Обговорення можливих перемовин щодо припинення війни зосереджено на поступках, на які Україна могла б піти на користь Росії, але не береться до уваги ключовий фактор – Росія висуває вимоги не Україні, а Заходу, і особливо Сполученим Штатам з метою переглянути європейську систему безпеки та світовий порядок

Реалістична оцінка перспектив перемир’я чи миру має ґрунтуватися насамперед на аналізі політики та цілей, яких Росія хоче досягти через війну з Україною. Умови переговорів та перемир’я, які Росія нав’язує Заходу, передбачають, що міцний мир нині недосяжний. Відновлення безпеки на території євроатлантичного простору вимагає перегляду західної стратегії щодо Росії та вжиття заходів, які позбавлять російську владу ресурсів для ведення цієї війни. Про це йдеться в аналітичній статті Олени Снігир, стипендіантки Жана Моне у Центрі передових досліджень Роберта Шумана в Інституті Європейського університету, а також стипендіантки Інституту досліджень зовнішньої політики (США), переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Неправильне сприйняття має власну ціну

Незважаючи на заяви Заходу про прихильність до захисту ліберальних цінностей та порядку, заснованого на правилах, його політика щодо Росії зберігала прагматичний підхід дипломатичної гнучкості, навіть незважаючи на те, що перетворення РФ на авторитарну ревізіоністську агресивну державу прогресувало.

Ухвалюючи рішення про повномасштабне вторгнення в Україну, росіяни покладались на стриману реакцію західних країн, на кшталт тієї, що була продемонстрована під час окупації та анексії Криму і навіть раніше під час військової агресії Росії проти Грузії та під час війни Росії проти чеченського народу. У всіх випадках йшлося про підрив і порушення ліберального міжнародного порядку, але не про пряму звичайну загрозу Північноатлантичному регіону. Ймовірно, якби захоплення України відбулося швидко, як очікувала російська влада, і не перетворилося на довгу і жорстоку війну з величезним висвітленням у ЗМІ, Захід проявив би таку ж стриманість і через деякий час натиснув би кнопку «перезавантаження» відносин з Росією заради спільної безпеки та економічного співробітництва.

Zeitenwende або «історичний поворотний момент», оголошений канцлером Німеччини Олафом Шольцем, стався через те, що Росія в очах багатьох на Заході раптово перетворилася з передбачуваного партнера на неконтрольовану войовничу державу, дії якої не вписуються в узгоджені правила гри. Дії російської влади сприйняли як загрозу безпеці євроатлантичного регіону, а Україна раптово стала найважливішим елементом відновлення цієї безпеки.

Помилково вважати, що війна між Росією та Україною може закінчитися компромісом та поступками з боку України. Такі угоди могли б призвести до тимчасової деескалації та переведення конфлікту на рівень низької інтенсивності, перевіреного російським методом виправлення політичної реальності та нормалізації відносин із Заходом. Так зване «перемир’я» між Росією та Україною не призведе до міцного миру, оскільки Росія не перестане бути агресивною ревізіоністською державою, стабільність якої багато в чому залежить від війни.

Поточні обговорення поступок, на які Україна могла б піти на користь Росії, часто мають один головний загальний недолік: не береться до уваги ключовий фактор – Росія висуває вимоги не Україні, а Заходу, і особливо Сполученим Штатам. Росія зробила війну з Україною інструментом, щоб змусити Захід переглянути європейську систему безпеки та світовий порядок. Союзники Росії – Китай, Іран та Північна Корея також є бенефіціарами цієї війни. Очевидно, що ці країни підтримують Росію у війні проти України не для того, щоб президент Володимир Путін міг тріумфально оголосити про анексію деяких чи всіх територій України. Можна з упевненістю сказати, що альянс авторитарних країн має амбітнішу мету — переділ світу на зони впливу та встановлення нових правил гри.

Чого хоче Росія

Росія хоче вести переговори не з Україною, а зі Сполученими Штатами та Західною Європою щодо угод про нові правила у сфері європейської безпеки. У цьому контексті попередні заяви президента США Дональда Трампа щодо наміру скоротити участь США у питаннях європейської безпеки викликають у росіян обережний оптимізм. Російські умови припинення бойових дій в Україні, окрім фактичного переходу України під контроль Росії, також включатимуть умови:

• Скорочення присутності США у європейській політиці;
• Домовленості про нову архітектуру європейської безпеки щодо створення буферної зони між Росією та Західною Європою з країн НАТО в Центральній та Східній Європі;
• Прийняття західними країнами певних зобов’язань та самообмежень щодо Росії;
• Скасування санкцій, відшкодування збитків, скасування ордерів Міжнародного кримінального суду про арешт Путіна та дитячого комісара Марії Львової-Бєлової, призупинення розслідувань російських воєнних злочинів та злочинів проти людства;

Концептуально такі російські вимоги не є новими: їх можна знайти у всіх проектах договорів, які РФ пропонувала для перегляду зобов’язань щодо безпеки в Європі та з якими Захід не погодився. Наприклад, російські ініціативи щодо реформування європейської безпеки у 2008–2009 роках — проект Договору про європейську безпеку та пропозицію щодо реформування Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ, «процес Корфу») шляхом надання рішенням ОБСЄ юридичної сили — були спрямовані на встановлення контролю Росії над політичними та безпечними рішеннями шляхом накладання вето на будь-яке рішення щодо співробітництва у сфері безпеки в євроатлантичному регіоні та будь-якої допомоги третій країні у разі збройної агресії проти неї (стаття 8 ДЕБ).

Проекти договорів про безпеку, такі як Угода про заходи безпеки між Російською Федерацією та Організацією Північноатлантичного договору та Договір про гарантії безпеки між Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки, містять ультиматуми, які Росія висунула Сполученим Штатам напередодні повномасштабної агресії проти України у грудні 2021 року. Проект Договору Росія-США вимагав згоди США на виключно російську зону впливу у межах колишнього Радянського Союзу, а стаття 4 проекту Угоди НАТО-Росія вимагає повернення Альянсу до кордонів 1997 року, розширюючи зону особливих інтересів Росії з пострадянських країн, включаючи країни Балтії, на Центральну та Східну Європу. Хоча вимоги Росії не закликають до розпуску НАТО, але їх виконання фактично зруйнує Альянс і євроатлантичний порядок безпеки. У свою чергу, проект Договору про постійний нейтралітет та гарантії безпеки для України 2022 року прямо передбачає зобов’язання США, Франції та Великобританії не співпрацювати з Україною у сфері безпеки та зобов’язання отримувати згоду Росії на будь-яку допомогу Україні у разі зовнішньої агресії проти неї (стаття 5) . Варто нагадати, що у лютому 2022 року пропозицію Росії про «встановлення довгострокових юридично зобов’язуючих гарантій безпеки в Європі» підтримав Китай.

Якщо простежити еволюцію російських пропозицій, то можна побачити, що концептуально вони не змінювалися, лише риторика ставала інтенсивнішою. Таким чином, Росія вважала, що політична реальність змінюється на її користь і це дозволяє висувати сміливіші умови Заходу — якщо у 2000-і роки російське керівництво обережно наполягало на пострадянській зоні впливу, то тепер межі зони особливих інтересів Росії відсуваються до кордонів країн колишнього Варшавського договору.

Вимоги Росії звучать дедалі масштабніше і підкріплюються поступовим створенням нової політичної реальності — те, що 5-10 років тому вважалося немислимим, тепер стає предметом переговорів, а отже нові, сміливіші цілі стають для росіян дедалі досяжними.

Чому Росія досягла успіху

Успіх Росії має кілька передумов, деякі з яких включають неправильне тлумачення та нерозуміння цієї країни, її стратегічної культури та поведінки із Заходом.

Стратегічна культура Росії складається з авторитарних норм, переконань і цінностей, підкріплених історичним обуренням та ревізіонізмом, і розглядає відносини з іншими країнами як гру з нульовою сумою, у якій межі допустимого визначаються лише (балансом) сил.

Варто зазначити, що в Росії ніколи не було демократії. Гра у демократію (з її особливостями) була необхідна російським лідерам, аби переконати західні країни, що зближення з Росією не становить загрози. Важко сказати, чи переважала в оцінках західними країнами поведінки та намірів Росії перцептивна сліпота чи вибір на користь перспективної енергетичної співпраці, але це надало Москві можливість крок за кроком змінювати політичну реальність у європейському безпековому просторі, спочатку дискредитуючи та знижуючи авторитет інститутів м’якої безпеки, таких як Рада Європи та ОБСЄ, а потім порушуючи принцип територіальної цілісності та розв’язуючи повномасштабну війну.

Ще однією причиною успіху російської зовнішньої політики на європейському напрямку безпеки є те, що західні країни воліли адаптуватися до нового політичного та безпечного середовища, створеного Росією, не змінюючи своїх підходів до безпеки. Інерція парадигм оборонної політики деяких західних країн виявилася сильнішою за шок від окупації та анексії Криму і навіть початку повномасштабної війни в Європі.

Навіть сьогодні держави-члени НАТО по-різному сприймають загрози від Росії, деякі з яких не вважають її дії прямою загрозою своїй територіальній цілісності та безпеці. Така диференціація в оцінці загроз і ризиків впливає на обороноздатність НАТО та створює атмосферу невизначеності щодо гарантій безпеки держав-членів НАТО. Зрештою, навіть знаменита стаття 5 НАТО обмежується наданням допомоги атакованій Стороні, вказуючи, що Альянс має вжити «таких дій, які вважатиме за необхідне, включаючи застосування збройної сили, для відновлення та підтримки безпеки Північноатлантичного регіону».

Незважаючи на заяви західних лідерів про тверді наміри захищати безпеку Євроатлантичного регіону, різниця у парадигмах оборонної політики серед держав-членів НАТО створює невизначеність щодо того, яку реакцію союзники по НАТО вважатимуть доцільною на акт агресії проти одного з них. Також неясно, чи захист безпеки Євроатлантичного регіону включає захист територіальної цілісності держав-членів НАТО. Росія також поки що цього не знає і хоче усунути таку невизначеність.

Із чотирьох можливих сценаріїв припинення війни між Росією та Україною, проаналізованих Джоном Лофом у брифінгу Chatham House, три — «Довга війна», «Заморожений конфлікт» та «Поразка України» є виграшними для Росії. Шок від дій Росії уже пройшов і люди звикають до поточної політичної реальності. Оскільки деякі держави-члени НАТО не бачать у самому існуванні російського політичного режиму загрози для себе, вони можуть шукати шляхи повернення до повного партнерства з Росією та, ймовірно, можуть обговорити умови Росії щодо створення нової буферної зони у Центральній та Східній Європі. Водночас не варто плутати значення нейтралітету чи «буферної зони» будь-якого роду між Росією та старими державами-членами НАТО. Будь-який буферний простір безпеки розглядатиметься Росією як можливість розширити свою зону контролю.

Інші країни НАТО будуть шукати додаткові можливості для зміцнення власної безпеки, укладаючи додаткові договори, такі як Угода Trinity House між Сполученим Королівством, Францією та Німеччиною. Відмінності в оцінках зовнішніх загроз серед союзників по НАТО у поєднанні з можливим зниженням участі США в європейській безпеці створять напруженість усередині Альянсу і зменшать і так незрозумілий рівень спільних зобов’язань. За таких обставин, Росія разом зі своїми союзниками може зважитися на пряму агресію проти країни-члена НАТО, щоб підтвердити непрацездатність євроатлантичної безпекової архітектури та створити нову політичну реальність у Європі на умовах Росії.

Умови тривалого перемир’я

Очевидно, Путін вважає, що Росія близька до стратегічного прориву у війні з Україною та у протистоянні із Заходом, і тому не зацікавлена ​​у припиненні війни. Обрана Заходом модель обмеженого стримування Росії виявилася неефективною і надала російській владі час адаптуватися до нових умов. Прогнози про економічний й технологічний крах Росії через обмежений санкційний тиск виявилися неактуальними. Російська економіка адаптувалася і тепер залежить від війни, водночас будучи базою для ведення війни. Війна також стала необхідною умовою внутрішньополітичної стабільності російського режиму.

Росія веде війну на виснаження, у якій вирішальне значення мають дешеві технології. Підтримка Китаю є важливим елементом стійкості Росії. Формально залишаючись у тіні, Китай підтримує Росію політично, економічно й технологічно у війні проти України (фактично проти Заходу) та вивчає конвенційний досвід цієї війни та можливості адаптації до санкцій. Успіхи, яких досягає Росія, вигідні для Китаю. Пекін розглядає Москву як довірену особу у своєму суперництві зі США, оскільки у китайсько-російському тандемі, РФ виконує усю «брудну роботу» і бере на себе ризики протистояння із Заходом.

Єдиний спосіб зупинити війну Росії проти України та досягти міцного миру — зробити цю війну невигідною та небезпечною для російського політичного режиму чи послабити Росію настільки, що вона не зможе воювати. Усі інші компромісні варіанти Кремль розглядатиме як проміжні досягнення у війні із Заходом і конвертує в ескалацію протистояння.

Сьогодні навряд чи можна говорити про міцний мир у війні, яку веде Росія. Перспектива миру можлива тільки у тому випадку, якщо сама Росія зазнає внутрішніх перетворень. Водночас у короткостроковій перспективі держави можуть обговорювати міцне перемир’я за умови, що Захід відмовиться від зручної стратегії антиескалації та ухвалить стратегію силового стримування та ослаблення Росії.

Більшість дискусій про те, як зупинити цю війну, зосереджена на компромісі, на який може піти Україна. Натомість обговорення має насамперед стосуватися того, як зупинити Росію. Західна політика щодо Росії сьогодні спрямована на мінімізацію ризику ескалації. Вона обмежена стратегічною дилемою «не дати Росії перемогти, але й не дати Росії програти» та стримується наративами, які поширюють самі росіяни.

Наприклад, перспектива ослаблення та дестабілізації Росії традиційно відкидалася Заходом через ризики, які пов’язані з ядерною зброєю. Таким чином, з погляду ядерної безпеки, стабільність російського авторитарного режиму вважається вигідною та необхідною, незважаючи на руйнівні дії цього режиму. Російська влада також вміло використовує ядерні побоювання для стримування Заходу, наприклад, у військовій підтримці України, і просуває наратив про те, що він винен у збільшених ризиках ядерного протистояння.

Інший наратив, що звужує можливості політики Заходу щодо Росії, поширюється так званою російською опозицією у вигнанні та стверджує, що Росію можна перетворити на ліберально-демократичну державу, зберігши при цьому її територіальну цілісність. Водночас, критики цієї ідеї стверджують, що Росія не є однорідною національною державою, тому успішна лібералізація неминуче призведе до деколонізації — її розпаду, який, як показує досвід розпаду Радянського Союзу, може мати безліч зацікавлених сторін, бути контрольованим і нести мінімальні ризики.

Аргументом на користь неможливості лібералізації Росії без радикальної трансформації є те, що російське суспільство не має успішного ліберально-демократичного досвіду, а всі спроби часткової лібералізації в Росії призвели до втрати політичного контролю, протестних рухів і, як наслідок, повернення до авторитаризму. Авторитарна Росія проводить агресивну зовнішню політику і розв’язує війни, як тільки в неї з’являються при цьому достатні ресурси. Слабка Росія не веде війни.

В даний час Росія ефективніше використовує війну з Україною для руйнування архітектури євроатлантичної безпеки, ніж Захід використовує Україну для стримування Росії. Кремль має достатньо ресурсів для ведення війни, як людських, так і фінансових. Соціологічне дослідження Центру аналізу та стратегій у Європі засвідчило, що російський уряд має достатньо людських ресурсів, щоб вести війну протягом наступних кількох років без оголошення мобілізації. Аналіз стану та процесів у російській економіці також демонструє здатність забезпечити потреби війни протягом наступних кількох років.

У війні на виснаження Україна програє швидше за Росію, але ще є час і можливість змінити стратегію та зупинити РФ. Для досягнення якщо не міцного миру, то хоча б тривалого перемир’я необхідно не лише достатньою мірою озброїти Україну та скасувати усі політичні застереження щодо використання наданої зброї на території Росії, але й перейти до політики повної економічної ізоляції Росії з боку Заходу, а головне – припинити потік доходів від продажу нафти та газу, які є основним ресурсом для ведення війни та підтримки російського авторитаризму.