Ракетний удар 4 вересня 2024 року став для Львова жорстоким нагадуванням про те, що місто не застраховане від війни

Зранку у день народження своєї молодшої доньки Емілії Ярослав Базилевич знову прокинувся від жахіття. Плануючи день заздалегідь, його дружина знала, що буде у Парижі, тому доручила усю підготовку старшим донькам, Ярині та Дарії, оскільки вони зроблять подію особливою. Тим часом Ярослав розмірковував, чи достатньо доросла Емілія для мобільного телефону, який вона хотіла отримати у подарунок. Але не було ані торта, ані свята, ані телефону. Натомість, Ярослав поїхав на Личаківський цвинтар, де поховав свою родину. Жах їхньої смерті — від російської гіперзвукової ракети в одному з найбезпечніших міст України — промайнув по всій країні, довівши вкотре, що від війни немає притулку. Про це йдеться у спецрепортажі The Washington Post, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Спогади про них змушують мене рухатися вперед. Дуже важко бачити всю увагу та новини про нашу родину, але це також важливо», – наголошує Ярослав.

Загалом Львів відомий своїми брукованими вулицями, кінними екіпажами та відносною тишею. Населення міста збільшилося більш ніж на 150 000 осіб за 2,5 роки з моменту вторгнення Росії в Україну. Але ракетний удар став для Львова жорстоким нагадуванням про те, що місто не застраховане від війни

Тисячі мешканців прийшли на похорон родини Базилевичів на цвинтарі, де було викопано одну могилу для чотирьох білих трун. Мер Львова Андрій Садовий назвав це «найжахливішою подією, яку коли-небудь бачив у своєму житті». Президент Володимир Зеленський закликав «світ побачити цей жах та відреагувати».

Ярослав не міг не поставити запитання про те, чи може жертва його родини переконати лідерів США змінити правила для України для завдання далекобійних ракетних ударів по території Росії.

Я без тебе

На вузькій вуличці у тіні каштанів, перехожі зупиняються біля багатоквартирного будинку Ярослава та Євгенії — це місце стає наріжним каменем для мешканців, які борються з війною.

Дах будівлі був розбитий, внутрішні сходи зруйновані, периметр позначений запобіжною стрічкою і патрулюється поліцією. Позаду руйнування були ще жахливішими. На обгорілому дереві бовтався бюстгальтер. Серед куп розщепленого дерева та бетону були реліквії нормального життя: каструля для запікання, малюнок крейдою, гумовий чобіт із візерунком із полуниці.

Біля тротуару було встановлено меморіал семи жертвам — трьом іншим мешканцям будинку, а також чотирьом членам родини Базилевичів, усі світловолосі та усміхнені, їхні обличчя тепер були знайомі очевидцям.

Ярослав звик, що його впізнають на вулиці. Колись його квартира була заповнена гарним білим вином, друзями та великою кількістю творів мистецтва. Творчим натхненником була Євгенія, яка працювала у сфері цифрового маркетингу, а у вільний час викладала йогу, вивчала французьку мову, розробляла ювелірні прикраси та змішувала парфуми.

Ярина, старша донька, була волелюбна, захоплювалася скелелазінням і подорожами. Вона була менеджеркою програми у Львівській культурній ініціативі, а також працювала у сфері ІТ, на додаток до волонтерства. У вільний час також навчала Дарію керувати автомобілем.

Дарина була стриманою. Вона вивчила історії своєї сім’ї про радянську агресію. Її предки пережили штучний голод у Москві, а прапрадід був страчений радянськими солдатами. Вона написала у науковій статті, як ці історії «допомогли їй згадати, хто вона є насправді». Вона отримала бажану стипендію на вивчення української культури в Українському католицькому університеті у Львові, де також відвідувала курси акторської майстерності.

Емілія була більш ніж на 10 років молодша за своїх сестер. Енергійна та прямолінійна, 6-річна дівчинка любила співати, особливо «Dancing Queen» гурту Abba. Вона сама вивчила англійську мову, дивлячись мультфільми, і почала говорити так швидко, що батько іноді не розуміли її.

«Я майже не пам’ятаю себе без тебе. Ти моя основа», — написав Ярослав Євгенії на 22 річницю весілля.

Останній момент

Зранку 4 вересня 2024 року гіперзвукова балістична ракета повітряного базування «Кинджал» вилетіла з Росії. У будинку Базилевичів усе було тихо. Напередодні ввечері Євгенія повела Емілію на прогулянку, доки Ярослав втішав Дарину. Вона турбувалася про другий курс університету, хотіла чогось досягти, але не знала, як. Коли Емілія повернулася, він допоміг молодшій доньці із математикою та домашнім завданням з української мови. Вона щойно пішла до другого класу.

Ярина повернулася додому пізно увечері. 3 вересня вона зазвичай дивилася фільми у подруги. На світанку завила сирена повітряної тривоги.

Євгенія схопила їхній аварійний рюкзак із документами зі шафи поряд із входом у квартиру. Зазвичай вони ховалися у коридорі біля вхідних дверей, щоб їх не поранили осколки. Вона вийшла із квартири з дівчатками. Пролунав вибух — дуже близько. Ярослав ще був усередині, коли задзвонив його телефон. Євгенія вела дівчаток вниз сходами будівлі на нижній поверх. Дзвінок різко обірвався. Влучила ракета.

Уламки потрапили в око Ярослава, він шукав свій мобільний телефон. Було темно, у повітрі висів густий пил, і кров бризнула йому в обличчя. Йому треба було передзвонити Євгенії. Він пройшов у передню частину квартири і подивився у вікно їхньої спальні.

Приїхали пожежники та поліція. Приїхали його сестра та зять, які жили неподалік. Він кричав, що діти перебувають під завалами. Рятувальники запустили гідравлічний витяг, спустивши Ярослава на тротуар. На той час зібрався натовп людей.

Рятувальники копали зруйновані сходи. Фотографи на місці події зняли Ярослава, коли він намагався допомогти.

«Спочатку ми знайшли одну дівчинку. Тільки по пасмах її волосся я зрозумів, що це моя хрещениця Дарина. А потім ми почали витягувати ці великі кам’яні плити і вони були заляпані кров’ю», – розповів зять родини Ярослав Філевич.

Найкращі роки мого життя

На цвинтарі небо потемніло від дощу. Ярослав першим підійшов до могили Емілії, дивлячись на її фотографію, закріплену на хресті — її вінок із квітів, її витончену посмішку.

Його відображення тремтіло на склі фоторамки. Його плечі здригалися від ридань. Він розмовляв зі своєю 6-річною дитиною у голові, як і того дня, коли її поховав, — коли дякував своїй родині «за спогади, за найкращі роки життя». Він планує створити стипендію на їхню честь у Католицькому університеті.

Але колективне горе Львова — яке вимірюється свіжими квітами, дитячими іграшками і мерехтливими свічками на їхній могилі, повільно згасатиме.