18-річний Іван Саранча є доказом того, що ідеологічна обробка молоді на окупованих територіях може все ж таки не спрацювати і там є українці, які чекають на звільнення від Росії

Івану Саранчі було 7 років, коли історію України та українську літературу перестали викладати у його школі в Луганську. Це було у 2014 році, після того, як президент Росії Володимир Путін анексував Крим і почав розпалювати сепаратистські заворушення на Донбасі. Про це йдеться у спецрепортажі Громадського радіо США, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Саранча був занадто малим, аби усвідомити, що відбувалося тоді. Але його очі повністю відкрилися після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вісім років потому. На той час Саранчі було 15 років. Він був глибоко шокований знищенням портового міста Маріуполь та різаниною мирних жителів у київському передмісті Буча.

«У мене почалось розвиватись критичне мислення. Я дивився російські новини та порівнював їх з українськими та американськими новинами, які переглядав за допомогою VPN [віртуальної приватної мережі]. І я зрозумів, що правда, а що брехня. Це був просто здоровий глузд», – розповідає Саранча.

Саме тоді він почав думати про втечу з окупованої території.

Історія втечі сором’язливого 18-річного юнака з ворожої території перетворила його на медіазірку та надихає втомлену війною націю.

Високий, довговолосий юнак каже, що зараз йому незручно розмовляти російською мовою і він воліє натомість принципово говорити українською.

Значна частина його короткого життя пройшла під тінню війни Путіна проти України. Його Луганська область та сусідній Донецьк стали сірими зонами, коли підтримувані Кремлем сепаратисти проголосили незалежність від України у 2014 році та провели референдуми.

На той час, за словами Саранчі, він був занадто молодим, аби усвідомити, що провокування хаосу та нестабільності в Україні було помстою Путіна за проєвропейське повстання на Майдані Незалежності у Києві кілька місяців тому, відоме як «Революція Гідності».

За словами Саранчі, у Луганську наразі панує атмосфера страху.

«Практично немає жодної політичної чи громадської активності, бо будь-яка думка за чи проти чогось може призвести до неприємностей», – каже він.

Його рідне місто кардинально змінилося після повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році.

«Багато росіян почали переїжджати до Луганська, і вперше у нас виникли затори. Одного разу дорогою до школи я нарахував понад сотню російських прапорів уздовж головної вулиці. Це мене справді шокувало. Там навіть були прапори з обличчям Путіна», – зазначає Іван.

Більшість молодих людей його віку підтримують Україну, а не Росію, але ніколи б відкрито не говорили про це. Іван каже, що місцеві жителі не наважуються протестувати. Хоча іноді люди дають росіянам неправильні вказівки як акт особистої непокори.

Після початку війни Саранча приєднався до проукраїнських груп в Інтернеті. І він почав розмовляти українською мовою — хоча лише зі своїми інтернет-друзями.

Розмовляти українською публічно стало надто небезпечно. Йому довелося приховувати свої погляди, навіть від батьків, які підтримують Путіна. Вони вірять російській пропаганді. Наприклад, вірять у брехню про те, що Україна інсценувала масові вбивства у Бучі та зняла фейкові відео, аби вплинути на світову громадську думку, хоча добре задокументовано, що вбивства скоїли російські війська.

Коли Саранча почав обмірковувати ідею втечі, то вперше помітив на стіні листівки з написом: «Ми допомагаємо людям виїхати до України з Луганська та Донецька».

«Вони були схожі на звичайну рекламу, і я бачив, як деякі номери були відірвані, тому зрозумів, що, можливо, багато людей хочуть виїхати, а я ніколи раніше цього не усвідомлював», – наголошує Іван Саранча.

На окупованих територіях України працює ціла мережа організацій, які допомагають людям втікати.

Катерина працює в одній з них під назвою «Допомагаємо виїхати».

Щоб потрапити до України, потрібно проїхати через Росію або третю країну, таку як Білорусь. Це означає пройти ретельний процес допиту та обшуку на російському кордоні, відомий як «фільтрація».

«Це точно лякає. Люди перевіряють ваші телефони, ваші речі та часто шукають привід для затримання. Це дуже небезпечний процес, і не всім дозволено виїхати», – розповідає Катерина.

Кілька тисяч людей змогли втекти з окупованої території України за останні декілька років, але, за словами Катерини, вибратися стає дедалі важче.

Саранча почав дивитися відео про те, як інші люди пройшли фільтрацію, щоб морально підготуватися. Він зрозумів, що його смартфон заповнений проукраїнською інформацією. Тож він купив новий і заповнив його проросійськими фотографіями та повідомленнями.

Він влаштувався на роботу та почав заощаджувати гроші. Він сказав батькам, що йому незабаром виповниться 18 років, і хоче поїхати кудись, щоб відсвяткувати це — свою першу самостійну поїздку. Батьки не дозволили йому поїхати до Москви чи Грузії, де відбувалися протести, але зрештою погодилися, що він може провести кілька днів у Ростові-на-Дону, російському місті на південь від Луганська.

Вони не знали, що звідти Саранча планував поїхати до Москви та Білорусі, де є гуманітарний коридор до України.

Його плани ще більше ускладнювалися коротким часовим проміжком.

«Якщо тобі немає 18 років, ти не можеш перетнути кордон з Білоруссю без довідки від батьків», – підкреслює Іван.

Холодного темного січневого ранку, за день до 18-річчя Саранчі, батько відвіз його на автовокзал.

«Я сидів і думав, що роблю? Я думав, де я буду через тиждень – Луганськ? Росія? Україна? Я так хвилювався. Але я взяв себе в руки і вирішив пройти весь шлях», – згадує Іван.

Коли він прибув до Ростова-на-Дону, то заселився в готель на день. Його гід, з яким він спілкувався телефоном, порадив зробити це, бо його мати попросила показати фотографії кімнати.

Саранча сфотографував себе у кімнаті та в різному одязі у популярних місцях міста. Він надіслав фотографії батькам, щоб вони нічого не запідозрили.

Того вечора він сів на автобус, щоб вирушити до Москви. Наступного дня, коли Саранча прибув до Москви, у нього був день народження. Батьки зателефонували йому, вважаючи, що він перебуває у Ростові-на-Дону.

«Мої батьки з тих людей, які люблять часто випити. Тож вони вже почали святкувати мій день народження. І це було мені на руку. Я сказав їм: «Ідіть, святкуйте і не хвилюйтеся за мене», – зазначив Іван.

Тим часом він поїхав потягом до Мінська і там звернувся у посольство України.

«І саме тоді я вперше побачив прапор України. Він був такий великий, такий гарний. У мене навернулися сльози на очі. Я не бачив цього прапора з першого класу», – згадує Саранча.

Спочатку співробітники посольства подумали, що Іван – росіянин, і сказали йому їхати геть. Але він наполягав, показуючи їм єдиний український документ, який у нього був: свідоцтво про народження. Після зустрічі із послом, Саранчі видали тимчасовий український паспорт.

Останньою зупинкою в його ризикованій подорожі був білоруський кордон з Україною, де він пройшов фільтрацію.

«Вони сказали мені: «Розблокуй свій телефон і здай його», — згадує Саранча.

Один охоронець гортав його, ретельно розглядаючи фотографії та повідомлення. Інший стояв позаду нього. Вони розпитували його та обшукували сумку.

Саранча каже, що напруга була нестерпною. Але йому якимось чином вдалося зберегти спокій, і вони нарешті відкрили шлагбаум і пропустили його.

Спочатку його батьки не вірили, що він в Україні. Його мати була в істериці. Він хоче, щоб його батьки дізналися правду про війну, і погрожував заблокувати їх у телефоні, доки вони цього не зроблять. Але водночас дуже сумує за ними.

Саранча хоче стати скульптором і сподівається вступити до Київської академії мистецтв.

Хоробрий юнак із Луганська є доказом того, що ідеологічна обробка молоді на окупованих територіях може все ж таки не спрацювати. Там є українці, які чекають на звільнення від Росії.