Стратегія Річа Оутзена передбачає поєднання жорсткої сили, яка не дасть Росії стати місцевим гегемоном чи завойовником, але залишає простір для дипломатії, щоб Кремль знайшов причини припинити війну в Україні

Оскільки війна в Україні затягується, багато ще не визначено стосовно її завершення. Але є один зрозумілий момент, і він може суттєво вплинути на завершення війни та регіональний розподіл після неї – вирішальна роль Туреччини у припиненні вогню і формуванні післявоєнного устрою. Про це йдеться в авторській колонці Річа Оутзена, геополітичного консультанта і старшого наукового співробітника у Турецькій програмі Атлантичної ради, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Як велика військова і дипломатична сила, спрямована і на порятунок України, і на збереження modus vivendi з Росією, Туреччина має інструменти для запобігання ескалації (як приклад – зупинка Росії у Лівії та Сирії). Водночас вона здатна проявити себе і запропонувати шлях виходу з війни – вигідний для обох сторін конфлікту. За останні 30 місяців, Анкара надавала військову підтримку Україні, торгувала і з Росією, і з Україною, скликала переговори, обмежила військово-морський рух у Чорному морі, і застерігала союзників від кроків, які можуть збільшити масштаби конфлікту. Турки дуже зацікавлені у якнайшвидшій локалізації, деескалації та закінченні війни в Україні.

Відповідно до власного уявлення про безпеку на Чорному морі, Туреччина, так би мовити, має тристоронній баланс з Росією, країнами НАТО і союзниками поза НАТО (в межах Чорного моря і поблизу). Посилюючи стримування Росії як безпосередньо (підтримка безпекової співпраці з Україною і Азербайджаном), так і опосередковано (зміцнення південного-сходу НАТО через координацію з Болгарією і Румунією), Туреччина не розриває торговельні і дипломатичні відносини з Росією. Таким чином, Анкара прагне стримувати напругу, як рушійну силу війни. Не усі війни закінчуються феєричною поразкою або перемогою, деякі затухають або переходять у сплячу фазу після стратегічного пату. Взаємне виснаження у найближчі роки може стати найлегшим варіантом для Росії, України, регіону і Заходу – а турки при цьому залишаться в оптимальній стратегічній позиції (за умови, що буде досягнуто врегулювання гарантій запобігання повторному конфлікту).

Туреччина може сприяти вирішенню, що відповідатиме інтересам США щодо майбутнього Чорноморського регіону, ґрунтуючись на тристоронньому балансі сил і прагненні до компромісу у мирних переговорах. Вашингтон прагне змусити Росію заплатити за війну в Україні і стримати ескалацію або нові війни. Стратегія США у Чорному морі зосереджена на співпраці прибережних партнерів з метою економічного зростання та пом’якшення російського впливу. На перший погляд, США не оцінять стратегію, яка не спрямована на пряму конфронтацію чи ізоляцію Москви, однак поєднання стримування та прагматизму у тристоронньому балансі підходить до Росії з певним реалізмом.

Немає і мови про якусь стабільність у Чорному морі чи безпеку для Європи загалом, поки триває війна в Україні. Однак у Росії є достатні ресурси, щоб підтримувати війну, і наразі вона контролює, хоча напружено, рівень виснаження своїх військ. Економічна ізоляція та санкційні стратегії, на жаль, не змінили намірів Москви, тож не схоже, що Захід прагне у подальшому надавати підтримку Україні через побоювання ескалації. Альтернатива – безстрокове продовження війни. Натомість, майбутнє війни та дискусії мусять базуватися на самій ролі Росії у зонах бойових дій. Турецький підхід до миру має тут неабияку цінність. В ньому поєднується жорстка сила, що точно не дасть Росії стати місцевим гегемоном чи завойовником, але залишає простір для дипломатії, щоб Кремль знайшов причини припинити війну в Україні. Теорії безпеки Європи і НАТО, закінчення конфлікту і стабілізацію Чорного моря треба розглядати комплексно – і турецький тристоронній підхід включає те, що можуть проковтнути росіяни, і те, що може прийняти Захід, якщо і коли Україна буде готова.

Моральний компроміс полягає у тому, що плавне завершення російської агресії нетерпиме, а в українців залишається право вирішувати, як захищати свою батьківщину (американці у свою чергу можуть вирішувати, скільки ще надавати військову допомогу). Однак українці розглядають гірку вірогідність тривалої війни, поразки і поступок, в той час як американці розділилися щодо безстрокової прихильності до перемоги України. Тристороння стратегія може зменшити ймовірність повної поразки України і зміцнити подальшу військову підтримку – з турецькими та європейськими внесками – для наступної адміністрації США. Навіть якщо Анкара натисне з переговорами про припинення війни за посередництва Туреччини (що Кремль, схоже, виключив), це допоможе посилити оборону. Як приклад, нові лінії виробництва артилерійських боєприпасів за підтримки турецької оборонної промисловості. Стратегія передбачає, що для припинення конфлікту згодиться і батіг, і пряник, при чому останнє не подіє без першого.

Турецька підтримка оброни України критично важлива, навіть попри менші обсяги на тлі західних поставок. Безпілотники, стрілецька зброя, амуніція, бронетехніка, навчання та інші форми військової підтримки відіграли значну роль у підтримці Києва з 2014 року до середини 2022 року, коли посилилась американська підтримка. Турецько-українська оборона працює як страховка зменшення західної допомоги, а десятки спільних проектів стали своєрідним симбіозом оборонних секторів двох держав. Заради власної безпеки Україна, ймовірно, буде покладатись на перевірене у боях міцне партнерство із Туреччиною (та іншими вірними союзниками, такими як Польща). Можливо, навіть більше ніж на масовану підтримку США, розпад Росії або швидкий вступ до НАТО, оскільки нічого з цього не гарантовано, в той час як за останнє десятиліття Анкара демонструє незмінну підтримку України.

З точки зору пріоритетів США (виживання України задля національної безпеки при мінімізації витрат і ризиків), турецький підхід має потенційний сенс. Вашингтон мусить підтримувати Туреччину у зміцненні України і продовжувати тиснути на Росію з переговорами. У рік виборів, заповнений розбіжностями щодо війни в Газі, координація на високому рівні може і недосяжна, але цього достатньо, щоб Вашингтон зрозумів чим пов’язані інтереси США і турецький підхід. Так і допомогти, де можливо, у дипломатичній і оборонній сферах.

Успішна робота над цими питаннями Вашингтона, європейських членів НАТО і Анкари вимагає продуманих консультацій та визнання інтересів Туреччини. Консультації можуть стимулювати різні проєкти (наприклад, європейське фінансування турецьких безпілотників) та американо-турецьке виробництво артилерійських боєприпасів для України. З іншого боку, партнерство страждає, коли турецькі підприємства виходять з оборонних проєктів на підтримку України, які фінансує Євросоюз. Флот Туреччини – це потужний інструмент регіональної стабільності, а нещодавня співпраця із Румунією і Болгарією, союзниками-членами НАТО, по розмінуванню Чорного моря показує, що Альянс може знайти шляхи посилення своєї присутності і стримування без раптової ескалації, якою так погрожує Росія.

Американські та європейські партнери повинні активізувати стратегічні консультації, виробити спільне розуміння ролі Туреччини у забезпеченні безпеки у Чорноморському регіоні і допомогти їй у реалізації оборонно-промислових і військово-оперативних проєктів. В такому разі, значно зростуть перспективи миру, стримування та регіональної стабільності.

Перекладачка: Руслана Фалько