З геополітичної точки зору, для Вашингтона було б найрозумнішим гарантувати Росії нейтралітет України до початку війни у лютому 2022 року і натомість зосередитися на Азії, яка сьогодні є набагато важливішим регіоном, аніж Європа

Відколи Сполучені Штати вийшли на світову арену, по суті, існувала одна глобальна політична стратегія: підтримання балансу сил на основних континентах. У ХХ столітті це була Європа, сьогодні Азія. Причина: панування над таким континентом, як Європа чи Азія може дозволити гегемонічній державі накопичити достатньо впливу та ресурсів, щоб кинути виклик Сполученим Штатам за кордоном. Ось чому Сполучені Штати втручалися щоразу, коли якась держава прагнула гегемонії, і всіма силами підтримували тих, хто виступав проти цих домагань. Про це йдеться в аналітичній публікації німецького видання «Міжнародна політика і суспільство» від Фонду Фрідріха Еберта, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

США втрутилися проти Німецького рейху під час Першої світової війни, проти нацистської Німеччини під час Другої світової війни та проти Радянського Союзу під час Холодної війни. Для успіху цієї стратегії США, як військово-морська держава, залежали від союзників на суходолі. Основою створення цих альянсів став американський підхід до принципу суверенітету та права народів на самовизначення.

Майже всі імперії до США змушували малі та середні держави підкорятися. З іншого боку, США не довелося завойовувати їх силоміць; інші держави, природно, були схильні до них. Історично унікальним було те, що США та їх стратегічний інтерес, що полягає у недопущенні гегемонії в континентальній Європі та Азії, збігалися із принципом суверенітету малих та середніх держав. Завдяки власній потужності Вашингтона у поєднанні з об’єднаною міццю союзних країн, Сполучені Штати мали змогу спрямовувати баланс сил на всіх основних континентах. Але коли Радянський Союз розпався і Сполучені Штати більше не мали гідного супротивника, у Вашингтоні сталося щось незвичайне. Традиційну політику балансу сил було відкинуто чи, принаймні, інтерпретовано інакше.

Як і багато імперій до них, Сполучені Штати зіткнулися з історичною дилемою. З розпадом Радянського Союзу Росія опинилася навколішки, а колишні радянські республіки дедалі більше повертались обличчям до Заходу. Це відкрило можливість інтеграції цих держав у західний альянс і таким чином забезпечення власної сфери впливу. Проте в той же час це означало викликати ворожість Росії — великої держави, яка, незважаючи на свій занепад, досі мала значний вплив.

Сполученим Штатам довелося ухвалити принципове рішення: чи варто їм дотримуватися принципу балансу і ставитись до Росії стримано, щоб не ставити під загрозу стосунки? Чи варто їм суворо дотримуватися принципу суверенітету і дозволити колишнім державам Східного блоку приєднатися до західного альянсу?

Обидва варіанти мали свої недоліки. Якби хтось покладався на принцип суверенітету, то ризикував би загострити відносини з Росією, але міг би забезпечити власну сферу впливу та відстояти принцип самовизначення. З іншого боку, якби було обрано політику поміркованості щодо Москви, то стосунки залишилися б незайманими, але виник би геополітичний розрив, який Росія могла б використати для відновлення експансії.

США вирішили не ризикувати та протидіяти можливим ревізіоністським спробам Росії на початковому етапі. Вони інтегрували колишні держави Східного блоку до НАТО — рішення, яке неминуче загострило відносини із Росією. Але ситуація остаточно загострилася лише тоді, коли перед Україною відкрилася перспектива приєднання до Заходу. Будь-яка велика держава, що поважає себе, особливо Росія, яка завжди вважала себе країною з особливою місією у світі, ніколи б не допустила включення своєї найважливішої буферної держави до військового союзу, в якій вона сама не має права голосу.

Таким чином, політика встановлення рівноваги зрештою провалилася. Сполученим Штатам не вдалося примирити принцип суверенітету окремих держав та баланс сил таким чином, щоб забезпечити мир. Напруженість зрештою переросла у війну.

У стратегічному плані війна почалася в украй невигідний для Вашингтона час. Поки Китай – наймогутніший супротивник в історії США – масштабно переозброюється і готується до вирішального моменту, американський уряд втягується у конфлікт у Європі. Це континент, який сьогодні менш важливий зі стратегічного погляду, ніж Азія, і де для США мало геополітичних вигод. Європейський баланс не залежить від України і, у глобальному розумінні, навіть від усієї Східної Європи. Тільки в тому випадку, якщо Москва опиниться на межі захоплення Берліна, європейська стабільність опиниться під серйозною загрозою. Тільки тоді для США мало б стратегічний сенс втрутитися з усією своєю міццю.

Україна ніколи не була такою нагодою. З чисто геополітичної точки зору, для Вашингтона було б найрозумнішим гарантувати Росії нейтралітет України до війни і натомість зосередитися на Азії. Це, безумовно, викликало б лють з боку багатьох східноєвропейських держав, але це було б геополітично керованим явищем. Натомість сталося протилежне: Трамп тепер робить радикальний розворот, оскільки усвідомлює, що ця війна не відповідає стратегічним інтересам Сполучених Штатів. Він намагається врятувати ситуацію, пропонуючи Москві великі поступки, не будучи впевненим, що Кремль справді готовий до мирної угоди.

Безпосередні наслідки вже відчуваються: європейці зазнають безпрецедентного хвилювання через дії Трампа, а трансатлантична довіра похитнулася. Це значно ускладнить для США мобілізацію Європи як противагу Китаю — принаймні без потужного політичного тиску. Більше того, політика Трампа спровокувала військове пробудження у Німеччині, довгострокові наслідки якого повністю проявляться лише через десятиліття.

Тепер справа за Володимиром Путіним, який має врахувати низку складних чинників. Навіть якщо він готовий укласти мир з Україною, його відносини з Європою залишаться вкрай напруженими, і навряд чи вони повернуться до норми найближчими роками. Тож на цьому фронті йому мало що вдасться виграти. Путін може прийняти пропозицію Трампа про нейтральну Україну, але залишається питання, чи має мирна угода якийсь сенс для Росії, коли вона вже перебуває на шляху до військової перемоги. Якою буде ціна численних загиблих російських солдатів, високої інфляції, розриву економічних відносин із Заходом та втрати передачі технологій? Така ціна була б колосальною, якби зрештою було досягнуто лише нейтралітету України при збереженні решти всіх втрат.

Звичайно, Путін ще має можливість погодитися на припинення вогню, сильніше зв’язати себе з Китаєм і чекати наступної можливості, щоб продовжити війну в Україні. Але зробивши це, він позбавить себе важливої ​​стратегічної можливості у довгостроковій перспективі: зіштовхнути США та Китай один з одним і, можливо, якось досягти зближення з Європою.

Путін вже забезпечує безпрецедентне нарощування військової могутності в Європі, і Туреччина не сидітиме склавши руки, спостерігаючи, як Росія продовжує розширюватись у Чорному морі та Центральній Азії. Рідко коли сусіди Росії були настільки рішуче налаштовані тримати Москву під контролем, як сьогодні.

Загалом, війна в Україні – одна із найбезглуздіших воєн в історії з точки зору стратегічних інтересів США. Коли б вони створили архітектуру європейської безпеки, яка б інтегрувала і врівноважувала Росію зсередини, ця війна могла б взагалі не відбутися, і Вашингтон зміг би повністю зосередитися на вирішенні проблеми в Азії. Той факт, що ситуація дійшла до цього, багато в чому пояснюється відсутністю державної мудрості у Вашингтона та його союзників у Європі. Не вистачило мудрості зрозуміти принцип рівноваги і відкалібрувати її відповідно до балансу сил, щоб зрештою забезпечити мир.