Шарль де Голль і Володимир Зеленський зіткнулися із ворожістю з боку президентів США: обидва нагадали своїм поколінням, що ізоляціонізм Вашингґтону – це глибоко вкорінений інстинкт, який не залежить від політичної партії і проходить через покоління

За 85 років до того, як президент України Володимир Зеленський прибув на Даунінг-стріт у пошуках підтримки для української демократії, Шарль де Голль звернувся до Лондона з подібним проханням. Про це йдеться в авторській колонці Тіма Лакгерста, ректора Південного коледжу при Даремському університеті на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Шарль де Голль на той час не був прем’єр-міністром Франції. Цю посаду займав Поль Рейно. Де Голль лише два тижні відпрацював заступником міністра оборони в уряді Рейно.

На початку червня 1940 року він командував танковим підрозділом, намагаючись зупинити наступ німецької армії. Але коли Франція зазнала поразки, то де Голль вирішив не здаватися. Він залишив країну та проголосив себе лідером усіх французів, які бажають продовжувати боротьбу.

Голос опору

Французькі громадяни дізналися про де Голля як про лідера опору завдяки його радіозверненням на BBC. Найвідомішим серед них був «Заклик від 18 червня». Насправді, його почули лише одиниці у Франції, але він заклав основу про опір окупації.

О 18:00 де Голль прибув на BBC, щоб записати чотирихвилинне звернення, яке було передано в ефір о 22:00. Він заявив:

«Для Франції ще нічого не втрачено. У неї є велика імперія за спиною. Вона може об’єднатися із Британською імперією, яка контролює моря, і продовжити боротьбу. Вона може, як Англія, скористатися безмежними можливостями американської промисловості».

Передача цього звернення вважається моментом народження французького опору. BBC називає його «однією із найвидатніших радіопромов в історії».

Чому США відмовили Франції?

Якби президент США Франклін Делано Рузвельт (ФДР) у червні 1940 року прислухався до палких закликів Вінстона Черчилля та Поля Рейно підтримати Францію та Британію, де Голль міг би залишитися талановитим військовим командиром.

Але Рузвельт відмовився. Рейно подав у відставку. А новий керівник Франції маршал Анрі Філіпп Петен погодився на співпрацю із нацистами.

Рузвельт, автор «Нового курсу», що допоміг США оговтатися після Великої депресії, мав мало спільного із Дональдом Трампом. Але вони розділяли один інстинкт: небажання втягувати Америку у війни за кордоном.

Коли Черчилль виконав свою обіцянку перед Рейно, то сказав 32-му президенту США:

«Зараз настав момент, коли ви маєте можливими засобами підтримати Рейно та спробувати схилити баланс на користь найкращого і якнайтривалішого французького опору»,

Рузвельт відповів, що не зобов’язаний брати участь у війні. Він нагадав Черчиллю, що лише Конгрес США має повноваження оголосити війну.

Як прийняли Зеленського у Вашингтоні?

28 лютого 2025 року Володимир Зеленський прибув до Білого дому, сподіваючись укласти угоду щодо корисних копалин та заручитися підтримкою США у боротьбі за свободу та незалежність України.

Натомість Дональд Трамп звинуватив його у ризику розв’язання Третьої світової війни та у тому, що він нібито виявляє недостатню вдячність США.

У безпрецедентному порушенні дипломатичних норм Трамп та його віцепрезидент-ізоляціоніст Джей Ді Венс відкрито принизили Зеленського перед світовою телевізійною аудиторією.

Чи історія повторюється?

Презирство Рузвельта до де Голля не було висловлене так прямо, але було очевидним.

США визнали режим маршала Петена і надали Віші дипломатичне визнання, хоча це був колабораціоністський уряд, який керував південною Францією під час німецької окупації на півночі країни.

Рузвельт погоджувався зі своїм послом у Віші, адміралом Вільямом Д. Легі, який називав де Голля «початківцем-диктатором».

Це нагадує риторику Трампа, який назвав Зеленського «диктатором», що відмовляється проводити вибори та «жахливо справляється» зі своєю роботою.

США та Франція: «складні» відносини

Наприкінці червня 1940 року Рузвельт вирішив, що Франція зазнала поразки, а Велика Британія, ймовірно, теж потрапить у стан колапсу. Він зневажливо ставився до де Голля, вважаючи його «дратівливою фігурою» без демократичної легітимності.

Його думка не змінилася навіть після того, як США вступили у війну у грудні 1941 року. Рузвельт вірив, що Франція зможе отримати визнаного лідера лише після її звільнення американською армією та організації повноцінних демократичних виборів.

Коли Рузвельту потрібен був представник французьких інтересів, то він надавав перевагу військовим офіцерам, які були готові підкорятися США. Серед його фаворитів був адмірал Франсуа Дарлан, який раніше служив маршалу Петену у режимі Віші, займаючи посади міністра закордонних справ і міністра національної оборони.

Дарлан, якого зневажали як «Вільна Франція», так і Черчилль, все-таки отримав позитивне висвітлення в американських медіа.

Як де Голль вів інформаційну війну

Добре усвідомлюючи вороже ставлення Рузвельта, де Голль не здавався.

Маючи мікрофон на ВВС, він звертався до французів у Віші та на окупованих територіях, закликаючи до опору. Його знамените звернення 18 червня почула лише незначна кількість людей, і запис не зберігся, але воно стало символічним.

Де Голль лукавив, коли наприкінці цього виступу заявив, що знову звернеться до французів – хоча ВВС не гарантувало йому другої трансляції. Однак цей маневр спрацював, і 22 червня він зробив нове звернення, яке почуло набагато більше людей.

Згодом «Вільна Франція» отримала щоденні 5 хвилин ефіру на ВВС

Де Голль був солдатом, який використовував радіо для надихання людей та організації опору. Коли він повернувся до Франції у 1944 році, багато співвітчизників впізнали його голос ще до того, як побачили обличчя.

Паралелі між Зеленським і де Голлем

Зеленський розпочав кар’єру як комік і став відомим завдяки ролі вигаданого президента України у телесеріалі «Слуга народу». Його вже впізнавали до того, як він став реальним лідером країни у воєнний час.

Обидва – і де Голль, і Зеленський – зіткнулися із ворожістю з боку президентів США.

Обидва нагадали своїм поколінням, що ізоляціонізм Вашинґтону – це глибоко вкорінений інстинкт, який не залежить від політичної партії і проходить через покоління.