Сьогодні у Швейцарії проживають майже 20 000 дітей українських біженців і їх адаптація до місцевих умов відбувається не без труднощів

Коли 16-річний Максим розповідає про своє дитинство в Україні, то біль останніх трьох років видається далеким. Щовечора його друзі збиралися на великому дитячому майданчику. Максим із теплотою згадує цей час. Він виріс в Івано-Франківську. За рік до початку війни Максим закохався в однокласницю. У вихідні дні вони катались на велосипедах та відпочивали із друзями на природі. Це було ідеальне дитинство. 24 лютого 2022 року це дитинство закінчиться в одну мить. Цього дня Росія напала на Україну. Максимові було 13 років, коли він разом із сім’єю покинув свою батьківщину. Про це йдеться у спецрепортажі швейцарського телерадіоканалу Schweizer Radio und Fernsehen, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Я абсолютно нічого не розумів»

Під час першої зупинки у Польщі Максим отримує текстове повідомлення від своєї дівчини.

«Вона написала, що через війну ми більше не можемо бути разом. Я втратив свій дім, друзів, а тепер і дівчину», – згадує він.

Максим та його родина добираються до Швейцарії. Перший рік вони живуть у сім’ї неподалік від Берна. Однак молодий українець спочатку зазнає труднощів із адаптацією.

«Спочатку я плакав щоночі. Хоча діти у швейцарській школі хороші, я все одно почуваюсь чужинцем. Усі розмовляли на діалекті, я абсолютно нічого не розумів. В Україні у мене було багато друзів, а у Швейцарії я почувався самотнім», – зауважує Максим.

Instagram стає проблемою

Протягом перших двох років проживання у Швейцарії, Максим страждав від туги за батьківщиною.

«Я не міг уявити собі життя в іншій країні, окрім моєї України. Велика проблема – це соціальні мережі. На перший погляд, Instagram та інші соцмережі здаються ідеальними для підтримки зв’язку із друзями, які знаходяться далеко, але для мене це щось інше. Мені доводилося плакати щоразу, коли я відкривав Instagram», – зізнається Максим.

Незважаючи на війну, на заході України продовжується повсякденне життя. Одного разу колишній шкільний клас Максима вирушив у похід в гори і Максим стежив за цим через Instagram.

«Вони орендували гарний готель, розважалися, а мене там не було», – зітхає Максим.

Туга за домівкою та біль від неможливості приєднатись до цієї поїздки виявляються для Максима надто сильними.

«Мені доводилося плакати щоразу, коли я відкривав Instagram. А згодом я взагалі видалив свій акаунт у цій соцмережі», – підкреслює Максим.

Незважаючи на початкові складнощі, Максиму вдається швидко вивчити німецьку мову і він вступає до професійного училища FMS у Берні. Водночас у 16-річного підлітка є звичайні вікові проблеми.

«На той час я часто сперечався із батьками. Батьки казали, що мені варто більше навчатись. Тепер я дуже шкодую, що повстав проти батьків. В основному, вони мали рацію», – стверджує Максим.

Випадково до Швейцарії

Схожий досвід мав ще один український підліток. Його теж звати Максим, йому 19 років, він родом із Одеси, що на півдні України. Коли три роки тому він втік до Швейцарії зі своєю матір’ю, то не мав жодного уявлення про цю країну.

«Я навіть не знав, якою мовою спілкуються у Швейцарії», – зізнається Максим.

Швейцарія була обрана як пункт призначення спонтанно, коли в автобусі, що належить гуманітарній організації, виявилось два вільні місця.

«Під час поїздки у мене не було підключення до Інтернету, і я не зміг отримати інформацію. Це була подорож у незвідану країну», – зазначає Максим.

У Швейцарії 19-річний хлопець сумує за своїми друзями та морем.

«Мені дуже сподобалося плавати у Чорному морі. Я був тут багато разів, на озері Біль, але це не моє»», – каже Максим.

Він відвідує інтенсивний курс німецької мови, де знайомиться із багатьма українськими ровесниками.

«У мене більше немає батьківщини»

На відміну від Максима із Івано-Франківська, 19-річний Максим із Одеси швидко встає на ноги.

«Я оптимістична людина і завжди намагаюся бачити переваги. Влаштувався фахівцем із ресторанної справи та проживаю у комунальній квартирі», – розповідає Максим.

Тільки питання про батьківщину змушує Максима замислитись.

«Я не можу сказати, де моя батьківщина, — у мене її більше немає. Протягом першого року проживання у Швейцарії я, як і раніше, ностальгував за батькіщиною. Тепер, після трьох років у Швейцарії, я багато чого забув про Україну – це більше не моя батьківщина», – констатує Максим з Одеси.

Хоча він влаштувався у Швейцарії, але ще не почувається тут як удома.

«Я поки що не розмовляю швейцарським варіантом німецької мови, тому не почуваюся по-справжньому інтегрованим. Але я чітко бачу своє майбутнє у Швейцарії», – упевнений Максим.

Повернення в Україну – заради дітей

Проте історії двох Максимів не віддзеркалюють долю всієї української молоді у Швейцарії.

«Швидше, це виняток, коли українська молодь пристосовується до місцевих умов життя. У багатьох людей виникають труднощі з вивченням мови. Без добрих мовних навичок, вони – соціально ізольовані. Багато молодих людей самотні і страждають. Я знаю 12 сімей з України, які повернулися. Навіть, тому, що їхні діти не змогли звикнути до тутешнього життя», – розповіла Ірина Чередниченко, генеральна директорка асоціації Ukraine-Hilfe Bern.

Трамвай кожні сім хвилин?

Мергім Вукшинай добре знає, якими емоціями та мотивами керуються обидва Максими, адже він тренує українських біженців у власній спортивній школі. Він також знає з власного досвіду, як важко підліткові втікати у чужу країну: 23 роки тому він утік із Косово до Швейцарії. Зараз 37-річний чоловік каже: «Спочатку я був приголомшений і не хотів тут залишатися».

У 14 років його дратували дрібниці.

«Було незвично, коли трамвай приїжджав кожні сім хвилин. Отримати догану у школі за запізнення на дві хвилини також було незвичайно», – згадує він.

Вукшинай не розмовляв німецькою мовою, тому спочатку спілкувався майже виключно із косовськими албанцями.

«Звичайно, це не сприяло інтеграції. Мені у 14 років довелося не лише інтегруватися, але й долати труднощі статевого дозрівання. Це важкий вік, коли проблеми виникають у будь-якому разі», – наголошує Вукшинай.

«Я точно знаю, що вони відчувають»

Після трьох місяців у Швейцарії, Мергім Вукшинай почав займатись карате у місцевому спортивному клубі.

«Це було найкраще рішення на той момент — для мене та моєї інтеграції. Займаючись карате, я одразу ж познайомився із багатьма людьми. Це допомогло мені швидше адаптуватися до життя у Швейцарії», – стверджує Мергім.

Любов до бойових мистецтв залишилася у нього і дотепер. Сьогодні Мергім Вукшинай керує власною школою бойових мистецтв, де навчається понад 100 осіб. Багато з них — діти, юнаки та молодь, які часто опиняються у подібній ситуації, у якій перебував Вукшинай 23 роки тому.

«Я точно знаю, що вони відчувають, і розумію їхню ситуацію. Приємно бачити, що багато молодих людей з-за кордону інтегруються крок за кроком», – зазначає Вукшинай.

Він прожив уже десятки років у Швейцарії, тому може дуже чітко відповісти на запитання про свою батьківщину.

«Я албанець, кров не зміниш, але у Швейцарії я почуваюся дуже комфортно. Це мій дім. Однак для належної інтеграції потрібен час. Це тривалий процес. Це неможливо зробити за п’ять років», – підкреслює Мергім.

Надія та кохання

19-річний Максим з Одеси також розуміє, що інтеграція потребує часу, а власні мрії та мету іноді доводиться відкладати. Насправді його мрією була робота комп’ютерним фахівцем і він почав би опановувати цю професію в Україні. Наразі він завершив перший рік навчання на фахівця з реставрації у Швейцарії.

«Мене це влаштовує. Після закінчення школи, я все одно зможу здобути ступінь бакалавра у галузі професійної підготовки і пізніше вступити до університету», — каже він.

16-річний Максим з Івано-Франківська також дивиться на майбутнє з оптимізмом.

«Я зрозумів, що маю перспективи тут, у Швейцарії. Я мрію про власний бізнес. Я хочу ремонтувати стільникові телефони, планшети або комп’ютери. Я знайшов тут дівчину. Вона теж з України та навчається у середній школі. Ми познайомились у літньому таборі для дітей українських біженців. Якби вона не з’явилася і не дала моєму життю новий напрямок, то не маю уявлення, чим би я зараз займався», – резюмує Максим з Івано-Франківська.