Нейтральний статус не повинен перешкоджати Україні підтримувати навчені, високоефективні та добре оснащені збройні сили, які будуть зміцнюватись великою кількістю висококваліфікованих резервістів

Загальновизнано, що Україна програє війну із Росією. Менш ніж за шість місяців домінуючий наратив змістився з досягнення перемоги на те, щоб уникнути поразки. Перші успіхи української армії у 2022 році надихнули на військові цілі, які включали повне звільнення окупованої української території та притягнення Росії до відповідальності за її воєнні злочини. Такі цілі більше не здаються реалістичними. Розмова серед прихильників України перейшла до припинення війни на умовах, які не дозволять Росії досягти повної перемоги. Тепер питання полягає у тому, як змусити Росію погодитися на припинення вогню та домовитися про завершення війни, яку вона нині виграє. Перспектива довгострокового нейтралітету України після війни може посадити Росію за стіл переговорів. Про це йдеться в аналітичній публікації Юджина Румера, директора та старшого наукового співробітника Програми з Росії та Євразії у Фонді Карнеґі за міжнародний мир на сторінках видання Ради з міжнародних відносин, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

З наближенням третьої річниці війни, Україна просто не може подолати структурні переваги Росії — чисельність людей, розмір економіки й територію — навіть за допомогою своїх західних партнерів. У Росії більше населення, і вона може мобілізувати більше людей для участі у війні; її економіка була майже вдесятеро більшою, ніж в України до війни та після втрат України, які, за деякими оцінками, становлять півтрильйона доларів. Партнери України – США, інші члени Організації Північноатлантичного договору (НАТО), Японія та Південна Корея – не приєднуються до боротьби з РФ. Україна досягає того, чого може досягти самостійно.

Хибна обіцянка членства в НАТО

Україна попросила своїх партнерів про гарантії безпеки — членство в НАТО або, принаймні, короткий і чіткий шлях до нього як попередню умову для переговорів з Росією. Союзники НАТО чітко дали зрозуміти, що не готові прийняти Україну. Навіть найвідданіші прихильники України в НАТО готові запросити її до Альянсу лише після закінчення війни.

З точки зору Росії, не може бути жодних сумнівів у тому, що обіцянка союзників про членство України в НАТО після війни стане вирішальним фактором у будь-яких переговорах щодо припинення вогню із президентом Росії Володимиром Путіним. Для російського лідера членство України в НАТО є неприйнятним. Він чітко дав це зрозуміти у своїй сумнозвісній статті від 2021 року про ймовірну «історичну єдність» між Росією та Україною, в якій виклав власну передумову для війни. У поєднанні з хибним, але підтримуваним у російському безпековому істеблішменті наративом про те, що НАТО порушило свою обіцянку не розширювати альянс на схід, перспектива членства України в Альянсі є підставою для Росії продовжувати війну.

Незалежно від того, чи є членство в НАТО реалістичною перспективою для України, навряд чи це буде панацеєю від її скрутного становища у сфері безпеки. Прихильність союзників у рамках статті 5 НАТО описується як непохитна. Але формулювання статті 5 дещо інше. Вона зобов’язує держави-члени:

«… надавати допомогу Стороні або Сторонам, які зазнали такого нападу, шляхом негайного вжиття заходів, індивідуально та спільно з іншими Сторонами, які вони визнають необхідними, включаючи застосування збройної сили, для відновлення та підтримання безпеки Північноатлантичного регіону. Будь-який такий збройний напад і всі заходи, вжиті внаслідок цього, повинні бути негайно доведені до відома Ради Безпеки. Такі заходи мають бути припинені, коли Рада Безпеки вживе необхідних заходів для відновлення та підтримки міжнародного миру та безпеки».

Це формулювання залишає широку свободу дій для членів в індивідуальних та колективних діях, не містить автоматичного заклику до зброї та висуває дипломатію на передній план. Застосування збройної сили є частиною інструментарію Альянсу, але це на рівні першої інстанції. Швидше за все, дипломатія повинна себе вичерпати, перш ніж будь-хто наважиться поширити звичайну, не кажучи вже про ядерну, парасольку НАТО над Україною.

Це залишає Україні два шляхи. Перший — це шлях, яким Україна йде зараз — повільна, виснажлива й відкрита боротьба зі зростанням ризику великого прориву російської армії, який потім не залишить іншого вибору, окрім як прийняти умови Путіна для переговорів. Інший шлях — запропонувати Путіну компроміс, щоб задовольнити деякі, але не всі його умови і дозволити йому претендувати на перемогу, зберігаючи при цьому Україну як суверенну державу.

Ніхто не знає, чи Путін піде на компроміс — можливо, навіть він сам цього не знає. Його армія набирає сили, але ці досягнення даються жахливою ціною. Економіка РФ перевершила очікування, але інфляція, високі відсоткові ставки, які загрожують задушити зростання ВВП, і нестача робочої сили — це реальність.

Точну форму компромісу також важко передбачити. Але, ймовірно, він має включати територіальні поступки з боку України, відповідно до яких Росія утримуватиме захоплені нею території; Україна має не намагатися повернути їх силою; і Україна повинна буде відмовитися від своїх прагнень до членства в НАТО і прийняти нейтралітет чи позаблоковий статус, який міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у нещодавньому інтерв’ю назвав «ключовим принципом». Чого не може включати компроміс, то це обмеження можливостей України захищати себе від нової російської агресії. Україні буде важко ухвалити ці умови. Але насправді це не великі поступки. Мета повернути всі території у межах 1991 року знаходиться за межами досяжності. Членство в НАТО також не розглядається.

Нейтралітет як безпека

З того часу, як нейтральні Фінляндія і Швеція приєдналися до НАТО, коли Росія розпочала повномасштабний наступ на Україну, загальноприйнята думка свідчила, що нейтралітет чи неприєднання більше не є життєздатними як модель безпеки в Європі. Досвід Фінляндії та Швеції під час та після Холодної війни свідчить протилежне. Обидві країни тривалий час були одними з найуспішніших і шанованих у світі. Обидві країни перетворили нейтралітет на вигідну модель у геополітиці, зважаючи на їх невеликий географічний розмір.

Залишаючись поза межами НАТО і проводячи ретельно вивірений дипломатичний курс у своїх відносинах із Радянським Союзом (а згодом і з Росією), обидві країни створили та підтримують високоефективні збройні сили. У наші дні, коли Європа стикається з найсерйознішою загрозою своїй безпеці з часів Холодної війни, жодна держава-член НАТО не проявила себе краще Швеції та Фінляндії з точки зору військової готовності. Обидві країни мають відносно невеликі регулярні збройні сили, але містять великий висококваліфікований резерв для посилення їх у разі кризи, а також запаси обладнання та боєприпасів. Швеція підтримує тісні та продуктивні відносини у сфері безпеки зі Сполученими Штатами з 1950-х років, а Фінляндія приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру» у 1994 році.

Нейтралітет не означає глухий кут у сфері безпеки або перехід до сфери впливу Росії. Фінляндія вийшла з Другої світової війни, втративши 15% своєї території на користь Радянського Союзу та переселивши 400 000 своїх громадян з окупованих територій. Але вона протистояла значно більшій Радянської Армії, завдала їй важких втрат і зберегла свою незалежність і суверенітет. Фінляндія не мала вибору, окрім як проводити обережний зовнішньополітичний курс — у 1948 році вона підписала договір із Радянським Союзом, який наклав обмеження на її зовнішню політику та безпекову політику і не дозволив прийняти допомогу США за планом Маршалла. Але вона залишилася незалежною та вільною країною з ринковою економікою та яскравою демократичною політикою. Фінляндія вступила до Європейського Союзу (ЄС) у 1995 році.

Це не означає, що Україна має копіювати фінську, шведську чи якусь іншу модель своєї безпекової політики після війни. Немає єдиної моделі, якою вона могла б скористатись: політика безпеки кожної країни визначається її розміром, географічним становищем, історією, економікою та політикою. Швидше за все, Україна може вибирати елементи різних моделей, які їй найбільше підходять.

На шляху до української моделі

Маючи досвід цих країн, Україна могла б розробити власну модель політики безпеки. Нейтралітет чи неприєднання не повинні перешкоджати їй підтримувати навчені, високоефективні та добре оснащені збройні сили, які будуть зміцнюватись великою кількістю резервістів. Зазнавши труднощів з мобілізацією під час війни і, швидше за все, не зумівши зберегти чисельність армії (яка оцінюється у 900 000 військовослужбовців), Україна повинна покладатися на призов і створити великий пул кваліфікованих резервістів для їх залучення у кризовій ситуації. Українська оборонна промисловість відома своєю гнучкістю, новаторством та здатністю швидко доставляти зброю на передову. З новими інвестиціями вона може розвинути цей потенціал після війни. Потрібні й інші інвестиції у глибокі та багаторівневі фортифікаційні споруди вздовж лінії зіткнення з Росією, включаючи мінні поля, протиповітряну оборону, системи раннього сповіщення та можливості радіоелектронної боротьби.

Хоча оборонні можливості, які Україні необхідно розвивати, будуть дорогими, вона матиме одну істотну перевагу перед іншими країнами, які раніше дотримувалися нейтралітету: це найбільша країна в Європі. Як показав досвід Росії у поточній війні, розмір України сам по собі є потужним стримуючим фактором для будь-якої спроби завоювати її.

Крім того, будь-яке майбутнє припинення вогню чи перемир’я повинно мати схвалення Ради Безпеки ООН. Додаткові заходи безпеки, такі як демілітаризована зона та міжнародні миротворчі сили, також мають бути узгоджені, реалізовані та санкціоновані Радою Безпеки ООН. Це не буде легко, але, як і нейтралітет, його не можна одразу відкидати як неможливий чи неактуальний варіант.

Ба більше, відносини України із Заходом — політичні, економічні та безпекові — будуть тіснішими, ніж будь-коли до війни. Україна матиме реальну можливість вступити до ЄС. Україна отримає допомогу у відновленні своєї економіки та, підписавши кілька двосторонніх безпекових угод з країнами-членами НАТО, отримає їхню підтримку у відновленні власного оборонного потенціалу.

Це, своєю чергою, ставить у центр уваги – союзників на Заході, які повинні допомогти Україні відновити її економіку та оборону, щоб вона могла стримувати та захищатися від загрози з боку Росії, яка не зникне із припиненням вогню чи навіть після підписання мирного договору.

Висновок

Союзники НАТО повинні визнати, що їх новий кордон — залізна завіса, внутрішній кордон Німеччини, поділ Схід-Захід — проходить від Баренцевого моря до Чорного моря і вздовж кордону між Україною та Росією. За винятком коротких періодів у своїй історії, Росія завжди мала складні відносини з рештою країн Європи, і вона завжди розглядала країни на захід від себе як загрозу власній безпеці та внутрішній стабільності. На Заході російська невпевненість і ворожість щодо Європи вважаються параноїдальним світоглядом, який тривалий час спрямовував зовнішню політику Росії. Чекати на примирення по цій лінії навіть після відходу Путіна від влади – наївно і небезпечно. Протистояння з Росією вимагатиме від НАТО мобілізації своїх ресурсів тими кроками, яких вона не робила навіть під час Холодної війни. Підтримка України має бути невід’ємною частиною цих зусиль. Здатність України та Заходу досягти успіху у цій новій холодній війні стане справжнім показником перемоги у гарячій війні, яка триває зараз.