До російського вторгнення, в’єтнамська діаспора в Україні налічувала близько 100 000 осіб: більшість її представників виїхали, але є багато таких, хто залишився – зараз вони пішли добровольцями на фронт або ж відкривають бізнес

Коли два роки тому Росія напала на Україну, в’єтнамець Тунг Нгуєн вивіз своїх батьків із дому у Чернігові на кордон із Польщею. Потім він повернувся до Києва і став волонтером, доставляючи продукти та ліки до оточеного Чернігова. Невдовзі він вирішив мобілізуватись та воювати в українській армії. Про це йдеться у спецрепортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Нгуєн є частиною в’єтнамської громади України, значної, але прихованої меншини. Деякі в’єтнамці покинули Україну після російського вторгнення, але інші залишилися, особливо представники молодого покоління, багато з яких народилися в Україні та є її громадянами.

Нгуєн виріс у Ханої у бабусі та дідуся, але у 18 років приїхав до батьків до Чернігова. Він навчався у Києві, вивчив російську мову та почав працювати фітнес-тренером та бодібілдером. У 2019 році він виграв всеукраїнський чемпіонат та отримав громадянство, щоб виступати за нашу країну на міжнародній арені.

«Україна дала мені дуже багато – я тут навчався, працював, одружився на українці. Я навіть не можу сказати, що це моя друга батьківщина наразі, це просто моя батьківщина», – зазначив він.

У травні 2023 року його поранили під час відступу українців із Бахмута, коли під покровом ночі він вивозив поранених товаришів поблизу лінії фронту. Внаслідок обстрілу він отримав порізи та сильну внутрішню кровотечу, внаслідок чого провів місяць у лікарні. Він повернувся на фронт і у грудні 2023 року знову був поранений, і на відновлення знадобилося ще два місяці. Тепер він знову на фронті.

За два роки повномасштабної війни, українці з усієї країни об’єдналися перед російською загрозою, і в’єтнамська громада не є винятком. Принаймні, один український солдат в’єтнамського походження уже загинув на війні, і громада згуртувалася на знак солідарності, коли його було поранено.

«До початку повномасштабної війни я не знав багатьох в’єтнамців, але зараз вони дуже підтримують мене. Багато в’єтнамців писали мені повідомлення підтримки, люди приносили їжу до лікарні», – розповів Нгуєн.

В’єтнамці почали приїжджати до Радянського Союзу у 1950-х роках для навчання, зазвичай за технічними спеціальностями. Фам Нхат Вионг, нині найбагатша людина у В’єтнамі, заробив свої перші гроші, мешкаючи у Харкові на початку 1990-х років, започаткувавши бренд локшини швидкого приготування «Мівіна», яка стала хітом серед українців у важкі посткомуністичні роки. Багато в’єтнамських політиків є випускниками українських вишів. Пізніше, у 1990-ті роки, багато в’єтнамців приїхало працювати дрібними торговцями як до Росії, так і в Україну, зокрема батьки Нгуєна, які оселилися у Чернігові на початку 1990-х років.

За словами Сергія Черванчука, виконавчого директора Українсько-В’єтнамської асоціації у Києві, до повномасштабного російського вторгнення, в’єтнамська громада налічувала близько 100 000 осіб.

Одна з найбільших в’єтнамських громад країни знаходиться у Харкові. В’єтнамські торговці домінують на Барабашово – великому ринку у східній частині міста, який до війни був одним із найбільших ринків Європи, і тут навіть є буддійський храм, яким користується громада, хоча ченці поїхали після початку війни.

Багато в’єтнамських торговців у Барабашово, який кілька разів зазнавав російських ракетних ударів і зараз працює лише на половину своїх колишніх потужностей, заявили, що залишили Україну на початку війни, але пізніше повернулися.

«Покупців зараз не так багато, ситуація набагато гірша, але я не планую більше їхати», — сказав, попиваючи чай, один із торговців.

Більшість в’єтнамців на ринку використовують українізовану версію своїх імен.

На іншому кінці міста Нгуєн Тхі Тхань Нхан розповіла, як вона переїхала до Харкова понад два десятиліття тому, вийшовши заміж за чоловіка з її рідного міста, який уже працював там на ринку.

Після багатьох років роботи на ринку, сім’я вирішила відкрити ресторан в’єтнамської кухні. Хоча вона розмовляє тільки в’єтнамською мовою, її син Чан Мін Дик вільно розмовляє українською, російською та англійською мовами, а також рідною мовою сім’ї. Вдень він вивчає радіоелектроніку, а ввечері працює позмінно у ресторані.

Спадщина війни нависла над вихованням Нгуєна у В’єтнамі. За її словами, її бабусю було застрелено під час війни у ​​В’єтнамі, і спадок конфлікту відіграв велику роль у її шкільному навчанні. То був шок, коли сім’я знову зіткнулася з війною в Україні.

Оскільки у перші місяці війни Харків перебував на лінії фронту, сім’я переїхала до Німеччини і через контакти знайшла роботу у в’єтнамському ресторані у Кельні. Молодші діти навіть пішли до школи, але за кілька місяців сім’я надто скучила за Харковом і вирішила повернутися додому.

«Ми звикли до життя тут, нам було сумно, коли нас не було. Ми любимо Україну і не хотіли жити ще десь», — сказала Нхан.

Ресторан знову відкрили у червні 2022 року, коли Харків ще був містом-примарою. Першими покупцями були переважно поліцейські та військові. Але незабаром життя повернулося до міста, і одного з недавніх вечорів понеділка ресторан був зайнятий сімейними вечерями та побаченнями. Навіть, незважаючи на нещодавнє збільшення кількості ракетних обстрілів Харкова, Тран заявив, що сім’я не планує знову їхати.

Як і у багатьох в’єтнамців в Україні, ця сім’я має далеких родичів, які живуть у Росії, де також проживає значна в’єтнамська громада. Останнім часом спілкуватися з ними стало трохи важче.

«Мій двоюрідний брат зателефонував після початку війни і запитав, як у нас справи, але у політику ми не втручаємось, намагаємося про це не говорити», – резюмує Тран.