Громадянське суспільство в Україні оснащує армію, медики-волонтери організовують евакуацію та першу медичну допомогу, громадські активісти розробляють інновації у сфері військових технологій, а також воюють у сфері інформаційної війни. А культура допомагає людям не збожеволіти та в цей складний, трагічний час відновлює почуття гідності, врівноважуючи суто біологічний інстинкт виживання, який пронизує повсякденний воєнний час

«Моя порада західним суспільствам: ваші держави, які побудовані для мирних і добрих часів, не зможуть впоратися з цими надзвичайними викликами. Варто ознайомитися з українським досвідом і розпочати підготовку заздалегідь», – пише підприємець і громадський активіст Валерій Пекар в аналізі громадянського суспільства України. Це частина нової публікації Фонду Стефана Баторія «Стійкість та солідарність». Українське суспільство та війна. Політики багато говорять про безпеку, але ще занадто мало про стійкість. Тож ми чуємо про танки, літаки та потребу у великій армії, і мало або взагалі нічого про громадські організації, волонтерів, самоорганізацію, співпрацю з бізнесом і навіть культуру. Про це йдеться в авторській колонці Агнешки Вісневської, координаторки Клубів політичної критики у 2009-2015 роках на сторінках польського видання Krytyka Polytyczna, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Опір – це новий чорний

Стійкість вивчається роками. Війна в Україні змушує нас переглянути деякі теоретичні висновки. Якщо радикально спростити: у мирний час можна оцінити, скільки військ, установ та структур відповідає за оборону країни, можна порахувати танки, укриття, оцінити довговічність електромереж – але чи можливо (і як) перевірити, наскільки суспільство готове пережити кризу?

Такі елементи, як соціальна стійкість, мотивація людей, їхня здатність адаптуватися до складних умов, а також ефективна співпраця з владою з метою подолання загрози та її наслідків, мають не менш важливе значення».

Як досвід України пов’язаний із ситуацією у Польщі сьогодні? Чому варто брати приклад з українського суспільства, навіть якщо Польща не стане об’єктом російської агресії? Ми живемо у часи полікризи. До них належать такі події, як пандемія коронавірусу, прибуття сотень тисяч біженців з України, торішня велика повінь, а також регулярні та руйнівні посухи.

Нещодавно Кая Путо поспілкувалася зі Станіславом Бруднохом з фонду HumanDoc, співавтором звіту «Повінь 2024: висновки, досвід та рекомендації на майбутнє». Як сказав експерт, уроком з повені має стати включення місцевих неурядових організацій до системи кризового менеджменту. Бруднох також наголосив, що важливо призначити людей, які пройдуть навчання з управління складами пожертвувань та координації. Пам’ятаєте заяву, оприлюднену у ЗМІ одразу після повені, в якій молода жінка закликала прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска допомогти, надіславши когось, хто розбирається у кризовому менеджменті та координації діяльності? Це стійкість.

Ми не передбачили пандемію, повінь чи війну у 2022 році. Коли сталася катастрофа, люди почали організовуватися. Цей досвід має переконати нас, що держава не може вижити без суспільства, і що варто вчитися на власному та українському прикладах. Тому що Україна сьогодні має величезні знання про те, як діяти у кризові часи.

Громадянське суспільство як їздовий, а не сторожовий собака

Уроки України включають Майдан, який свідчить про наступне: «Я — крапля у морі». Кожен з нас є частиною цілого, яке створюється спільно державою та її інституціями, а також суспільством, організаціями, бізнесом, волонтерськими командами та мережами зв’язків між людьми.

У такій мережі громадянське суспільство є важливим актором, який – як пише Валерій Пекар – не грає традиційно відведену йому роль, тобто сторожового пса, який стежить за діями влади та гавкає, коли влада робить щось не так, а їздового собаки, який тягне сани разом з іншими собаками.

До громадянського суспільства належить, наприклад, фонд «Повернись живим», який підтримує Збройні сили України та отримав дозвіл на закупівлю та імпорт військових товарів. Вони забезпечують спорядженням саперів, снайперів, операторів дронів та парамедиків. Це самоорганізація, яка співтворює імунітет.

Я пам’ятаю початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли шукала контакти для придбання бронежилетів. І я пам’ятаю блокаду кордону, пов’язану із зерном. Блокада кордону не мала впливати на військові та гуманітарні перевезення, але ми забуваємо, що частина оборонної та імунної підтримки надходила до України через приватні канали.

Громадянське суспільство в Україні оснащує армію, медики-волонтери організовують евакуацію та першу медичну допомогу, громадські активісти розробляють інновації у сфері військових технологій, а також воюють у сфері інформаційної війни. Це громадянське суспільство займається документуванням воєнних злочинів, скоєних Росією. Крім того, воно підтримує ветеранів та біженців, яким допомагало пересуватися на першому етапі війни, а пізніше надавало медичну допомогу, одяг та продукти харчування.

Є таке прислів’я, що генерали готуються до минулих війн, тобто до тих, які вони вже знають. Коли виникають нові кризи та війни, нам доводиться шукати нові рішення. І тут відреагувало громадянське суспільство в Україні. Всі ці люди, які ремонтують автомобілі, військову техніку, і роблять це поза державною системою. Це – повторюю – самоорганізація, яка співтворює імунітет.

Культура як елемент системи безпеки

За останні два роки в Ужгороді відкрилася ще одна книгарня. У книзі «Опір і солідарність» про це пише письменник і поет Андрій Любка. Хтось може запитати: який стосунок має культура до війни? Виявляється, великий.

Наведу приклади, наведені Любкою. Попит на театральні квитки зростає. 18 вересня 2024 року розпочався продаж квитків на виставу «Конотопська Відзьма» за мотивами твору Григорія Квітки-Основ’яненка. Квитки розпродали за 13 хвилин. Гурт «Океан Ельзи» розпродав у п’ять разів більше квитків на свій концерт у Києві. Квитки були недешеві, хоча триває війна, але гурт розпродавав усі квитки на концерт, додавав нову дату і знову розпродавав усі квитки.

Попит на книги також зростає.

«На другий рік повномасштабної війни, кількість друкованих видань зросла на 73%, а тираж — на 203%», — пише Любка.

Він пояснює, що «культура перестала бути розвагою та (знову) зайняла своє місце як одна з ключових сфер людського життя. Культура допомагає людям не збожеволіти та в цей складний, трагічний час відновлює почуття гідності, врівноважуючи суто біологічний інстинкт виживання, який пронизує повсякденний воєнний час».

Під час повномасштабної, або великої, війни, Україна запровадила програму книжкових ваучерів для осіб молодше 18 років. Ви можете придбати книги, видані в Україні, українською мовою.

«У той час, коли Росія бомбардує наші друкарні та намагається знищити нашу культуру, це важливий елемент підтримки», – пояснила влада.

На Україну напали, люди борються за своє життя, втікають з країни, не знають, яким буде їхнє майбутнє, і водночас ходять до театру, читають, а влада підтримує читання через ваучер для підлітків, бо бачить, що культура створює спільноту.

Пам’ятаєте, як під час повені у Польщі ми масово дивилися серіал «Велика Вода»? Чи шукали ми розради під час трагічних повідомлень у ЗМІ, або, можливо, натхнення, знань та досвіду, аби заспокоїтися та переконатися, що життя є після великого потопу?

Міхал Сутовський писав про серіал: «Один із найсмішніших мемів про Велику воду полягав у тому, що глядачі хочуть другий сезон, але вроцлавці не обов’язково віддадуть йому перевагу. Однак це непорозуміння, бо у нас не бракуватиме натхнення для подальших історій про соціальну катастрофу. Через те, що польська держава після 1997 року навчилася будувати вищі насипи (хоча доктор Тремер пояснював, що вони призначені лише для малих та середніх повеней!), але не обов’язково для боротьби із посухою, торнадо, затопленням міст та відключенням електроенергії, кінематографісти не матимуть нестачі у матеріалі».

Я наводжу цю довшу цитату, аби показати, що катастрофи не оминуть нас, і робити з них висновки дуже важливо. І аби нагадати вам, що культура описує катастрофи, але вона також допомагає будувати громади. Навіть той факт, що ми дивимося та читаємо одні й ті ж речі, розмовляємо, маємо місце для зустрічей – як-от театр чи концерт – все це може бути елементом побудови соціальних стосунків.

Українці, звичайно, мають унікальний досвід війни, крадіжки творів мистецтва, руйнування культурних установ, смерті митців, убитих росіянами, та їх участі у боротьбі за свою країну. Це не змінює того факту, що у кризові часи культура реагує та може бути об’єднуючим зв’язком для суспільства чи місцевих громад.

Люди стійкі, коли тримаються разом

«Суверен в Україні — це не президент чи олігархія, яка намагається корумпувати систему влади, а нація, яка готова розпочати революцію, якщо це необхідно, на захист своєї суб’єктивності», — зазначає Едвін Бендик, президент Фонду Баторія.

Послідовні революції – Помаранчева революція, Революція Гідності – зміцнили суспільство та побудували мережі, які виявилися вирішальними для оборони країни під час воєнної кризи.

Якщо політики у Польщі сьогодні серйозно хочуть займатися безпекою, то повинні зробити з цього висновки. Найважливішим з них було б таке: без співпраці між державними установами та громадянським суспільством, активістами та посадовцями різних рівнів ми не зміцнимо нашу стійкість, а отже, не підвищимо нашу безпеку. Нам потрібно зараз подбати про цю співпрацю.