Тираж газети «Вперед» зараз становить 6000 екземплярів на тиждень: на її сторінках розповідається про вихідців із Бахмута, які перезапустили свій бізнес в іншому місці, зайнялися спортом або досягли успіху у новому житті

«Бахмут – це не будівлі і не цегла, Бахмут – це люди. Незважаючи на те, що місто перестало фізично існувати, воно продовжує жити у суспільстві, у нашій газеті», — розповіла редакторка місцевого видання «Вперед» Світлана Овчаренко в інтерв’ю The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Після восьмимісячної перерви на початку війни, тираж газети «Вперед» тепер становить 6000 екземплярів на тиждень для розповсюдження по всій Україні.

Кожне видання насичене пам’яттю, скорботою та спробою надії. Минуле Бахмута вихваляється у популярній історичній колонці, яка недавно з’явилася, і воно померло у розділі спогадів, але газета також закликає читачів не губитися у скорботі за тим, що у них відібрали.

«Час минає. Люди дедалі більше розчаровуються, втрачають надію. Одна з наших головних цілей — надихати людей, підбадьорювати їх, перестати чекати на повернення додому і почати жити», – стверджує Світлана Овчаренко.

Її статті часто присвячені людям з Бахмута, які перезапустили свій бізнес в іншому місці, зайнялися спортом або досягли успіху у новому житті звичайними та незвичайними способами за останні три роки, наприклад, швачка, яка переїхала до Києва та відкрила магазин у центральному районі міста.

Овчаренко бачить суперечність у тому, щоб просити читачів забути про зруйновані окремі будинки, міцно тримаючись за спільноту, що там утворилася. Але ця любов до Бахмута врятувала її і відродила газету у перші місяці власного болісного вигнання.

Вона поїхала після вторгнення Росії у 2022 році, але напередодні завчасно сховала обладнання газети у гаражі та забрала кілька важливих документів, сподіваючись повернутися за кілька тижнів. Але тижні перетворились спочатку на місяці, а тепер і на роки.

Восени 2022 року у Бахмуті ще перебувало близько 20 000 мирних жителів, які сховалися у холодних підвалах. Без електрики та мобільного зв’язку ці люди були у небезпечній ізоляції. Овчаренко вирішила, що їй вдасться переконати декого з них виїхати.

«Бахмутці довіряли газеті «Вперед», тому я подумала, що мені потрібно видати хоча б один випуск газети, в якій я могла б опублікувати усю інформацію про те, що трапилось за останні вісім місяців. Мені потрібно було сказати їм: «Світ знає про Бахмут, автобуси можуть вас евакуювати, український уряд ще існує, і ви навіть можете виїхати за кордон». Я шукала людей, які вже поїхали і могли б поділитись своїми історіями», – розповідає Світлана.

Вона написала більшість статей і переконала японське посольство профінансувати три друковані випуски газети. Мер Бахмута дав своє перше інтерв’ю під час війни саме газеті «Вперед».

Овчаренко знайшла довгострокову фінансову підтримку завдяки Fondation Hirondelle та Українського інституту регіональних медіа та інформації.

«Люди у прифронтових районах не довіряють Telegram, але знають місцеві газети та довіряють їм. Якщо місцеві ЗМІ зникнуть, на їхнє місце може прийти російська дезінформація», — зазначила Сабра Айрес, іноземна кореспондентка та медіа-наставниця проекту, який підтримує 23 видання на півдні та сході України.

Останній випуск газети «Вперед», який потрапив до Бахмута, був поширений у березні 2023 року українськими військовими.

Коли Росія взяла під контроль руїни Бахмута, що було радше символічною, а не стратегічною перемогою, Овчаренко приготувалась до нової роботи.

«Її газета стала сполучною ланкою для багатьох переміщених осіб. Вона повертає почуття власності людям, які втратили все», — наголошує Айрес.

Місцеві газети також є сторожовими собаками демократії, які стежать за місцевими чиновниками, на висвітлення яких загальнонаціональні мас-медіа не мають ресурсів.

Газета «Вперед» документувала життя Бахмута з 1920 року, змінюючи різні назви, мови та власників. Заснована як російськомовна газета «Пролетар Артемівська», вона стала приватною у 2000 році. Останній російськомовний випуск газети вийшов 23 лютого 2022 року, напередодні вторгнення РФ.

Передплата та реклама, які тоді підтримували газету, більше не є джерелом прибутку, а поточне фінансування Овчаренко невдовзі закінчиться. Вона прагне, аби її читачі не втратили духовний зв’язок із Бахмутом, хоча часто важко знайти мотивацію для цього.

«Ми всі живемо одним днем. І це неправильно, але такою є наша реальність», – підсумовує Світлана Овчаренко.