Китай забажає скористатися синдромом короткої ковдри та внутрішніми проблемами США, що дає більше свободи впливати на країни Глобального Півдня

Відсутність Китаю на мирній конференції у Швейцарії свідчить про те, що Пекін досі веде свою гру у контексті війни в Україні. Він поставив Росію в залежність від себе, що дозволяє йому впливати на військові операції і найбільшим успіхом було б проштовхнути власне бачення миру. Про це йдеться в аналітичній публікації польського видання Defence24, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Спочатку КНР відносно обережно ставилася до нападу Росії на Україну. Власне, на початку вторгнення лунали коментарі, що дії Росії повністю застали Пекін зненацька. Справа була не лише у масштабах діяльності. Можна припустити, що сам Володимир Путін міг запевнити Сі Цзіньпіна, що військові дії будуть завершені негайно в рамках «спецоперації». Однак це закінчилося повномасштабною війною, якої китайська влада, ймовірно, не очікувала. Проте з часом вони почали бачити в цьому деякі можливості, які можна було б використати у більшій грі на користь глобального Півдня та проти Сполучених Штатів.

Російський васал

Що найбільше вражає, дивлячись на китайсько-російські відносини в останні роки, так це поступова васалізація Москви щодо Пекіна. Ця асиметрія існувала набагато раніше, і це стратегічне партнерство є швидше шлюбом за розрахунком. Однак зараз ця залежність незрівнянно більша, і Сі Цзіньпін таким чином може якось впливати на рівень ескалації. Він не раз пальцем погрожував Росії, що вона може воювати «за своє» в Україні, але не може натиснути червону кнопку ядерної зброї. Для Китаю світова війна зараз була б найгіршим сценарієм.

Це правда, що вони регулярно демонструють свою силу в Тихому океані та навколо Тайваню, але вторгнення на острів і відкриття дверей для потенційної Третьої світової війни є тим, що було б останнім засобом для КНР і водночас втратою можливості отримати вплив мирним шляхом. А такі можливості нині дає війна в Україні. Росія, яка субсидується Китаєм економічно та військово, зосереджується на зусиллях європейських країн та свого головного суперника – США. Можна, навіть припустити, що Китай, маючи такі сильні інструменти впливу на РФ, спроможний вплинути на результат цієї війни. Тому уже понад рік так активно просувається китайський мирний план щодо України. Проте, схоже, що більше виграє Україна чи Росія, може бути другорядним (хоча очевидно, що Пекін намагатиметься підтримувати Москву, наскільки зможе).

Найважливішим є перемога самої китайської концепції. Це продемонструвало б надзвичайну активність Китаю та його переговорну силу, що могло б отримати нових прихильників, які б вірили, що порядок, який обслуговує Пекін, може плавно замінити Pax Americana.

Pax Sinica, або здобуття миру

Проігнорувавши саміт у Швейцарії на користь України, Китай показав, що не сподівався на успіх цієї зустрічі, і що це був би лише обмін ідеями між уже задекларованими союзниками Києва. Символічним є й те, що відбулося за кілька днів до саміту, тобто зустріч спецпредставника Китаю з питань Євразії із заступником голови МЗС України. Україна намагалася переконати китайського політика прийняти мирну програму Володимира Зеленського. Проте китайська сторона уже запевнила, що не з’явиться на конференції у Швейцарії, і не відповіла конструктивно на пропозицію Києва.

Водночас китайці намагаються дедалі активніше пропонувати власну ініціативу у цій сфері, що може підірвати позиції Євросоюзу та США. Проте, схоже, китайська сторона у цьому питанні прорахувалася, оскільки переважна більшість зацікавлених сторін підтримали Україну, заявляючи про подальшу підтримку. Однак, можна було очікувати, що такі країни, як Індія, Південна Африка, Саудівська Аравія та Бразилія, не підпишуть спільну декларацію, в основному, через економічні та політичні відносини з Китаєм чи Росією.

Отже, чи відкладає це мрії Пекіна про реалізацію Pax Sinica? У жодному разі. Варто пам’ятати, що анонсовані переговори у Саудівській Аравії можуть мати зовсім іншу тональність, до чого країни Заходу повинні бути готові. Китай все одно тихо намагатиметься сформувати коаліцію для свого мирного проекту, головним чином серед країн глобального Півдня та тих, хто явно неугодний Заходу.

Для китайської сторони це стане перевіркою реальних політичних можливостей, які виходять за стандартні рамки мирного часу. Навіть, якби Пекіну вдалося змусити Росію тимчасово припинити вогонь (слово «змусити» тут є ключовим), це засвідчило б величезний вплив Китаю, і тоді Сі Цзіньпін міг би оголосити про тріумф своєї концепції. У свою чергу, такий сценарій показав би слабкість західних країн на чолі зі США, які без участі китайської держави не змогли б змусити російську сторону припинити бойові дії.

Чи хоче Пекін миру?

У Китаї, безумовно, усвідомлюють, що навіть тимчасове припинення бойових дій не стане реальним припиненням війни в Україні. Російська сторона не погодиться на сценарій, за яким вона змушена буде відійти за межі чотирьох анексованих областей України, не кажучи вже про Крим. Україна, у свою чергу, не дозволить собі втратити таку значну територію, тому що фактично йдеться про втрату майже половини країни, причому тієї, яка є індустріальною і має вихід до моря. Проте така поведінка в умовах «кривого» чи «білого» миру створила б стан стратегічної невизначеності на європейському континенті. З одного боку, відомо, що РФ не припинить озброюватися, незалежно від результату війни. Її неоімперські заяви зайшли занадто далеко, щоб вона раптово відступила. З іншого боку, європейські країни, які досі повільно прокидаються від 30-річної летаргії, повинні сподіватись на підтримку Сполучених Штатів. Це означає, що для Китаю збереження нинішнього статус-кво є не поразкою, а радше подальшим глухим кутом.

Тут Китай забажає скористатися синдромом короткої ковдри та внутрішніми проблемами США, що дає Пекіну більше свободи впливати на країни Глобального Півдня. Проте, варто пам’ятати, що для китайської сторони це – найоптимістичніший сценарій, який не враховує хаотичності та регулярної нелогічності дій Росії. Варто пам’ятати, що сама війна в Україні є результатом дій, які повністю суперечать логіці подій, що склалася, а Росія могла розіграти її зовсім по-іншому. Це означає, що немає жодних гарантій, що зовнішній тиск вплине на рішення, які ухвалені у Москві.

Крім того, не можна забувати, що Китай поки що не має сильного мандату у вирішенні таких міжнародних суперечок. Навіть угода Ірану з Саудівською Аравією була досягнута не лише завдяки вмінню Китаю вести переговори. Так, вплинути на результат війни в Україні було б величезним досягненням, але сформувати вірну собі коаліцію буде непростим викликом. Наприклад, було б сумнівно, щоб Індія однозначно підтримала китайський мирний план, який тим самим посилив би позиції Пекіна, що точно не було б на користь владі у Делі.

Наступний саміт за участю Китаю може дати набагато більше відповідей, які частково розкриють наші карти. Тоді все може бути не так просто, тим паче, що співпраця російсько-китайського тандему дедалі більше акцентується у громадській думці і міжнародних колах, що тільки підриває довіру до Пекіна як неупередженого арбітра. У випадку із Заходом і США такого комплексу немає, тому що вони стали на бік України. Тому не схоже, що Пекін отримає підтримку за межами вузького клубу країн, які традиційно виступають проти політики Заходу, і навіть це може не відобразитися на остаточному рішенні.