Українські жінки з ООН та ЮНІСЕФ прагнуть відновити країну, не такою, якою вона була, а найкращою, тобто залишити позаду радянську спадщину та створити справді нову націю, побудовану на правах людини

24 лютого 2025 року минуло три роки від повномасштабного вторгнення Росії в Україну, а цивільне населення продовжує зазнавати майже щоденних нападів. Про це йдеться у спецрепортажі ООН, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Я намагаюся не плакати, але нічого не можу зі собою вдіяти. Я рада, що маю серветки під рукою. Поряд із почуттями шоку та люті я також відчуваю приплив енергії. Я чітко знаю, що хочу допомагати іншим, захищати людей. Я маю щось робити», — зізнається Наталія Датченко, українська співробітниця ЮНІСЕФ.

Життя продовжується

Людмила Ковальчук, співробітниця офісу «ООН-жінки» в Україні, жила неподалік міжнародного аеропорту «Київ».

«Ми прокинулися о п’ятій годині ранку від звуку вибухів. Це було шокуюче. Хоча ми чули попередження про вторгнення, але не могли повірити, що це відбувається насправді», – згадує вона.

Через три роки настала втома, але життя і робота продовжуються. Жінкам в Україні потрібна підтримка ООН – психологічна, юридична, логістична та фінансова. Багато українських жінок виховують дітей наодинці, шукають роботу, щоб підтримати їх, і постійно переїжджають, щоб уберегти їх від війни. За словами Ковальчук, близько 75 000 українських жінок служать в армії і їм потрібна особлива підтримка.

«Ми пристосувалися працювати у нових умовах. Щоразу, коли ми домовляємося про зустріч десь, то перевіряємо, чи немає поблизу укриття на випадок ракетної атаки. Ми не плануємо тривалих заходів, оскільки ризик обстрілу збільшується, коли ми залишаємося на одному місці. Під час пандемії ми навчилися працювати у гібридному форматі, і цей досвід виявився безцінним», – зазначає Людмила.

«Найскладнішим було вислуховувати їхні історії»

Анастасія Калашник, ще одна співробітниця «ООН-жінки», раніше мешкала у Запоріжжі. Два роки тому вона переїхала до Києва зі своєю родиною.

«Після 24 лютого 2022 року мої діти перестали ходити до дитячого садка та школи, а мій чоловік втратив роботу — іноземна компанія, в якій він працював, негайно припинила свою діяльність і залишила країну», — каже вона.

Однак робоче навантаження Калашник значно зросло. З 2017 року вона відповідала за екстрену допомогу, яку надає «ООН-жінки» в Україні, приділяючи особливу увагу жінкам у Луганській та Донецькій областях. Після 2022 року багато з цих жінок були змушені залишити свої будинки.

«Озираючись назад, найважчим для мене було вислуховувати їхні історії — жінок, яких я знала багато років, — про те, як вони втікали з окупованих територій і що сталося з їхніми чоловіками, які пішли воювати», — підкреслює Калашник.

«ООН-жінки» у співпраці з місцевими неурядовими організаціями (НУО) створили так звані «безпечні простори», де надають необхідну підтримку, дозволяючи жінкам спілкуватися, ділитися досвідом та зцілюватись.

«Я спостерігала, як Ольга, одна із жінок, що прийшли в центр, буквально повернулася до життя після пережитої травми. Вона знову почала посміхатися. Тепер Ольга – одна з активісток центру, яка допомагає іншим», – повідомляє Анастасія.

Ціна війни

За даними Управління ООН з координації гуманітарних питань (УКГВ), за останні три роки війни загинуло понад 12 600 мирних жителів України, а понад 29 000 громадян отримали поранення. Серед жертв – не менше 2400 дітей.

Мільйони українців живуть у постійному страху, тоді як на окупованих територіях люди стикаються із жорсткими обмеженнями та нестачею гуманітарної допомоги.

Нещадні атаки на інфраструктуру посилюють кризу. Понад 10% житлового фонду України було пошкоджено або зруйновано, внаслідок чого щонайменше 2 мільйони сімей залишилися без належного житла. Постраждали понад 3600 шкіл та університетів, через що сотні тисяч дітей були змушені перейти на дистанційне навчання.

Повторні удари по енергосистемі – три зими поспіль – залишили міста без електрики, опалення та основних послуг в умовах холоду. Загалом 12,7 мільйона людей потребують гуманітарної допомоги.

Надії на майбутнє

«Звичайно, все, що сталося, вимотує, але мої діти дають мені надію на краще майбутнє. Те, що вони переживають зараз, є несправедливим. Я маю бути сильною не лише заради них, але й заради всіх українських сімей», – наголошує Калашник.

Датченко з ЮНІСЕФ також говорить про єдність та солідарність.

«Спочатку всіх нас об’єднувала лють. Ми ділили наші тяготи. Ми ділили наш біль. Ми були в люті разом. Але лють більше не є рушійною силою. Тепер нас поєднує бажання відновити те, що було зруйновано. Ми хочемо відновити наші громади, підтримати сім’ї та відновити країну, не такою, якою вона була, а найкращою, залишити позаду радянську спадщину та створити справді нову націю, побудовану на правах людини. У мене є унікальна можливість переглянути старі програми, створити нові, прислухатися до голосів найуразливіших верств населення, направити ресурси туди, де вони справді потрібні, та об’єднати різні сектори. Я вважаю, що робота в ЮНІСЕФ допомогла мені вижити — це, як і раніше, моя стратегія виживання», – зізнається Датченко.

Сьогодні багато українців шукають власні стратегії виживання.

«Однією з найбільших проблем, з якими ми стикаємося у нашій роботі, є психологічне навантаження, не лише у підтримці себе, але й наших колег. Іноді неймовірно складно знайти правильні слова втіхи, але ми працюємо з людьми — жінками та дівчатами, які постраждали від війни, яким потрібна наша підтримка. Але, з іншого боку, коли стикаєшся з однією трагедією за іншою, з однією кризою за іншою, починаєш почуватися сильніше та досвідченіше. Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішим», – підкреслює Ковальчук.