За словами Архієпископа Української Греко-Католицької Церкви, перебуваючи на території Росії, українські військові зберігають людяність і гуманно ставляться до ворогів на відміну від російських військових, які скоїли численні воєнні злочини на окупованих територіях України

Глава Української Греко-Католицької Церкви (УКГЦ) Святослав Шевчук в інтерв’ю Католицькому інформаційному агентству (eKAI) з Польщі розповів як змінилися українці за майже три роки після російського вторгнення, як їм боротися з внутрішніми розколами, як допомогти людям, які пережили травму війни, де знайти Бога і надію, про позитивне ставлення до росіян у Курській області, а також Московський патріархат та його правове регулювання діяльності в Україні. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з його думками.

еKAI: Окрім презентації книги «Послання миру» та розмов із представниками Церкви та державної влади у Варшаві, Ви зустрілись із українцями. Що для них найважливіше?

Архиєпископ Святослав Шевчук: Звичайно, найважливішою темою усіх розмов була війна в Україні, яка є справді великою проблемою і травмою для всіх. З одного боку, вона завдає величезних руйнувань самій Україні, і українці у Польщі, коли читають про це в ЗМІ, мабуть, більше переживають трагедію війни, ніж люди, які там живуть. Це дійсно дуже важко. Крім того, у багатьох є родичі та друзі, які на фронті. Де б я не зустрічався, до мене приходять люди і називають імена своїх родичів, які або зникли безвісти, або потрапили до російського полону. Навіть один з отців василіян у варшавській парафії розповідав, що його близький родич потрапив у російський полон. Я отримав від нього усі дані та інформацію для передачі у Ватикан, щоб ми могли шукати його та інших людей у ​​полоні. Через мої руки пройшли тисячі імен, але звільнено було лише кілька сотень. Багато людей розповідають про свої проблеми у Польщі, тому що ніхто не щасливий поза межами батьківщини. Люди відчувають дуже сильну ностальгію і сумують за рідним краєм. Багато людей почуваються винними. Вони запитують себе: чому я тут? Що мені робити? Часто це каяття є дуже серйозною особистою духовною проблемою. Тому люди повинні надавати нового сенсу своєму життю, де б вони не були, і долучатися до ініціатив на підтримку України. Духовні та психологічні страждання можна подолати конкретними діями. Тому люди долучаються до волонтерства. Дуже щедрі люди збирають пожертви в Україну, щоб перетворити своє каяття на добру справу. Крім того, багато людей говорять про необхідність знайти хорошу роботу та інтегруватися у суспільство, в якому вони живуть. Те ж мені казали й українці у Німеччині. Це свідчить про те, що українці – це люди автентичної культури і праці. Коли хтось не може працювати і утримувати себе чи свою сім’ю власною працею, він відчуває, що його гідність утискається. Можливість утримувати себе та заробляти на життя є частиною вашого почуття людської гідності. Тому українці намагаються утримувати себе, працювати і робити щось для країни, в якій живуть. Ми знаємо, як українці у Польщі активно розвивають свої малі та середні підприємства, які платять податки. Таким чином, вони також допомагають розвиватися польській економіці. Однак це складний і вимогливий виклик. Це одна з тем наших душпастирських розмов. Звичайно, усі запитують, коли закінчиться війна? Кожен хоче побачити світло у кінці тунелю. Ми всі очікуємо, що Бог, наша армія, наші політики та міжнародне співтовариство запровадять справедливий мир. Ми очікуємо конкретних результатів, але їх поки що немає.

еKAI: Наскільки змінилися українці за майже три роки після російського вторгнення? Їхнє життя повністю перевернулося з ніг на голову.

Архиєпископ Святослав Шевчук: Багато з тих, хто досліджує українське суспільство після повномасштабного російського вторгнення, каже, що усі стали іншими. Коли почалася війна, було велике потрясіння, яке перевернуло усі стосунки. Це означає, що для нас весь світ став іншим. Це схоже на перезавантаження комп’ютера. Іншими словами, щось згасло і знову з’явилося. Перезавантаження міжособистісних відносин тягне за собою їх відновлення і оновлення. Ми знову ставимо собі питання: хто я, що маю робити, яка моя роль і відповідальність у ситуації військових дій? Ми ніколи до кінця не зрозуміємо, що таке війна. Сучасна війна абсолютно відрізняється від того, що ми звикли дивитися по телевізору. Багато молоді, особливо в Європі, коли чують слово «війна», думають про комп’ютерні ігри, а це, на жаль, страшне нещастя, навіть трагедія. Подібна ситуація і з сімейними відносинами. Як я маю спілкуватися з родиною, з дітьми? Яка моя відповідальність за їх життя, здоров’я та майбутнє? Так само і з суспільними відносинами, з державою. У воєнний стан ми знаємо, що перебуваємо у ситуації загальної мобілізації та обов’язку захищати свою Батьківщину. Виникає інше питання: як виконати цей обов’язок? Це означає, що всі ми стали різними. Наголошую, тієї України, яка була до 24 лютого 2022 року, вже просто немає. Я говорю не про території, а про людей і суспільство. Коли мені хтось каже: «Я знаю Україну, бо був там у 2021 році». Відповідаю: «Такої України вже немає. На жаль, ви не знаєте, як вона зараз виглядає. У нас є багато псевдоекспертів, які говорять про Україну чи Росію, але зазвичай вони мають на увазі часи до початку війни. Насправді вони великі шкідники, тому що живуть в ілюзії, в уявленні про реальність, якої більше не існує. Дивлячись у майбутнє, українці наголошують, що після війни їхня країна вже не буде такою, якою була до її початку. Ми хочемо кращої держави, правління, суспільних відносин, справжньої демократії та рівня життя. Ми хочемо, щоб Україна після війни справді була країною, яка стане центром трансформації та нового життя в усьому Європейському Союзі.

еКАІ: Ці питання важливі зараз і будуть особливо важливими після війни. Ми чітко бачимо розкол українського суспільства, мільйони живуть за кордоном, одні воюють на фронті, інші ні… Це проблеми, які відображаються як у повсякденних розмовах, так і в житті, в Інтернеті… Архиєпископе, як українцям ставитися до цих проблем? Яким Ви бачите майбутнє України?

Архиєпископ Святослав Шевчук: Як я вже казав, українське суспільство змінилося, і ми намагаємося зрозуміти його поточний стан. Нинішня ситуація має сильні та слабкі сторони. Я завжди повторюю собі слова Його Святості Кардинала Любомира Гузара, який свого часу сказав, що Україна ділиться не на російськомовних мешканців сходу країни та україномовних галичан, а на тих, хто любить Україну, і тих, хто її не любить. Це стало дуже помітно зараз, під час війни. Дійсно, наші хлопці, які віддали життя за Україну, змінюють її навіть після своєї смерті. Власне, нагадаємо, що кладовища борців за свободу України колись були лише на заході України. Це була національна пам’ять, і лише певної частини українського суспільства. Сьогодні наші хлопці своєю кров’ю і тілами засівають Сумську, Чернігівську, Харківську, Одеську та багато інших областей. Це означає, що вся Україна сьогодні бореться з російським агресором. Католики та православні, російськомовні, україномовні громадяни, євреї та мусульмани разом стали на захист своєї Батьківщини. Тому ті старі лінії поділу, які були десь через різноманітну історію різних регіонів України, – це те, що вже минуло, але з’явилися нові лінії поділу. Багато експертів, які досліджують українське суспільство, стверджують, що лінії розмежування виникають через те, що тягар війни ліг на плечі людей нерівномірно. Хтось взяв на себе набагато більше нещасть і болю, а хтось менше. Відчуття справедливості чи несправедливості щодо тяжкості війни та всіх її наслідків може стати новою лінією напруги в українському суспільстві. Дозвольте мені навести вам кілька прикладів. На початку війни Київ був частково оточений. Ми відчували, що світ нас не розуміє, бо поки інформація з Києва не дійде до Львова, Варшави чи Берліна, у Києві знову багато чого зміниться. Іншими словами, світ не міг встигати за інтенсивністю подій і трагедій, які відбувалися з нами. Коли я спілкувався зі своїми родичами, які були у Львові, і вони запитували, що я збираюся робити наступного тижня в Києві, мені було дуже боляче. Боже! Я не знав, чи буду завтра взагалі живий. Інший приклад. Солдат, який воював на фронті і був поранений. Він повернувся до сім’ї, і дружина не зрозуміла його ставлення та поведінки. Священик, який був капеланом на фронті, повертається на свою парафію, і люди кажуть, що його вже не розуміють. Він став зовсім іншою людиною. Тоді ми були на окупованій території, а зараз на звільненій. Деякі залишилися, а інші евакуювалися, а пізніше повернулися. Ті, хто залишився, не розуміють тих, хто виїхав. Сусідка трохи з образою каже сусідці: «Ти втекла, а я тут залишилась». Ми маємо багато прикладів різного досвіду війни, які можуть викликати непорозуміння. Ми повинні з цим впоратися. Наприклад, у рамках нашої програми лікування поранених на війні ми маємо конкретні вказівки, що робити. Один із моментів: якщо ви йдете до пораненого, який втратив руку чи ногу, не кажіть йому, що ви його розумієте і шкодуєте. Тож є люди, які ментально хочуть бути далеко від війни або жити так, наче її не було, і ті, хто живе правдою воєнної реальності. Кажуть, на війну легко піти, а повернутися з неї дуже важко. Я вважаю, що наша Церква має надважливе завдання бути сполучним центром, який лікує рани війни, який об’єднує різні досвіди війни та перетворює їх у досвід шляхетності та самопожертви у нову зцілену реальність. Також багато хто каже: «Почекай, поки наші повернуться з фронту і побачать вас, корупціонерів, на ваших посадах, тоді вас викинуть з цих гарних місць». Ці ситуації показують, що воєнну травму потрібно відпрацювати позитивно. Я не думаю, що хтось інший може це зробити, це робота Церкви. Тому душпастирство зцілення ран війни буде ключовим питанням у переможній і вільній реальності України, долаючи усі внутрішні напруження. Завдяки нашій роботі ми усунемо відмінності між українцями, які виїхали з України, і тими, хто залишився, між українцями в діаспорі та українцями, які щоденно відчували на собі наслідки війни. Наша Церква завжди це робила, тому що це середовище, де глобальна українська спільнота об’єднувалася та обмінювалася дарами та досвідом, щоб бути разом, бути успішними, бути сильним і переможним суспільством.

еКАІ: Багато людей втратили надію. Зневірених також багато. Наведу приклад батька, який воює на Покровському напрямку. Він давно говорив, що його життя закінчилося, що він уже пережив те, що мав пережити, тепер не бачить нічого світлого, оптимістичного майбутнього. Що б ви сказали людям у такій ситуації? Де знайти Бога і надію?

Архиєпископ Святослав Шевчук: Є важливе твердження, що перемога України починається з кожного особисто. Коли я впадаю у відчай, втрачаю надію і здаюся, це означає, що ворог переміг. Крім того, існує ситуація, яку описав китайський мудрець Конфуцій словами: «Якщо ти ненавидиш свого ворога, він уже переміг у твоєму серці». Тому іноді може виникати втома, яка виражається в тій чи іншій формі відчаю. Пам’ятаймо, що ми всі втомилися, але слово «віра» означає відкритість до джерела сили. Для християн віра в Бога означає єднання з джерелом енергії та сили, яка мене надихає і дозволяє вижити та подолати всі негаразди. У Євангелії сказано, що для віруючого немає нічого неможливого. Звісно, ​​природно, що той, хто тривалий час воює на фронті, не бачить успіхів, і це іноді є причиною апатії. Дуже важко щось радити тому, хто в окопах під Покровським, а мене там немає. Однак є кілька дуже важливих і універсальних істин. Іноді ми не можемо змінити обставини, в яких ми живемо, але ми можемо змінити своє ставлення до них. Це дуже важливе правило. Якщо я піддаюся апатичним настроям, вони домінуватимуть наді мною. Ми не можемо їм піддатися. Друга річ. Як християни, ми покликані бачити Бога присутнім у всіх обставинах нашого життя. Інколи ми думаємо, що у важких, драматичних обставинах чи навіть смерті Бога немає, але Він є. Він завжди з нами. Перш за все, Він присутній у мені. Тож відкриваймо Божу присутність передусім через молитву, особливо в окопах на фронті. Бог є джерелом надії, тому я заохочую вас шукати Божої присутності. Можливо, за допомогою військового капелана, з яким варто поговорити. Поділіться з ним своїми сумнівами та розчаруванням, бо коли я ділюся ними, сам факт того, що я ділюся з кимось, дуже допомагає. Третя порада: творімо добро. Бо коли ми робимо щось добре, наша негативна енергія трансформується у позитивну. Навіть, коли ми хвилюємося, бережімо брата, бо ми його добре розуміємо, бо ми самі занурені у турботу, дивімося, чи потребує хто допомоги від нас. Любов до ближнього береже серце. Такі позитивні настрої дуже поширені серед цивільного населення найбільш постраждалих від війни міст і сіл України. Одна з дівчат із Харкова розповіла, чому вона є активним волонтером на нашій парафії. Вона коротко заявила: «Сидячи у бомбосховищі після багатьох годин бездіяльності, я могла просто збожеволіти. Але коли я перетворюю енергію, породжену страхом, на допомогу іншій людині, ця дія зцілює мене». Отже, це кілька простих правил, які ми дійсно засвоїли з важкого та жахливого досвіду війни.

еКАІ: Ви сказали, цитуючи Конфуція, якщо ми ненавидимо ворога, то вже програли. Як пояснити, чому українці допомагають жителям Курської області? Це викликало подив і суперечки. Багато хто запитує, чи можна бути в Росії і позитивно ставитися до людей, які, можливо, голосували, за Путіна?

Архиєпископ Святослав Шевчук: Дійсно, це дуже показовий факт. Я сам був зворушений свідченнями росіян, які опинилися на Курщині під українською владою. Одна літня жінка розповіла, що росіяни відмовилися її евакуювати. Російські військові припинили евакуацію і сказали: «Ідіть до українців, вони вас не скривдять». Це означає, що ми не схожі на росіян, які вбивають і вторгаються, щоб руйнувати, красти, принижувати, ґвалтувати та вбивати. Перебуваючи в Росії, ми зберігаємо людяність і гуманно ставимося до ворогів. Це стосується ситуації на захоплених територіях, які не потрібні українцям, бо вони не їхні. Проте вони хочуть, щоб їм повернули землі, що належать їхній суверенній державі. Пригадую подію з початку війни. Коли під час оборони Києва, Київської та Чернігівської областей на цих територіях були сотні тіл загиблих росіян. Стихійно виникла громадська організація, яка хотіла цивілізованим шляхом відправити тіла окупантів їхнім родинам у Росію. Який же був шок, коли російська влада на це не погодилася… Це свідчить про те, що російська влада і суспільство дегуманізували не лише військових, а й цивільне населення. Українці подолали біль і ненависть і гідно поховали злочинців. На цьому прикладі ми бачимо, наскільки різні ці дві нації.

еKAI: Чим пояснити процес регулювання діяльності Української Православної Церкви Московського Патріархату, який тільки почався?

Архиєпископ Святослав Шевчук: Перш за все, необхідно рішуче підкреслити, що мова не йде про делегалізацію діяльності Церкви. Це московська пропаганда, яку чомусь підхопили українські ЗМІ. Я був навіть шокований, коли деякі українські журналісти та політики бездумно повторювали стереотипну московську пропаганду про заборону Церкви, яка підпорядковується Московському Патріархату. Усім відомо, що в Україні – одне з найліберальніших законодавств у світі щодо церков і релігійних організацій. Сьогодні в Україні нікому не потрібен дозвіл, щоб зібратися на молитву. У нас є десятки різних релігійних організацій, які діють без згоди держави і навіть не домагаються жодної юридичної реєстрації. У держави немає інструментів заборонити комусь проводити молитовні збори. Сумно, що деякі церковні лідери також повторюють фрази російської пропаганди про те, що в Україні право на молитву заборонено. Варто зазначити, що нині вся українська релігійна спільнота стала об’єктом дуже цинічної атаки з боку Росії. Коли ієрархи Московського патріархату оголосили Україні священну війну, багато послідовників російської церкви сприйняли це як заклик до дії. Те, що колись називалося інструменталізацією релігії, у теперішній російській версії стало її мілітаризацією. Англіканський Синод Єпископів щодо Російської Православної Церкви першим використав фразу про її мілітаризацію. Правові кроки української влади не забороняють діяльність, а є превентивним заходом проти мілітаризації з боку держави-агресора – Церкви Московського Патріархату, яка стала речником ідеології «русского мира». Росія свідомо використовує кожну релігійну організацію у своїх політичних цілях, а православна церква в Україні першою стала жертвою маніпуляцій з боку держави-агресора. Це добре видно з того, як, наприклад, мусульмани та інші релігійні організації в Росії повністю контролюються авторитарною російською владою. Тому український законодавець хотів не заборонити, а захистити церкву Московського патріархату в Україні від впливу країни-агресора. Як виконуватимуться ці постанови, покаже час, адже є багато положень, які були ухвалені на декларативному та навмисному рівні, але так і не набули чинності.

еKAI: Як Ви загалом сприймаєте Російську православну церкву (РПЦ)? Це досі Церква чи, може, просто орган російських спецслужб?

Архиєпископ Святослав Шевчук: Я дуже обережний у своїх думках щодо російського православ’я. Я не хочу принципово судити, тому що Церква має два виміри: Церква як спільнота віруючих і Церква як інституція. Що стосується Російської Православної Церкви як інституту, то загальновідомо, що назву їй дав Сталін. Нагадаємо, що за царської влади ця Церква називалася Греко-Руською Православною Церквою. Назву РПЦ дав Сталін і вона стала інструментом маніпуляцій комуністичної влади православними вірними. Тому, коли йдеться про інституційну форму РПЦ, багато експертів кажуть, що це частина російського державного механізму, як пропагандистського, так і репресивного, а дехто навіть військового. Крім того, я все-таки хочу вірити, що є багато добрих, простих православних віруючих, які, можливо, відчувають, що ними маніпулюють, але вони мовчать, ми їх не бачимо і не чуємо. По суті, ідеологія путінізму зараз глибоко проникла у свідомість мільйонів росіян, як і ідеологія нацизму за часів Гітлера у Німеччині. Це дуже складне явище, і я сподіваюся, що прийде час, коли всі його аспекти будуть розкриті.

еKAI: Після візиту до Берліна, Ви відвідали Варшаву, де презентували свою книгу «Послання миру», яка є збіркою щоденних послань до українців і всього світу протягом першого року війни. Це був черговий етап широкомасштабної місії УГКЦ як речника боротьби з Україною на форумі Європи та світу?

Архиєпископ Святослав Шевчук:  Після Берліна і Варшави була Румунія, тепер Естонія, Рим і Франція. Перш за все, я хотів би подякувати всім, хто є частиною місії нашої Церкви як речника боротьби з Україною. Наприклад, владика Григорій Комар взяв участь у Міжнародному Євхаристійному Конгресі в Кіто, Еквадор. Я мав запрошення поїхати туди, але, на жаль, я не маю дару білокації, тому посилаю своїх представників на різні заходи, щоб розповідати латиноамериканським єпископам правду про Україну. Бо ми бачимо, що світом маніпулює російська пропаганда. Я прибув до Варшави зі столиці Німеччини, де мав можливість поспілкуватися з представниками Католицької Церкви, інших Церков і релігій у Німеччині, а також з вищою державною владою на чолі з канцлером Олафом Шольцем. На думку експертів, Німеччина є найбільш сприйнятливою до московської пропаганди країною Євросоюзу. Зараз Німеччина вступає в період парламентської виборчої кампанії. Тому це буде рік великої турбулентності. Росія, безсумнівно, зараз спрямує всю силу своїх медійних ракет і бомб, щоб вплинути на Німеччину за допомогою пропаганди. Тому так важливо було промовити до розумів і сердець політиків, громадських і релігійних діячів, застерегти їх від небезпеки зараження московською пропагандою. Ми також знаємо, скільки німців з колишнього Радянського Союзу переїхало до Німеччини. Багато з них живуть ілюзіями минулого і досі перебувають у полоні радянської пропаганди про мир у всьому світі, як це було в радянські часи. Тому голос нашої Церкви є дуже важливим, бо він виражає голос української нації та держави. Часто кажуть, що російська держава має свою пропаганду, а українська – свою пропаганду, але ми як Церква не підходимо до цих категорій. Ми їх прориваємо, тому що Церква – це голос не держави, не політиків, а звичайних людей, які сидять в окопах на передовій, під бомбами в наших містах і селах, працюють на перемогу України. Тому голос Церкви є надзвичайно важливим. Я також мав унікальну можливість виступити перед польським суспільством під час презентації польського видання книги «Послання миру». Я дуже вдячний усім, хто долучився до видання книги та взяв участь у зустрічі. Сподіваюся, що книжка, видана польською мовою, матиме свою історію і заживе власним життям. Кожен, хто хоче дізнатися правду про Україну, особливо про те, як ми пережили перший рік війни, матиме гарне джерело, з якого можна почерпнути. Він розширюватиме свої знання не лише на основі ЗМІ, але й на свідченнях нашої Церкви. З Варшави я поїхав до Румунії, де познайомився з українськими греко-католиками. Потім я їду до Естонії, де зустрінусь з державною владою на найвищому рівні, з лідерами Естонської Церкви та з українською громадою. З Естонії я їду до Риму на другу сесію Синоду Єпископів, а з Риму до Франції, де також відбудуться зустрічі на високому рівні з державною владою. У Лурді я виступлю з промовою перед єпископами Франції. Після цього марафону я повернуся в Україну

еKAI: Після майже трьох років війни, що б Ви хотіли передати Церкві у Польщі та полякам?

Архиєпископ Святослав Шевчук: Перш за все, я хотів би подякувати полякам за гостинність і відкритість до України. Прошу їх не засмучуватися і не ображатися на інколи «незвичайну» поведінку українців, адже ми – не ангели. Ми здебільшого звичайні та прості люди. Нехай дружба і солідарність, яких ми відчули у попередні роки, стануть новою сторінкою в історії українсько-польських відносин. Друге, про що я хочу попросити поляків, — не піддаватися російській пропаганді, тому що Росія дійсно хоче використовувати Польщу як інструмент у своїй геополітиці. Історія показує, що коли українці та поляки ворогували між собою, коли була напруга, Росія завжди була переможцем. Я дуже вдячний усім діячам науки і культури у Польщі, які завжди кажуть, що війна в Україні йде «за нашу і вашу свободу». По-третє, давайте не вірити в ідеї так званої історичної політики. Бо ми чуємо, що деякі політичні партії паразитують на темних сторінках історії, взаємних образах і незагоєних ранах українсько-польських відносин. Ми також знаємо, що сам вислів «історична політика» сам по собі є суперечністю. Коли хтось створює політику, засновану на історії, і проектує її на сучасність і майбутнє, він неправий і деструктивний. Він схожий на людину, яка йде вперед, але повернула голову назад. Тож давайте будувати наше майбутнє на позитивних прикладах з минулого та скарбах наших стосунків, які ми збудували досі.