники та гранати. Кілограми техніки та вибухівки знаходяться біля спального району. Чоловіки повинні бути готові до дій у будь-який час. Війна в Україні стала війною безпілотників. Це робить ситуацію особливо небезпечною для солдатів.

«Якщо ви бачите дрон, то негайно стріляйте. Останнє, що ви маєте зробити, це сховатися за деревом або прикинутися кущем або щось подібне. Я бачив щось подібне, тому ні. Найефективніший спосіб – бігти і стріляти у відповідь. Це єдиний спосіб врятуватися», — каже 27-річний Влад.

Він виглядає втомленим, напруженим, але також зосередженим, коли перевіряє своє обладнання. Важкі операції на фронті завжди супроводжуються очікуванням. Його солдатське життя складається зі страху смерті та нудьги, очікування та боротьби, бездіяльності та вбивства.

Втрата і біль: війна залишає свій відбиток

Його товариш Андрій теж втомився. Він воює відтоді, як Росія напала на Україну у 2022 році і був двічі важко поранений у боях і прооперований. Щовечора і щоранку він приймає знеболюючі.

«Я виглядаю молодим, але у мене майже не залишилося хребта. У мене зламані усі суглоби. Я погано бачу, ношу лінзи. Я не чую одним вухом і не бачу одним оком. На цій війні треба мати справжнє щастя, щоб не потрапити під обстріл. Це означає, що ти будеш гарно виглядати у могилі. Багато моїх друзів поховали у закритій труні, тому що від них майже нічого не залишилося», – розповідає Андрій.

Жорстока реальність: «На заміну нам потрібні люди»

36-річний Андрій видається задумливим, коли розповідає про свій досвід на фронті.

«Ви не можете показати чи розповісти все по телевізору. Багато речей занадто брутальні для людей, які знаходяться далеко від фронту. І таким чином цивільні люди розвивають «справжнє», «правильне» усвідомлення війни. Декому здається, що існують правила, за якими відбуваються війни. Але це не так. Реальність набагато жорстокіша. Такі люди, як я, які почали воювати у 2022 чи 2023 роках, рано чи пізно будуть виснажені фізично чи морально. Нам знадобляться люди, які нас замінять. Особливо, якщо війна триватиме десятиліттями. Усім доведеться воювати, ми повинні бути до цього готові. Я не розумію, чому цивільне населення не готується до цього, не відвідує медичні курси, не навчається користуватись зброєю», – підкреслює Андрій.

Розділене суспільство: «Їм це нецікаво»

Війна ділить українське суспільство: на тих, хто воює і має своїх активних прихильників, і тих, хто не воює. Влад також хотів би більшої підтримки від цивільних. За його словами, від нього відвернулися, навіть колишні близькі друзі. Із цивільного довоєнного життя залишився лише один приятель.

«Без почуття провини за два роки вони не запитали, навіть хоча б «як справи?». Я не можу цього зрозуміти. Прикро. Вони – друзі зі школи та з коледжу. Ну, я їх вважав друзями. Ми багато пережили разом. Іспити, вечірки, усілякі розваги. Ми навіть пережили кілька сумних переживань разом. Але вони просто не пишуть, їм нецікаво», – скаржиться Влад.

Іноді йому сниться життя після закінчення війни.