Замість того, щоб витрачати час та ресурси на розуміння нюансів мінливої та непослідовної політики США, європейці мають висунути чітку й конкретну пропозицію, яка забезпечить їм участь за столом переговорів щодо війни в Україні

Коментарі президента США Дональда Трампа на Всесвітньому економічному форумі у Давосі у січні 2025 року дали коротку віддушину від страхів, що він може зрадити Україну на користь Росії. Президент США, здавалося, поклав відповідальність за відкриття переговорів щодо завершення війни в Україні на президента Росії Володимира Путіна, а не на українського президента Володимира Зеленського. Це натякало, що, можливо, він на боці України. Про це йдеться в аналітичній публікації Арміди ван Рій, старшої наукової співробітниці Європейської програми у Chatham House, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Згодом ці ілюзії були повністю зруйновані. Міністр оборони США Піт Хегсет розкрив політику США щодо України (яка змінилася через 24 години) на нараді міністрів оборони НАТО. Він запропонував поступитися територією Росії, не включати Україну до НАТО і виключити американські війська з гарантування безпеки України. Потім президент Трамп заявив, що він відкрив прямі комунікації із Путіним.

Ще більше погіршило ситуацію те, як ці події були хаотично передані: Міністр оборони та президент США зробили суперечливі заяви за лічені години один від одного. Відступи, «уточнення» та зміна поглядів вже стали характеристикою другого президентського терміну Трампа.

Москва буде у захваті. Після розмови Трампа з Путіним, Кремль запропонував два паралельні шляхи переговорів: перший – між США та Росією, другий – за участю України. Двосторонні переговори між США і Росією можуть бути вигідні для Росії, оскільки Путін сподівається маніпулювати Трампом без втручання Європи чи України. Кремлю можна було б пробачити думку, що друзі України перебувають у розпалі.

В позиції США є явний егоїзм. Коментарі Хегсета чітко показали, що США переходять від поділу тягаря європейської оборони до перенесення цього тягаря (за винятком ядерного щита США), щоб звільнити ресурси для захисту своїх кордонів та інтересів в Індійсько-Тихоокеанському регіоні. Зменшення європейських зобов’язань також узгоджується із заявленими планами Ілона Маска щодо обмеження витрат на оборону США, які, за його словами, є нездійсненними.

Водночас США планують продовжити продаж зброї Європі у «прискореному» режимі, забезпечуючи тим самим постійну залежність Європи.

Які гарантії безпеки може надати Європа для України?

Замість того, щоб витрачати час та ресурси на розуміння нюансів змінної та непослідовної політики США, європейці повинні зосередитися на своїй власній позиції. Європа повинна висунути чітку і конкретну пропозицію, яка забезпечить її участь у переговорах щодо війни.

Проблема полягає у тому, що навіть серед коаліції бажаючих немає чіткого консенсусу щодо того, який внесок Європа може зробити у забезпечення безпеки України.

По-перше, ведеться дискусія про роль європейських військ в Україні: чи будуть вони виконувати функцію моніторингу припинення вогню, стануть «тривожною лінією» або відлякувальним фактором? Це може мати великі наслідки, якщо – і ймовірно, коли – Росія порушить умови припинення вогню або іншої угоди, і розпочнеться прямий конфлікт між європейськими та російськими арміями. Вилучення захисту за статтею 5 НАТО, як це виглядає з коментарів Хегсета, ослаблює відлякувальний ефект від присутності європейських військ і, таким чином, підвищує ймовірність прямого зіткнення.

Мета цієї сили також визначатиме її розмір та склад. У Давосі Зеленський заявив, що для охорони нової демаркаційної лінії знадобиться 200 000 іноземних військових, пізніше це число було знижене до 100 000-150 000. Обговорення чисельності без чіткого визначення мети може бути довільним, але з урахуванням практичних питань, таких як відпустки та графіки ротації, очевидно, що їх буде потрібно значну кількість.

Для порівняння: на східному фланзі НАТО під командуванням НАТО перебуває 40 000 військових. США мають близько 100 000 військових, розміщених в Європі, але не включають їх до жодної сили, яка гарантуватиме безпеку України.

Навіть для деяких відданих союзників України, надання військ на тривалу основу буде складним. Польща має найбільші сухопутні сили в Європі, але наразі виключає відправлення військ до України через побоювання за свою власну оборону. Фінляндія має армію, засновану на призові, а не на професійній службі. Загальна кількість регулярних збройних сил балтійських країн становить лише 30 200 осіб, хоча вона може бути збільшена на додаткові 135 000 шляхом включення активних резервів, добровольчих сил та національної гвардії.

Такі країни на передовій стикаються із серйозним питанням: вони є найвідданішими союзниками України, але також мають найбільшу трансатлантичну орієнтацію і бажають, щоб США залишалися залученими до європейської безпеки. Ідея змінити це буде дуже важким рішенням для них.

Великобританія, ймовірно, зробить провідний внесок у забезпечення безпеки України. Можна також очікувати, що Франція зробить свій внесок, оскільки президент Еммануель Макрон був першим світовим лідером, який закликав до введення європейських військ в Україні – принаймні, поки він є президентом, тобто ще 2,5 роки. Оскільки припинення вогню на Корейському півострові забезпечують війська США вже 73 роки, це не є втішним.

Наступні кроки Європи

У короткостроковій перспективі, крім розробки спільної позиції щодо гарантій безпеки для Києва, коаліція бажаючих повинна також озброїти Україну до зубів. Це, ймовірно, передбачатиме закупівлю американських озброєнь з полиць (Україна не може дозволити собі чекати на нарощування виробництва в Європі), максимальне використання механізмів ЄС, таких як Європейський мирний фонд – і, парадоксально, також заспокоєння Трампа та потенційне зменшення торгового дефіциту ЄС і США одночасно.

Європі потрібно значно покращити свою здатність до обережного публічного інформування – без паніки – про тривалу російську загрозу європейській безпеці.

Крім того, щоб бути включеною у будь-які переговори, Європа повинна продовжувати тісну координацію із Україною та президентським офісом. Важелі, які мають європейські лідери, полягають у тому, що у кінцевому підсумку їм доведеться виконувати будь-яку угоду. Зробити це чи ні – суверенне рішення, яке може приймати тільки окрема європейська держава.

Це означає, що громадськість Європи повинна розуміти необхідні компроміси, які пов’язані із підвищенням витрат на оборону та іншими вимогами до підготовленості.

У середньо- та довгостроковій перспективі ЄС має використовувати євробонди — та фіскальний простір, створений завдяки пом’якшенню фіскальних правил ЄС, оголошеному у Мюнхені — для збільшення витрат на оборону. Європа повинна прагнути створити європейську оборонну промисловість, яка в меншій мірі залежатиме від США, та пріоритетно розвивати можливості в таких стратегічних сферах, як транспортні літаки, стратегічне повітряне перевезення та можливості спостереження та розвідки (ISR), де найбільше залежить від США.

Європейські союзники також повинні серйозно оцінити роль НАТО і активно брати участь у дискусіях із США щодо поступового передавання ключових ролей і позицій європейським військовим та цивільним кадрам. Останнє буде дуже незручним для європейців. Але реальність така, що це необхідно робити у планованому та координованому порядку. Альтернатива цьому — хаос, дестабілізація та надзвичайна небезпека.