Аналіз цих помилок має слугувати для критичної оцінки можливостей України, щоб зробити й реалізувати відповідні висновки на майбутнє

У лютому 2022 року, незважаючи на попередження адміністрації США, багато експертів не очікували, що почнеться повномасштабна війна, вказуючи на те, що Росія може «задовольнитися» обмеженим ударом на сході України. Інші, у свою чергу, стверджували, що Росія завдяки своїй перевазі у системах далекої дії, авіації та бронетанковому озброєнні рано чи пізно зможе перемогти Україну, окупувавши більшу частину її території. Про це йдеться в аналітичній публікації польського видання Defence24, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Те, що Києву вдалося відбити першу атаку, а згодом повернути собі частину території, переважно у Харківській та Херсонській областях, для багатьох стало несподіванкою. Це відбулось завдяки ефективній обороні та героїзму українських воїнів, підтримці (не лише матеріальній, але й розвідувальній) з боку західних країн, а також помилкам Росії, особливо на першому етапі війни до оголошення т.зв. часткової мобілізації наприкінці 2022 року.

Це не означає, що Київ не припустився істотних помилок у підготовці та веденні війни. Хоча затримки з поставками різних видів обладнання західними країнами з різних технічних, політичних і фінансових причин мали і мають велике значення, але впливають і помилки Києва (у яких частково винні й партнери України). Ось найважливіші з цих помилок:

1) Помилки в інформаційній політиці. Парадоксально, але одна з найбільших помилок української влади під час війни стосувалася інформаційної політики. Ще до початку повномасштабної війни Київ довго заявляв, що її не буде, навіть звинувачуючи американців у тому, що вони завдають шкоди економіці України, застерігаючи від війни. У свою чергу, риторика України після перших місяців війни вселяла надію, що за підсумками наступу на Запоріжжя Росія зазнає поразки і буде змушена відійти з окупованої нею території. Цей наратив сприйняли й партнери України, хоча вона так і не отримала зброї, достатньої для проведення ефективного глибокого наступу. Незважаючи на це, у 2023 році з українського боку створювався наратив, що Росію буде відносно легко перемогти, включаючи принаймні повернення до кордонів до повномасштабної війни. Однак на практиці такий підхід призвів до надмірних очікувань і оптимізму, а також до деякого нехтування підготовкою до тривалої оборони на випадок невдачі наступу (як він у підсумку й стався). Сам генерал Валерій Залужний, колишній Головнокомандувач ЗСУ, одного разу визнав, що недооцінив здатність Росії поглинати втрати. Це доказ того, що помилок припустився не лише Захід, але й Україна.

2) Планування та проведення наступу на Запоріжжя. Друга помилка України пов’язана із першою. Наступ, який розпочався у 2023 році і мав на меті покращити переговорну позицію України шляхом «перерізання» сухопутного коридору до Криму. До його запуску Україна не отримала багатьох із запитуваних систем озброєння, таких як касетні боєприпаси чи ракети ATACMS. Водночас, уже в ході наступу виявилися помилки, наприклад у злагодженості дій окремих бригад і частин. У наступальних операціях, особливо в умовах підготовленої оборони, необхідна дуже хороша координація і планованість дій, яких бракувало під час наступальних операцій. Зберегти план наступу в таємниці також було неможливо. Хоча відомо, що і на спосіб, і на хід наступу тиснули партнери України на чолі зі США, проте спосіб його проведення був помилкою України, адже саме українська армія вступила в бій.

3) Занадто швидке розширення бойових структур. Ще одна помилка, якої не уникла Україна, – це надмірне та надто швидке розширення структур бригад щодо не стільки потреб, скільки можливостей. Нещодавно це було виправлено, оскільки деякі бригади не формуватимуть, а наявні підрозділи мають бути посилені. Звичайно, зрозуміле бажання Києва мати якомога більші військові структури, але деякі з них створювалися «на папері» через відсутність досвідчених кадрів. Іншою пов’язаною з цим проблемою було перекидання підкріплень у новосформовані бригади, які не мали досвідченого та згуртованого командного складу, за рахунок більш досвідчених та «загартованих» частин. Це призвело до додаткових втрат, хоча зараз цю помилку виправляють. Тривалий час у Києві не було розповсюдженого рівня корпусів (чи дивізій), що ускладнювало командування та координацію дій на певних напрямках. Зараз це виправляється.

4) Нерозширення мобілізаційного апарату. Протягом 2022 року та більшої частини 2023 року в Україні була дуже велика кількість добровольців. Водночас не було запроваджено системного процесу підготовки глибокого резерву, тобто мобілізаційного апарату, який міг би якісно та результативно вводити до строю додаткові поповнення, зокрема призвані на військову службу. Це означало, що коли ситуація на фронті погіршувалася, Україна боролася з великими недоліками у підготовці солдатів для підкріплення. Про те, що проблеми є системними, опосередковано свідчить той факт, що деякі з найкраще керованих і підготовлених бригад мають власну систему комплектування, яка – незважаючи на те, що ці підрозділи часто задіяні на найскладніших ділянках, де точаться напружені бої – ще функціонує відносно добре. Варто додати, що наразі працюють над покращенням функціонування мобілізаційної системи. Прикладом цього є подовження базової підготовки із 30 до 45 днів (зрештою до двох місяців) і пропозиція контрактної служби для осіб віком від 18 до 24 років.

5) Спрощення підготовки солдатів і командирів. Ще одна помилка України – надмірне спрощення процесу підготовки як солдатів, так і командирів. У період перед Запорізькою наступальною операцією програми базової та спеціалізованої підготовки, зокрема з використанням нової техніки, були максимально скорочені. І як виявилося, якщо підготувати бійців, які вже мали справу з даною спеціалізацією на іншій техніці (наприклад, екіпажі батарей С-300 на «Патріотах» чи пускові установки «Ураган» на HIMARS), можна за відносно короткий час, то підготовка бійців з нуля, координація підрозділів на новій техніці, в нових умовах (особливо в наступальних операціях) потребують певного часу. У свою чергу, з другої половини 2023 року Київ бореться із труднощами у мобілізаційній системі, що знову ж таки тисне на систему навчання, аби скоротити процес підготовки солдатів. Так само спрощується підготовка офіцерів і командирів, а це означає, що не завжди є час для узгодження команд і штабів на рівні батальйонів, бригад і вище. Звичайно, деякі українські командири мають бойовий досвід ще з 2014-2015 років і досі його вдосконалюють, але це стосується не всіх офіцерів. Хоча Збройні Сили України мають дуже великий командний потенціал, він будувався більше на основі бойового досвіду, аніж систематичної підготовки, що призводить до суттєвих відмінностей у рівні командирів і офіцерів штабу. А ті, хто не зарекомендував себе у бойових діях до вступу на посади, часто погано підготовлені до виконання поставлених завдань.

6) Затягування рішення про розширення мобілізації. Україна неодноразово відкладала розширення мобілізації з кінця 2023 року на 2025 рік. Наприклад, мобілізаційний вік знизили до 25 років лише у 2024 році після схвалення Конгресом США пакету військової допомоги. Варто зазначити, що крім згаданої у дослідженнях відсутності піхоти на фронті, це має ще один ефект. Коли солдатів мобілізують, їх часто відправляють (або відправляли) на фронт відразу після без жодної спеціальної підготовки, не кажучи вже про формування підрозділів чи цілих бригад. І часто буває, що такі угруповання виключають зі складу підрозділів і відправляють на передову, бо є така потреба (як це було із частинами 155-ї механізованої бригади), або відправляють на передову бійців тилових частин. Набагато кращим рішенням було б прийняти цих осіб на службу на кілька місяців раніше і провести всю заплановану підготовку, включаючи злагодження підрозділів і команд, навіть якщо даний підрозділ у складі новомобілізованих бійців потрапить на фронт одночасно. Цього, на жаль, в Україні немає.

7) Передача невірної інформації вищим рівням командування. Останній пункт, як і перший, стосується управління інформацією, але цього разу не на центральному рівні. З України неодноразово надходили сигнали про те, що на командирів різних рівнів чиниться тиск, щоб вони представили спотворену та надто позитивну картину реальності. У Збройних Силах України, особливо після їх розширення, часто виникали ситуації, коли інформація надходила до вищих рівнів із запізненням через побоювання наслідків з боку начальства. Ця проблема має системний характер не лише в українській армії, але певною мірою й в інших, зокрема й у Збройних силах Польщі.

Позиція, в якій зараз опинилася Україна, є, значною мірою результатом дій міжнародного середовища: з одного боку, партнерів Києва, а з іншого – Росії, яка гібридними засобами намагається послабити коаліцію держав, що підтримують Україну. Незалежно від оцінки підтримки, яку отримує Україна, та помилок з боку Росії (зокрема, виправлених з часом), не можна забувати, що Україна також має помилки і їх аналіз має слугувати для критичної оцінки можливостей, щоб зробити й реалізувати відповідні висновки на майбутнє.