Багато прихильників переговорів страждають від політичного кретинізму, адже сучасне керівництво у РФ прагне ліквідації незалежної української національної держави

Чи є ознаки миру у Східній Європі? Поверхнево можна було б інтерпретувати низку останніх тенденцій саме так. З одного боку, Україна перебуває під величезним тиском як на полі бою, так і на міжнародній арені. Російські війська повільно, але впевнено просуваються на Донбасі. Атаки Росії на українську енергетичну інфраструктуру мають дедалі більший вплив. У США новий обраний президент Дональд Трамп заявив, що хоче якнайшвидше покласти край війні. У Західній та Східній Європі сформувалася фаланга популістських партій, для яких міжнародне право, міжнародна солідарність та демократичні цінності – а отже, і доля України – у кращому разі другорядні. Не лише ліві та праві радикали, але й деякі центристські політики, зокрема канцлер ФРН Олаф Шольц, проводять передвиборчу кампанію як миротворці, розсудливість яких запобігає ескалації російсько-української війни. Про це йдеться в авторській колонці Андреаса Умланда, аналітика Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (Sceus) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI) на сторінках швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Відхилення у миротворчій політиці

З іншого боку, правління Путіна в Росії зазнає економічного тиску, а він, схоже, втрачає репутацію геополітичного стратега. Нещодавні опитування громадської думки як в Україні, так і в Росії тепер показують, що більшість населення виступає за швидке припинення вогню на Донбасі.

Чи означає це, що сьогодні у Європи врешті-решт з’явився шанс назавжди покласти кінець російсько-українській війні? Формула «Нічого про Україну без України» — це не лише шляхетна політична максима, але й гарантія виживання Києва. Росія прагне не просто обмежити українську націю, а швидше знищити її як незалежну культурну спільноту та незалежну національну державу.

З іншого боку, багато мирних проектів свідомо чи несвідомо розробляють стратегії вирішення військових конфліктів, які мають на увазі винагороду російської військової агресії та покарання України за утримання від ядерної політики. На кшталт наслідків сучасного недбалого поводження з навколишнім середовищем, міжнародне визнання російського мирного договору в Україні стало б вибухівкою сповільненої дії під міжнародною системою безпеки. Закріплення територіальних завоювань Росії та/або втрати суверенітету України сприятиме повторенню експансії з боку наступних російських чи інших ревізіоністських урядів.

Крім того, територіальне та/або політичне скорочення української національної держави, що регулюється договором, стало б попереджувальним знаком для інших країн світу, які слабкі порівняно зі своїми сусідами. Незалежно від того, чи будуть вони обрані демократичним шляхом чи прийдуть до влади недемократичним шляхом, багато країн переосмислять свої стратегії національної безпеки. Стануть можливими нові програми створення ядерної зброї та припинення дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та конвенцій з хімічної та біологічної зброї.

Не лише А, але й Б

Багато прихильників часткової капітуляції України тепер видають себе за прихильників миру та противників війни. Однак треба сказати не лише А, але й Б: ціна російського Зігфрідена, єдино можливого на даний момент тимчасового припинення війни, була б не тільки кричущою несправедливістю до України. Це також означало б проникнення до міжнародної системи держав.

Людство увійде до «нового старого світу»: кордони знову будуть переміщені силою сильних держав, слабкі держави піддаватимуться військовому утиску з боку імперських держав, а безпринципні уряди безкарно здійснюватимуть геноциди. Лише той, хто готовий заплатити таку високу ціну, має право припинити постачання зброї в Україну, скасувати санкції проти Росії та передати їй у подарунок українські військові трофеї – окуповані території, депортованих дітей та експропрійовану нерухомість.

Багато очевидних друзів миру не визнають риторичної підтримки російських імперіалістів. Більшість ймовірних противників війни забувають або приховують той факт, що вони пропонують винагороду за завойовницьку кампанію і тим самим підвищують вірогідність майбутніх війн. Дозвіл агресору пожинати плоди своєї агресії сприймається як деескалація, а не як стратегія умиротворення, яка підвищує ймовірність нового застосування насильства.

Багато прихильників переговорів страждають від російського політичного кретинізму. Сучасне керівництво у РФ, можливо, ще не має повністю фашистських якостей, але хоче набагато більшого, ніж просто обмеження суверенітету України. Кінцева мета полягає не лише у максимально можливій ліквідації незалежної української національної держави.

Україна також є майданчиком для політичних експериментів, геостратегічним інструментом, військовим плацдармом та резервуаром ресурсів для досягнення цілей Кремля у Східній Європі та за її межами.

Підкорення України тепер стало не головним призом, а першим етапом фундаментального перегляду європейської внутрішньої та зовнішньої політики, якого прагне Москва. Це не означає негайного продовження кінетичної війни за межами України. Неодноразові загрози Москви з використанням звичайної зброї та зброї масового знищення є не так декларацією дій, як частиною гібридного набору інструментів, покликаного роз’їдати демократичні суспільства, держави та організації.

«Російський театр переговорів»

Дипломатична діяльність на певних етапах є відповідним інструментом підривної діяльності для Москви, а не альтернативним способом вирішення конфліктів. Як нещодавно висловилася шведський політолог Шарлотта Роде, «російський театр переговорів» виконує радше перформативні та маніпулятивні, аніж практичні функції. Мінімальною метою переговорів може бути загальмувати партнера з переговорів, а максимальною метою може бути отримання поступок, яких інакше довелося б вимагати виключно військовими засобами.

Іноземні переговорники тепер виступають як бажані «корисні ідіоти» для Кремля, сприяючи гібридній війні Москви і мимоволі перешкоджаючи реальному і стійкому мирному рішенню за рахунок зміцнення України. Напад Росії на Україну є не лише загарбницькою та винищувальною війною, але й привід для розколу у Європі. Дебати про військову допомогу Україні та припинення війни розколюють західні партії, парламенти, уряди та альянси. Потік біженців з України дає поштовх антизахідним популістським партіям, таким як «Альтернатива для Німеччини» та «Альянс Сари Вагенкнехт». І останнє, але не менш важливе: Україна, завойована Росією військовими, дипломатичними чи змішаними засобами, стане трампліном і ресурсом для дій Москви далі на захід – чи то кінетичних, чи гібридних.