Будь-яка спроба нав’язати внутрішньополітичні компроміси, які були частиною фінської моделі під час Холодної війни, може виявитися фатальною для демократії та європейських прагнень України

В очікуванні перспективи нових мирних переговорів у 2025 році, які покладуть край війні в Україні, знову виникла ідея можливої ​​фінляндизації. Фінські вчені закликали відкинути такі пропозиції, попередивши, що нав’язування нейтралітету Україні «не призведе до мирного вирішення кризи з Росією». Про це йдеться в авторській колонці Мінни Оландер, наукової співробітниці Фінського інституту міжнародних відносин на сторінках Atlantic Council, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Скептицизм у Гельсінкі зрозумілий. Хоча є деякі аналогії між становищем, в якому зараз перебуває Україна, і становищем Фінляндії під час Холодної війни, будь-яка спроба запозичувати політику фінляндизації ранньої доби буде катастрофічною для України.

Незважаючи на те, що останні 20 років після Помаранчевої революції Україна витратила на євроатлантичну інтеграцію, її, як і раніше, часто неправильно зображують як країну, що займає геополітичну буферну зону між Сходом і Заходом. Це знайоме явище для фінів, оскільки їх країна була приречена на таку геополітичну невизначеність під час Холодної війни.

Фінляндія успішно захистила суверенітет під час Другої світової війни і не стала радянською республікою. Однак після цього було підписано Договір про дружбу між Фінляндією та СРСР у 1948 році, який заклав основу для так званої фінляндизації.

Протягом понад 40 років фінляндизація була стратегією виживання для незалежної Фінляндії. Насправді це означало добровільне врахування інтересів сусіднього Радянського Союзу щодо зовнішньої і внутрішньої політики. Такий підхід дозволив фінам уникнути досвіду Угорщини у 1956 році та Чехословаччини у 1968 році, але витрати були значними. Справді, фінляндизація вийшла далеко за межі звичайного нейтралітету та негативно впливала на Фінляндію майже 50 років.

Післявоєнний договір, який став основою для фінляндизації, передбачав, що фінська оборонна політика має бути зосереджена виключно на захисті країни від можливого нападу із заходу, незважаючи на те, що відновлення радянського вторгнення зі сходу було набагато вірогіднішим. У підсумку, фінським чиновникам довелося виявляти крайню обережність під час вирішення питань безпеки східного кордону країни.

Фінляндія також була де-факто зобов’язана отримувати згоду Москви щодо розширення політичного чи економічного співробітництва із Заходом. Це завадило Гельсінкі брати участь у початкових етапах європейської інтеграції. Натомість, Фінляндія була обмежена членством у Європейській асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).

Усередині країни фінляндизація означала низку обмежень та компромісів за основними демократичними стандартами. Самоцензуру було запроваджено у всіх фінських ЗМІ та інформаційному просторі, щоб уникнути будь-якої відкритої критики СРСР. Фіни також змирилися з понад 20 роками відсутності будь-яких змін у керівництві країни, оскільки фінський президент Урхо Кекконен вважався безальтернативним кандидатом для продовження добрих стосунків із Москвою. У світлі цих реалій легко зрозуміти, чому термін «фінляндизація» багатьма фінами сприймається як зневажливий, оскільки вони бачать у ньому нагадування про епоху, яку згадують із гіркотою.

Існують також вагомі географічні причини, через які фінляндизація не підходить для сучасного українського контексту. Статус Фінляндії під час Холодної війни був переплетений із безпековим кліматом у регіоні Північної Європи. Сусідня Швеція залишалася нейтральною через «фінське питання», а Стокгольм був стурбований тим, що вступ до НАТО залишить їхніх фінських сусідів у небезпеці єдиної буферної держави. Це потенційно могло створити умови для того, щоб Радянський Союз зробив ще одну спробу окупувати Фінляндію.

До кінця епохи Холодної війни шведська політика нейтралітету та самонакладені Норвегією обмеження на присутність військ НАТО або ядерної зброї на своїй території були пов’язані з долею Фінляндії. Цей акт балансування у Північній Європі створив середовище, в якому СРСР був зацікавлений у збереженні статус-кво, а не у ризику ескалації регіональної напруженості, якщо він посилить тиск на Фінляндію. Цей дуже специфічний набір обставин не застосовується до України. Натомість вимушений нейтралітет зробив би Україну вкрай вразливою для подальшої російської агресії.

Фінляндизація України не гарантувала б її виживання, зважаючи на те, що вона колись забезпечувала незалежність Фінляндії. Сучасна Україна не може прийняти жодних обмежень на її здатність охороняти свої кордони, формувати союзи чи захищати себе від російської агресії. Аналогічно, будь-яка спроба нав’язати такі внутрішньополітичні компроміси, які були частиною фінської моделі під час Холодної війни, може виявитися фатальною для демократії та європейських прагнень України.

Той, хто щиро зацікавлений у пошуку правильної формули для України, має вийти за межі періоду Холодної війни і зосередитися на досвіді Фінляндії з 1991 року. За останні три десятиліття інтеграція Фінляндії у західний світ продемонструвала, що геополітичні уявлення можуть змінюватись. Фінляндія переконливо довела, що географія не визначає долю країни. Фінляндія тепер вступила і до Європейського союзу, і до НАТО і міцно утвердилась в основних інститутах євроатлантичної спільноти. Це та фінська модель, яка справді могла б працювати для повоєнної України.