Метою онлайн-платформи «Меморіал» є не задокументувати втрати, а персоналізувати пам’ять про загиблих внаслідок російсько-української війни: перетворити статистику на конкретні імена та історії

Російська агресія спричинила дискусію щодо вшанування пам’яті українських воїнів, які загинули, захищаючи країну, та невинних мирних жертв війни. Представники організацій, які займаються проектами вшанування пам’яті українців, загиблих у війні, пояснюють, що їх мета – не документувати втрати, а персоналізувати пам’ять. Ідея полягає у тому, щоб перетворити статистику на конкретні імена та історії, аби окремі жертви злочинів, як-от у Бучі та Маріуполі, мали свої обличчя та історії. Про це йдеться в аналітичній статті польського видання Onet, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Перетворіть числа на імена

Українська онлайн-платформа «Меморіал» щодня публікує кілька некрологів як військових, так і цивільних жертв війни.

«У перший день повномасштабного вторгнення я евакуювалася з Бахмута, мої колеги також поїхали на захід України. Ми зібралися на Львівщині і думали, чим можемо бути корисними в цій ситуації, коли Росія вбиває українців і намагається знищити нашу націю, – розповідає Гаяне Авакян, співзасновниця «Меморіалу».

Таким чином, у березні 2022 року народилася ідея онлайн-платформи.

До повномасштабного вторгнення РФ, Бахмут знаходився за 15 км від лінії фронту. У 2017 році Авакян та місцеві активісти почали збирати дані про кількість загиблих у боях земляків.

«Це був свого роду цифровий пам’ятник. Проте після 24 лютого 2022 року трагедія набула загальнонаціонального масштабу. Ми зрозуміли, що як журналісти маємо взяти на себе місію збереження пам’яті, і запустили всеукраїнську платформу «Меморіал». Нашою метою було не задокументувати втрати, а персоналізувати пам’ять: перетворити статистику на конкретні імена та історії. Коли світ побачив масові поховання у Бучі та обстріли цивільних об’єктів у Маріуполі, ми спробували встановити імена загиблих і розповісти про них», – каже Авакян.

Володимир Шпетний, 73-річний водій, загинув разом із дружиною внаслідок атаки безпілотника у Сумах; Євгенія Курохта – 85-річна вчителька, вбита російськими обстрілами біля під’їзду свого будинку у Каховці; Микола Макаренко – 80-річний інженер, загинув у дворі свого будинку від касетних бомб у Слов’янську; Оксана Сухорукова – 45-річна вчителька музики, загинула в автомобілі від осколкових поранень у Кривому Розі. Це лише деякі із 10 000 імен, зібраних «Меморіалом».

Спочатку організація документувала загибель мирних жителів, адже у перші місяці війни інформація про втрати військових не публікувалась. Згодом ситуація змінилася, і у «Меморіалі» почали збирати дані про загиблих військових.

«Важливо розрізняти жертв війни. Цивільне населення стає жертвою воєнних злочинів: ракетних обстрілів, окупації, гуманітарних катастроф. Армія – це воїни, які свідомо захищають свою країну. Ми не говоримо, що Росія їх вбила, а що вони загинули під час виконання службових обов’язків. Наша команда складається із десятка людей. Робота з пам’яттю емоційно складна, тому ми спілкуємося із близькими померлих і документуємо їхні історії. Але наша команда стабільна, бо нас об’єднує спільна місія та цінності – зберегти пам’ять про кожного», – наголошує Авакян.

Акт справедливості

Короткі історії жертв «Меморіалу» згодом почали з’являтися у найважливіших українських ЗМІ. Крім того, на платформі створюються документальні фільми, які потім транслюються у торгових центрах, кінотеатрах, на потягах і вокзалах, що допомагає зберегти пам’ять про жертв і у громадських місцях.

З весни 2022 року в Україні щодня о 9:00 – загальнонаціональна хвилина мовчання. У цей момент люди можуть зупинитися, схилити голови або просто віддати шану покійному будь-яким зручним для них способом.

«Розміщення наших фільмів у публічному просторі випливає з потреб самих сімей. Вони вважають, що їхні близькі гідні вшанування. Коли їхні обличчя та історії з’являються, наприклад, на великому екрані у торговому центрі в Києві, вони сприймають це як акт справедливості. Бо їхні близькі віддали життя за Україну», – пояснює Авакян.

За її словами, багато родин загиблих активно долучаються до руху за повернення полонених, нагадуючи суспільству не лише про тих, хто загинув, але й про тих, хто ще чекає на допомогу.

«Важливо усвідомлювати, що кожен сумує по-різному. Комусь публічне виявлення любові та вшанування пам’яті померлого допомагає пережити втрату. Комусь достатньо, щоб українські ЗМІ опублікували фото загиблого родича і вони побачили у коментарях слова підтримки. Інші хочуть встановити меморіальну дошку, як це зробили сім’ї загиблих біля села Мощун на Київщині, де у 2022 році велися запеклі бої і не вціліла жодна будівля. Є також і ті, хто хоче сумувати мовчки і не бажає, щоб їх турбували. Ми поважаємо кожен підхід до втрати та прагнемо підтримати усіх», – підкреслює Гаяне Авакян.

Альтернативні варіанти вшанування жертв

Після 2014 року, коли в Україні розпочався процес декомунізації, деякі вулиці назвали іменами загиблих героїв. Тоді це робилося в досить обмежених масштабах, а сьогодні цей процес став проблематичним.

«Країна кожного дня зазнає нових втрат. Це не архівні документи, це наша реальність, а не абстрактна історія. Вшановувати треба як цивільних, так і військових. Зміна назв вулиць стає менш популярною, тому що є дуже багато смертей. Наприклад, в Ірпіні загинуло понад 140 військових. У самому місті стало менше вулиць, тому місцеві ради часто пропонують альтернативні форми вшанування пам’яті», – повідомляє Авакян.

У центрі Києва стоїть відомий, спонтанно створений пам’ятник із прапорами та фотографіями героїв. Спочатку це була символічна ініціатива, але з часом вона збільшилась: з’явилися великі прапори, портрети та сектори для різних підрозділів. Зараз цей пам’ятник виглядає хаотично.

«У Координаційній раді з питань вшанування пам’яті міста Києва ми обговорюємо, як організувати цей простір, щоб зберегти його сенс і символічне значення, але водночас надати йому естетичної цінності та упорядкувати. Треба розуміти, що стихійне вшанування – це реакція суспільства на те, що держава не запропонувала альтернативи. Такі явища характерні для країн, які перебувають у стані війни», – зізнається Авакян.

Український інститут національної пам’яті на основі громадських слухань сформулював принципи вшанування пам’яті жертв війни. Один із них полягає у тому, що створення будь-якого меморіального проекту, зміна назви вулиці чи створення меморіального скверу має бути зрозумілим і гарантувати громадянам рівність та гідність.

«Окрім зміни назв вулиць, існують інші способи вшанування пам’яті померлих, зокрема: іменні стипендії, конкурси та громадські ініціативи. Також активно розвивається практика створення цифрових пам’яток. Наприклад, у місті Ічня Чернігівської області ми реалізували проект інтерактивних екранів, куди можна додати історії загиблих і створити спільний простір пам’яті», – додає Авакян.

Цифровий меморіал — це сенсорний екран або інший інструмент, який розповідає історію людей певної громади — комуни, міста — загиблих у війні. Особисті історії загиблих доповнюють фото, відео та іншими інтерактивними матеріалами.

По дорозі в український Арлінгтон

Ще один виклик, пов’язаний із вшануванням пам’яті, – це кладовища. Щонайменше з 2011 року Україна намагається створити під Києвом власний «Арлінгтон», тобто національне військове кладовище, певною мірою за зразком американського некрополя. Наразі передбачається, що там буде поховано 50 000 людей. Однак навколо проекту було багато суперечок. Громадськість вимагає проведення відкритого архітектурного конкурсу та звинувачує владу у механічному копіюванні іноземних зразків.

«Це має бути унікальний простір, відповідний українському контексту. На цьому кладовищі планують поховати не лише загиблих воїнів, але й ветеранів війни, які відійдуть у вічність у наступні роки. Деякі родини вже зберігають прах своїх близьких, чекаючи, поки цей некрополь буде побудований», – зауважує Авакян.

Конфлікт навколо будівництва Національного військового кладовища в Україні пов’язаний із вибором місця. Спочатку планувалося побудувати кладовище на Лисій горі в Києві, але через протести екологів від цієї ідеї відмовилися. Подібні проблеми виникли у Биківнянському районі, де можуть бути невиявлені поховання, адже це місце розстрілу жертв сталінських репресій, зокрема поляків Катинського списку. У 2023 році уряд вирішив побудувати пам’ятник у селі Гатне під Києвом, але місцеві жителі висловили занепокоєння щодо можливої ​​вирубки лісів і екологічного впливу проекту.

Досвід Львова у цьому напрямку досить вдалий: там провели конкурс на архітектурний проект Марсового поля, в якому взяли участь 27 архітектурних команд з усієї України. Проект-переможець міська рада представила родинам загиблих і отримує відгуки у вигляді опитувань. Але навіть там є конфлікти і невдоволення.

«Зважаючи на кількість втрат і постраждалих від них сімей, влада буде змушена враховувати їхню думку при ухваленні рішень. Українці завжди реагують на несправедливість протестами. Тепер навіть у найменших справах вони готові боротися за справедливість, на яку заслуговують. Тому, попри все, я вважаю, що Україна здатна створити гідний пам’ятник», – переконана Авакян.

Проблема поховань не обмежується Києвом і Львовом. Наприкінці січня 2025 року родичі загиблих захисників України протестували у Кривому Розі, вимагаючи від місцевої влади оголосити відкритий архітектурний конкурс на впорядкування сектору військових поховань на місцевому кладовищі. Спочатку на зустріч запросили родичів, але потім її скасували через повідомлення про закладену у будівлі бомбу. Зрештою, місцева влада вирішила, що кожна родина сама розроблятиме пам’ятники, і виділила на це 50 000 гривень, хоча це рішення суперечить волі сімей. Справу розголосила журналістка Дарія Гірна, яка займається питанням військових поховань. У своїх текстах вона описує, як Україна відходить від радянської традиції вшанування.

«Радянський підхід до увічнення пам’яті — це, з одного боку, системний підхід, якого ми не маємо, а з іншого — підхід, який не враховує особистість. Ця деперсоналізація проявляється як у дорогих та масштабних проектах, таких як Музей Другої світової війни, так і на низовому рівні. Прикладом можуть бути тисячі пам’ятників Невідомому солдату, виконаному здебільшого з дешевих матеріалів, під якими часто знаходяться братські могили. […] Військових цвинтарів, як у західних демократіях, в Україні практично не було з часів СРСР. […] У той же час СРСР перервав нашу українську традицію увічнення військових подій, знищивши велику частину могил борців за незалежність. За 33 роки незалежності українським активістам вдалося поновити кілька військових некрополів на заході країни, де поховано українських січових стрільців. Але загалом для нашого народу це історія, яку нам ще належить написати. Для цього нам важливо вийти із цієї безособової форми пам’яті», – наголошує Гірна.

Українські проекти, які присвячені пам’яті жертв війни, не фінансуються державою і українці також можуть взяти участь у цьому увічненні.

«Меморіал» збирає пожертвування під гаслом «Пам’ять – це дія». Наша виставка «Втрачене дитинство» — про дітей, убитих Росією, була показана в 21 країні світу. Усі організаційні питання взяли на себе українські громади за кордоном», – каже Гаяне Авакян.

Активістка хоче, щоб за десять років «Меморіал» також став фізичним місцем вшанування пам’яті, де люди зможуть віддати шану загиблим. Багато українських сімей навіть не можуть відвідати могили, бо тіла їхніх загиблих близьких залишилися на окупованій території.

Ініціативи «Меморіалу» покликані вплинути на уряди інших країн світу, щоб вони продовжували підтримувати Україну. Для організації важливо, щоб міжнародне співтовариство усвідомило масштаби трагедії та долучилося до боротьби за справедливість.