Для більшості людей похилого віку тут, і не тільки тут, зима — справжнє випробування, бо їхньої пенсії ледве вистачає на те, щоб прогодувати себе. Останні два роки газове опалення для них стало привілеєм, і навіть купити дрова не так просто, адже ціни зросли майже вдвічі

Аліна Сидоренко проживає у селі Підлиман на Харківщині. Зараз цей населений пункт мало чим відрізняється від інших поселень біля Ізюму: повністю вцілілі будинки зустрічаються рідко; паркани жителів нагадують решето із пострілів та уламків; по всій дорозі до села встановлено знаки, які попереджають про міни; порожні вулиці, в основному, безмовні, тоді як раніше були наповнені щоденними розмовами про повсякденне життя та дитячим сміхом. Про це йдеться у спецрепортажі прес-служби Міжнародного Комітету Червоного Хреста, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Раніше Підлиман був справжнім курортним центром з річкою Оскіл з одного боку та великими лісами захоплюючої краси з іншого. Але тепер це закрита територія: навіть найменша дитина знає, що у лісі є боєприпаси, що не розірвалися та залишилися після інтенсивних бойових дій. Раніше щоліта туристичні бази біля річки приймали гостей із різних регіонів. Раніше тут була простора школа, яка більше не використовується за призначенням: зараз тут ведеться навчання в онлайн-режимі. До 2022 року тут мешкало понад 1670 осіб. Сьогодні трохи більше 600 жителів села рятують усе, що вціліло після обстрілу, і намагаються відновити те, що можна відновити.

Як і десятки інших мешканців, Аліна чекає на найбільшій площі Підлимана на колону Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Вона чекає, бо її сім’я вже думає, як пережити зиму. Коли вони прибувають до пункту призначення, п’ять вантажівок починають розвантажуватися: мешканці отримують брикети для опалення будинків у холодну пору року.

«Через війну наші доходи скоротилися, зараз складно знайти роботу, а багато хто її просто втратив. Ми не хочемо знову їхати. Так, складно, обстріли посилились, і іноді ми не знаємо, де сховатися. Ми поїхали під час окупації. Було складно залишати свій будинок на рік. Навіть зараз після повернення ми з чоловіком вивезли звідси дітей. Вони трохи відпочили психологічно, але потім просяться назад. Вони все одно хочуть бути вдома», – каже Аліна Сидоренко

До будинку Аліни під’їжджає вантажівка із брикетами. Для жінки це маленька гарантія того, що її родина буде у теплі у холодну пору року і вони зможуть пережити ще одну зиму.

Для більшості людей похилого віку тут, і не тільки тут, зима — справжнє випробування, бо їхньої пенсії ледве вистачає на те, щоб прогодувати себе. Останні два роки газове опалення для них стало привілеєм, і навіть купити дрова не так просто, адже ціни зросли майже вдвічі.

«Минулої зими я опалював будинок дровами, а іноді й газом. Виходить, що уся моя пенсія йшла лише на опалення. Зараз ми опинилися у ситуації, коли через бойові дії не можемо ходити до лісу за дровами. Це досить небезпечно через обстріли та шахти», – розповідає Григорій Терентьєв, який родом із Донецька, але з 2016 року живе у Підлимані та називає його своєю маленькою батьківщиною.

Він веде невелике господарство та вирощує овочі для себе на земельній ділянці. Інакше тут не виходить: треба ж заради чогось прокидатися вранці і чимось зайняти себе протягом дня. Діти поїхали за кордон, тож Григорій живе один. Тим не менш, він ні на що не скаржиться, просто радіє тому, що має: відколи конфлікт загострився, його цінності істотно змінилися.

«Я бачив, як на цій площі з танка обстрілювали два будинки та магазин. Не знаю, навіщо треба було знищувати будинки мирних мешканців… Але не мені судити. Тепер мені треба думати як пережити зиму на пенсію», – каже Григорій.

На площі дедалі менше людей. Місцеві жителі дружно доставляють брикети додому. Петро Холик ще чекає на свою вантажівку. Йому 83 роки, він народився у Підлимані і ніколи не виїжджав із дому. Тут зберігаються його найкращі та найважчі спогади. Тут похована його дружина, і тут він залишиться, незважаючи ні на що.

«Раніше були вугільні склади тощо, і можна було купити вугілля, щоб опалювати будинок. А тепер у нас цього нічого немає. А опалювати якось треба, зима незабаром», – зазначає Петро Холик.

По-своєму він називає паливні брикети посібником на опалення. Він зізнається, що йому потрібно не так багато, аби лише в будинку було хоч трохи тепло взимку. Але він радий, що йому більше не треба турбуватися про мороз. Єдине, що він хоче, аби війна завершилась.

«Війна є війна. Коли я думаю про те, скільки людей загинуло… Ми потрапляємо під обстріл майже щодня. У Боровій [сусіднє село] центр повністю зруйнований. Центр нашого села теж зруйнований. Так от виходить: я виріс під час попередньої війни (Другої світової), і мені доведеться померти під час цієї», – зауважує Холик.

З гіркою усмішкою Петро прощається і їде на велосипеді, щоб наздогнати свою допомогу на опалення. Зрештою, площа порожніє. 28 сімей отримали брикети протягом дня в очікуванні холодів. За тиждень майже 160 родин у цьому селі будуть гарантовано забезпечені теплом взимку.