141-а стрілецька бригада Збройних сил України, яка дислокується у Запорізькій області за 16 кілометрів від лінії фронту має у своєму складі жінок, які працюють операторами дронів

Між деревами на галявині лунає дзвінкий звук. Чотири пропелери чорного безпілотника почали крутитись, але літальний апарат ще перебуває у руках військової. Вона простягає руку. Потім дрон плавно злітає та зависає над головами групи українських солдатів. Квадрокоптером керує жінка. Її позивний «Сатана», але справжнє ім’я – Аня. Їй – 32 роки і вона – оператор безпілотника в українській армії. «Сатана» — одна із понад 68 000 жінок-військовослужбовців української армії. Про це йдеться у спеціальному репортажі німецького видання Tages Allgemeine Zeitung, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Підрозділ «Сатани» –  це 141-а стрілецька бригада Збройних сил України, яка дислокується у Запорізькій області за 16 кілометрів від лінії фронту.

Обстріли трапляються тут рідко. У найкращому разі — за допомогою установок залпового вогню «Град»», які були розроблені за радянських часів, вони не характеризуються високою точністю, але можуть швидко випустити до 40 ракет і перетворити на пекло територію розміром з кілька футбольних полів на відстані до 20 кілометрів.

Декілька одно- та двоповерхових будівель розкидані на великій території. Природа тут бере гору: між порожніми будівлями ростуть кущі та молоді дерева. Їхнє листя забезпечує деякий захист від російських розвідувальних безпілотників, принаймні у період вегетації. Крім того, натягуються маскувальні мережі.

«Наприклад, ми шукаємо підвал приблизно за кілометр від лінії фронту, щоб сховатися. Звідти ми керуємо нашими дронами. Розвідувальні дрони – це очі командирів. Йдеться про пошук позицій супротивника або розпізнавання підготовки до атаки на початковому етапі. Однак розташування все одно доводиться регулярно змінювати, щоб уникнути виявлення», – каже «Сатана».

До війни у «Сатани» було зовсім інше життя у Харкові.

«Останнім часом я працювала вчителькою. Маю вчені ступені у галузі права, психології та історії. Мій 16-річний син живе з бабусею та дідусем. Мій чоловік також служить в армії. Я не бачила його півтора року. Коли я вирішила піти до армії, то моя сім’я була шокована, але тепер вони мене підтримують. Мій син не повинен йти на війну. Україна бореться не за територію, а за майбутнє дітей. У жодного з нас немає майбутнього під владою Росії. Захист України від Росії — це моя особиста справа. Мій брат загинув у Маріуполі. Я повинна за це помститись», – зауважує «Сатана».

Її військова кар’єра була пересічною. Коли у 2022 році почалося вторгнення, вона пішла у військкомат, але її вигнали. Вона намагалася безпосередньо зв’язатися з різними підрозділами, але безуспішно. Аня пройшла курси тактичної медицини та навчилася знешкоджувати міни.

Через півтора роки військкомат в Ужгороді, погодився її взяти. Після базової підготовки та 40 днів навчання у Великій Британії вона приєдналася до 141-ї бригади та стала медиком.

«Я провела сім місяців, евакуюючи поранених. Потім з’явилась можливість пройти курс навчання на оператора безпілотника. Спочатку я не могла собі цього уявити. Але мені хотілося дізнатися більше», – каже «Сатана».

«Санчо» на 10 років молодша від «Сатани». У мирному житті її звати Олександра. Коли почалося вторгнення, вона писала бакалаврську роботу з хімії у Київському політехнічному інституті та працювала на гідроелектростанції. У рідному Києві їй відмовили у призовному пункті. Як і у випадку із «Сатаною», це спрацювало на Закарпатті. Сім’я зрозуміла її рішення.

Після проходження базової підготовки влітку 2023 року, її скерували на навчання до підрозділу безпеки, який включає виявлення атомної, біологічної і хімічної зброї.

«Але я зрозуміла, що можу більше. Тому подала заявку на навчання на оператора дрона. Я не засуджую нікого, хто виїхав за кордон. Особисто я хочу допомогти своєму народу. Я втратила друзів через війну в Росії. Я хочу це зупинити. І я вірю, що разом ми зможемо чогось досягти. Спочатку потрібно залишитися живою. Можливо, пізніше я також працюватиму із дронами. У сільському господарстві чи геодезії», – сподівається «Санчо».

«Сатана» та «Санчо», а також інші жінки-солдати повідомляють, що у їхніх підрозділах з ними добре поводяться.

«На передовій ми всі рівні. Російська артилерія не запитує про стать. Якщо і є проблеми, то вони, швидше за все, пов’язані з бюрократією та деякими офіцерами, які служать в армії дуже довго. Один офіцер особисто сказав мені, що знайде роботу, яка не буде такою небезпечною. Як жінка, я не повинна йти на фронт. Але саме тому я сюди приїхала», – стверджує «Сатана».