Міф про вічну російсько-сербську дружбу залишається найвищою цінністю і Москва вважає, що відносини з Белградом мають вирішальне значення для підтримки видимості свого впливу на Балканах, тому не звертає увагу на постачання зброї в Україну

Повідомлення про те, що Сербія таємно надала Україні озброєння на суму 800 мільйонів євро, стало подвійною несподіванкою. Проросійська країна Європи, яка відмовляється приєднатися до будь-яких санкцій проти РФ, озброїла її заклятого ворога, але Кремль просто не звертає на це уваги. Навіть російські пропагандисти не змогли засудити президента Сербії Олександра Вучича, який знову продемонстрував рідкісну здатність зберігати прихильність Кремля. Про це йдеться в авторській колонці Максима Саморукова, наукового співробітника Євразійського центру Карнеґі у Берліні на сторінках Balkan Insight, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Досягнення Вучича – неабиякий подвиг. З самого початку вторгнення в Україну, Москва пожертвувала старими союзами та партнерством заради військової перемоги над Києвом. Росія залишила свого союзника Вірменію, щоб протистояти Азербайджану, а не відволікати сили з українського фронту. Її давнє партнерство з Ізраїлем було розірвано через іранські безпілотники. Південна Корея зволікала з приєднанням до антиросійських санкцій, але Москва миттєво пожертвувала цими добрими стосунками, обравши натомість боєприпаси з Північної Кореї.

Белград може запропонувати Москві набагато менше, ніж Південна Корея чи Ізраїль, а його внесок у військові зусилля України виявився значним. Звичайно, постачання зброї зі Сербії було комерційним і здійснювалося побічно через держави НАТО, але з погляду їхньої цінності є набагато важливішими, аніж допомога, надана будь-якою із трьох країн Балтії або такими завзятими прихильниками України, як Іспанія чи Хорватія.

Сербські снаряди прямо підривають зусилля Росії щодо вичерпання збройних запасів України, не кажучи вже про убивства російських солдатів. Сам Вучич підтвердив масштаби поставок, недбало заявивши, що особистість кінцевого споживача його не турбує – начебто Чехія, наприклад, може зараз купувати снаряди для когось, крім України.

Навіть, тоді Росія не відреагувала. Відповідаючи на це питання, прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков пробурмотів, що обговорював це питання з «нашими сербськими друзями». Представник МЗС Росії Марія Захарова, навіть не згадала про це у своїх регулярних викривальних висловлюваннях на адресу реальних та уявних ворогів Росії.

Заступник міністра закордонних справ Росії Олександр Грушко також промовчав, принаймні публічно про проблему постачання зброї для України під час свого візиту до Белграда 1-2 липня 2024 року. Посольство Росії у Белграді, навіть спробувало спростувати припущення ЗМІ про те, що під час зустрічі Грушка із сербськими чиновниками виникли якісь розбіжності.

«Дорогий і надійний партнер»

Москва не була настільки приголомшена цією новиною, щоб не знати, як відреагувати. Постачання зброї зі Сербії в Україну були секретом Полішинеля, принаймні з початку 2023 року, коли з’явились перші витоки. Тоді Москва пообіцяла розібратися у цьому питанні, але продовжує досі вихваляти Вучича як дорогого друга та надійного партнера.

Нехарактерна стриманість для Росії є результатом того, як Вучич керує відносинами Сербії з Росією. Родом із похмурого світу посткомуністичної політики, сербський лідер добре знає, що російська політика формується не абстрактними національними інтересами, а сукупністю особистих планів її високопосадовців.

Таким чином, замість того, щоб намагатися привернути до себе Росію, набагато доцільніше розвивати друзів і змушувати замовкнути недоброзичливців усередині режиму.

Навіть війна в Україні та подальша ізоляція Росії від Європи не змогли зупинити діяльність Вучича у Москві. Зараз ситуація надто погана, щоб Вучич міг зустрітися або, навіть зателефонувати Путіну, але особисте спілкування між керівниками двох країн, як і раніше, є чудовим.

Активний нетворкінг Вуліна у Москві

За час свого послідовного перебування на посаді міністра оборони, міністра внутрішніх справ та голови розвідувальної служби Сербії (BIA) Олександр Вулін встановив настільки тісні відносини з керівниками російських служб безпеки, що у липні 2023 року був внесений до списку санкцій США, що призвело до його тимчасового звільнення у листопаді 2023 року.

Наступні п’ять місяців він провів як приватна особа, але відсутність офіційного статусу не завадила йому здійснити за цей період цілих три поїздки до Росії, де він зустрівся з тодішнім секретарем Радбезу Росії Миколою Патрушевим (двічі), головою зовнішньої розвідки Росії Сергієм Наришкіним (двічі) та головою ФСБ Олександром Бортніковим.

Після повернення Вуліна до сербського уряду у травні 2024 року, його перший візит на новій посаді віце-прем’єра зі співпраці з країнами БРІКС, як і очікувалося, відбувся до Москви. Там він зустрівся з новим секретарем Ради безпеки Росії Сергієм Шойгу, міністром внутрішніх справ РФ Володимиром Колокольцевим та іншими високопосадовцями.

Незалежно від формальних обов’язків Вуліна, його місія залишається незмінною: встановити особисті контакти із провідними російськими силовиками, обсипати їх найбруднішими лестощами і переконати, що Вучич — найкращий союзник, якого Москва може мати на Балканах.

Мовляв Белграду іноді доводиться робити антиросійські кроки, але саме Захід нав’язує їх Сербії, щоб потім оприлюднити і затьмарити вічну російсько-сербську дружбу. Москва не повинна потрапити до цієї пастки.

І Росія підкоряється. Не тільки через лестощі Белграда, але й тому, що розуміє, що Вучич справді є найкращим доступним варіантом для збереження видимості російського впливу на Балканах. Він так багато вклав у культивування проросійських настроїв, що тепер не може легко позбутись цієї залежності від піару, оскільки це може підірвати його внутрішню базу підтримки.

Без націоналістичного режиму Вучича, його пропагандистської машини та придатків у сусідніх країнах, уся тіньова конструкція, відома як «Росія на Балканах», може розвалитися, показавши, наскільки убогі реальні важелі впливу Москви у регіоні.

У підсумку, Кремль вважає за краще триматися за «чорта», якого він знає. Міф про вічну російсько-сербську дружбу залишається найвищою цінністю – і не можна допустити, щоб ані західні, ані внутрішні «провокації» його заплямували.