Останні 1000 днів повномасштабного вторгнення РФ стали випробуванням для 32-річного шлюбу Миколи та Ярослави Іванцових

Через 1000 днів повномасштабної війни Росії проти України, Микола Іванцов воює на східній лінії фронту зі зламаною спиною, яка так і не зажила. Щоранку він відправляє повідомлення своїй дружині Ярославі з таким текстом: «Привіт, сонечко». Поки вона не побачить це повідомлення, то не зможе розслабитись. Про це йдеться у спецрепортажі американського видання NPR, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Останні 1000 днів повномасштабного вторгнення РФ стали випробуванням для 32-річного шлюбу Миколи та Ярослави Іванцових. Війна також стала випробуванням для України, яка пройшла через американські гірки лиха, надії, розчарування та виснаження: загинуло близько 12 000 людей, а мільйони стали біженцями.

Багато українців стурбовані тим, що їхній головний союзник, США, покине їх після того, як обраний президент Дональд Трамп обійме посаду у січні 2025 року. Також є побоювання, що європейські союзники не зможуть компенсувати скорочення допомоги США. Українці, які раніше говорили про перемогу, тепер кажуть про поступки.

Проте такі солдати, як Іванцов, дотримуються іншої думки.

«Я не відокремлюю свою сім’ю від своєї країни. Це одне й те саме. І війну ще не закінчено», – каже Іванцов.

Історія кохання

Микола та Ярослава познайомилися у Східному Сибіру, ​​коли Радянський Союз розпадався. Українець із Луганської області Микола закінчував обов’язкову військову службу. Ярослава, з Далекого Сходу Росії, була першокурсницею коледжу. Для них це було кохання з першого погляду. Навіть зараз вони завжди тримаються за руки.

«Нас запитують, коханці ми чи молодята, — каже 52-річний Микола. — А ми відповідаємо: ні, ми одружені уже десятки років. Ніхто не може повірити у це».

Вони виростили чотирьох дітей та разом керували малим бізнесом у Луганській області, допоки не напала Росія у 2014 році.

«У нас там був справді великий будинок. Ми дуже швидко продали його за безцінь. Орендували фургон, запакували все, що помістилося, забрали дітей та кішку і поїхали», – згадує Ярослава.

Микола намагався записатися в армію, але у 52 роки йому сказали, що він надто старий. Натомість його скерували до добровольчого батальйону «Азов», куди приймали чоловіків його віку. Він узяв позивний «Яр» – перші три літери імені своєї дружини.

Микола та Ярослава жили у Маріуполі, коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

Захоплені у полон після облоги Маріуполя

Микола та два його зяті, які приєдналися до «Азову», залишилися захищати Маріуполь, тоді як Ярослава відвезла своїх доньок та онуків до Дніпра, який швидко заповнювався біженцями зі сходу. Вона обірвала усі контакти зі своєю сім’єю у Росії.

«Після того, як я почула, що вони знищать нас, я була шокована. Якщо вони так про нас думають, то навіщо взагалі спілкуватися?», – риторично запитує 51-річна Ярослава.

Російські війська зруйнували Маріуполь, вбивши тисячі мирних жителів. Микола та сотні інших українських солдатів тижнями переховувалися у підземних тунелях «Азовсталі». Росіяни постійно бомбардували цей завод.

Ярослава та інші дружини військових тиснули на Червоний Хрест та Організацію Об’єднаних Націй, щоб ті допомогли звільнити солдатів.

Для Миколи його товариші-азовці стали другою родиною. Багато з них загинули на сталеливарному заводі, а багатьох було тяжко поранено.

Згодом, військово-політичне керівництво України наказало солдатам здатися. Ярославі зателефонували з Червоного Хреста та повідомили, що її чоловік – живий і перебуває у полоні на окупованій території України.

Катування у полоні

Миколу відправили до табору для військовополонених в Оленівці, окупованому селі у Донецькій області України.

Його запхали у маленьку камеру із 25 іншими військовополоненими. Там було вогко і пліснява, від чого відкриті рани поранених солдатів заражалися. Охоронці приносили їм їжу у відрах.

«Ми ділили її між собою. Каша була схожа на собачий корм, а суп був, як підфарбована вода з кількома капустяними листками», – згадує Микола.

Він втратив багато кілограмів ваги, перебуваючи у в’язниці в Оленівці. Його також били, пошкодивши спину та руки. Але хтось у його камері зумів заволодіти мобільним телефоном. Він негайно зателефонував до Ярослави.

«Я завжди казав їй: «Не хвилюйся, люба. Ми багато їмо і лежимо на пляжі, як тюлені», – згадує Микола.

Ярослава знала, що він жартує. А потім він зателефонував і сказав: «Мене переводять в інше місце, тож ми можемо втратити зв’язок».

Наступного дня, 28 липня 2022 року, у в’язницю, де утримувався Микола, влучила ракета. Багато військовополонених було вбито або поранено.

Ярослава та її донька, чоловік якої також потрапив у полон, намагалися обдзвонити лікарні на окупованій території. Нічого не вдалось дізнатись. Росіяни розповсюдили список з іменами загиблих та поранених. Імені її чоловіка там не було.

Миколи не було в Оленівці. Його перевели до іншої в’язниці для військовополонених на Донеччині. Він каже, що тюремний охоронець показав ув’язненим фотографії із місця вибуху.

«На світлинах було зображено наших хлопців із відірваними руками та ногами. Вони казали нам, що це зробили українці, за допомогою артилерії. Все це було брехнею, щоб змусити нас зневіритися», – зазначає Микола.

Місяці мовчання та страху

Телефон, яким користувався Микола, було знищено. Кілька місяців Ярослава не знала, чи він живий. Микола відчував її сум і хотів би надіслати доказ того, що живий.

«Я пам’ятаю, як сказав хлопцям у своїй камері: «Я абсолютно впевнений, що моя дружина робить все, аби витягти мене звідси. І саме це і сталося», – стверджує Микола.

Після кількох місяців наполегливих зусиль Ярослави, Миколу було звільнено під час обміну полоненими у травні 2023 року. Він зателефонував їй одразу після того, як військовий конвой, у якому він перебував, перетнув кордон з Україною.

«Я почув її голос і сказав: «Дорога, це я!» Я намагався стримати сльози, але коли вона заплакала, я теж заплакав», – зізнається Микола.

Ярослава привела усіх дітей та онуків, щоб зустріти його у військовому шпиталі у Києві, куди він мав прибути.

«Це було після комендантської години, але нам було все одно. І коли під’їхав автобус, то я відразу його побачила. Автобус їхав дуже повільно, тож я підбігла до нього та поклала руку на вікно. Він поклав руку по інший бік вікна. І я бігла підтюпцем разом із автобусом, поки він не зупинився», – розповідає Ярослава.

Вона кілька місяців доглядала Миколу, часто з онуками на руках. Як колишній військовополонений, який отримав поранення, Микола мав право продовжити службу у Києві.

«Але хотів повернутися до своїх хлопців на передовій. Ми довго сперечались. І я кричала на нього. Я сказала, що мені довелося через багато пройти, аби повернути його додому. І тепер мені, можливо, доведеться знову пройти через те саме. Перейматися, не спати ночами», – каже Ярослава.

Він намагався втішити її, стверджуючи, що Україні не вистачає солдатів у війні на виснаження.

«Мені важко сидіти тут, поки мої товариші-солдати там. Це моя країна, моя земля. І якщо я не захищатиму її, то хто буде?», – риторично запитує Микола.

Він повернувся до своєї бригади і наразі знову перебуває на передовій.