Громадські організації допомагають молоді переводитись до українських університетів, документують серйозні порушення прав людини та організовують різноманітні культурні заходи

Україна захищає себе від російської агресії уже понад 11 років. Молодь платить за це високу ціну, але також демонструє чудовий ступінь стійкості. Громадські організації відіграють важливу роль у цій боротьбі та у формуванні демократичного майбутнього України. Водночас якість молодіжної роботи має бути покращена, професіоналізація має заохочуватись, більше ресурсів має інвестуватись і доступ для молодих людей з різних верств суспільства має бути полегшений. Про це розповіла Наталія Шевчук, голова Національної молодіжної ради України в інтерв’ю німецькому виданню Beyond і Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з її думками.

beyond: Як війна впливає на молодь в Україні?

Наталія Шевчук: Я хотіла б відповісти на це питання особисто. Два роки тому я рекомендувала вам взяти інтерв’ю в Івана Парамонова. Тепер він мертвий, убитий на передовій у Харківській області. Ось що війна робить із молодими людьми. Іван вивчав управління конфліктами у Хорватії. Він був відданим лідером в українському громадянському суспільстві, співзасновником та виконавчим директором неурядової організації Shtuka. Під його керівництвом Shtuka перетворилася на динамічну платформу для розширення прав та можливостей молоді, культурного діалогу та соціальних інновацій, особливо у східних регіонах України. Організація ініціювала такі проекти, як будівництво скейт-парку у Попасній у співпраці з місцевою молоддю та ветеранами війни, а також виробництво медіаконтенту, присвяченого соціальним питанням, включаючи анімаційний фільм про COVID-19 та художній фільм про проблеми, з якими стикаються молоді шахтарі на Донбасі. Після повномасштабного вторгнення Росії, Парамонов та його команда переключили свою увагу на гуманітарну допомогу, надаючи критично важливу підтримку вразливим громадам у Донецькій області. У лютому 2024 року він та кілька колег добровільно приєдналися до українських збройних сил із глибокого почуття обов’язку. Іван мав величезне співчуття до людей, які постраждали від війни на сході України. Його роботу було зосереджено на Донецькій та Луганській областях. Він документував руйнування, спричинені війною, за допомогою фотографій та відео. Він хотів зруйнувати забобони та об’єднати людей. Він завжди питав себе: як я можу допомогти людям? Наразі його вбили російські солдати.

beyond: Що відомо про становище української молоді на окупованих територіях?

Наталія Шевчук: Ми чуємо про тих, хто вижив і їм вдалось повернутися в Україну, про висилки й табори перевиховання. Ми знаємо про молодих людей, які зустрічаються в анонімних читацьких клубах, щоб читати та обговорювати українську літературу. Це, звісно, ​​суворо заборонено. Цікавим є ​​випадок Івана Саранші, 18-річного хлопця, який провів майже дві третини свого життя в окупованому Луганську. Він мав лише невиразні спогади про саму Україну — зрештою, йому було лише 7 років, коли Росія окупувала місто у 2014 році. З того часу він живе у середовищі, просякнутому російськими прапорами та пропагандою. Лише нещодавно йому вдалося втекти самостійно. Український підліток Владислав Руденко, викрадений із Херсона російськими окупантами, розповів про свій досвід опору під час перебування у так званому таборі перевиховання. Якось увечері він заліз на флагшток, зняв російський прапор і замінив його на білизну — мужній акт опору. На тимчасово окупованих територіях України Росія здійснює систематичну стратегію перепрограмування молоді. Через такі агенції, як Росмолодь, вона поширює пропаганду, контролює освіту та насильно інтегрує дітей у російську ідеологічну та адміністративну систему. Тисячі українських дітей були незаконно депортовані під виглядом «відпочинку» та розлучені зі своїми сім’ями з порушенням міжнародного права. Їх відправляють до таборів у Росії та Білорусі, де вони піддаються воєнізованій освіті та прокремлівській ідеологічній обробці. У таких містах, як Бердянськ та Мелітополь у Запорізькій області, було створено військові класи, контрольовані Національною гвардією Росії. Молодь примусово зараховують до державних «волонтерських програм» і готують до служби в окупаційних органах влади. Молодь з окупованих територій також заохочується до участі у так званих міжнародних заходах, як «Всесвітній фестиваль молоді у Сочі», який востаннє відбувся на початку березня 2024 року. Ці дії не поодинокі інциденти — вони є частиною офіційної стратегії молодіжної політики Росії до 2030 року, яку Путін оголосив питанням національної безпеки. Мета зрозуміла: стерти українську ідентичність та створити нове покоління, яке лояльне Кремлю. При цьому ми мало знаємо про становище молоді на окупованих територіях, оскільки практично немає організацій, які б з ними системно працювали. Центр громадянської освіти «Альменда» працював із внутрішньо переміщеними особами з Криму, а згодом і з інших окупованих територій, які ще підтримують зв’язок зі своїми сім’ями. Основна увага приділялася доступу до інформації, всім формальностям та інтеграції до шкіл та університетів. Після окупації Криму у 2014 році, «Альменда» відіграла ключову роль у відстоюванні спрощених процедур, які дозволили понад 20 000 студентів з окупованих територій перевестись до українських університетів. Організація зробила внесок у національну політику в галузі освіти, зокрема через спрощений прийом до університетів для мешканців окупованих територій та розробки веб-порталу для підтримки молоді. «Альменда» також виступає на міжнародному рівні за припинення окупації Криму та захист прав людини. Після російського вторгнення у лютому 2022 року, «Альменда» документує серйозні порушення прав людини щодо дітей у збройному конфлікті та приєдналася до коаліції «Україна. 5 ранку», яка виступає за справедливість для жертв воєнних злочинів. Сьогодні організація фокусується на трьох стратегічних напрямках: забезпечення доступу до освіти для молоді з окупованих територій, створення умов для безпечної реінтеграції та сталого розвитку, а також документування порушень прав дітей для оприлюднення правди. Для дітей та молоді на окупованих територіях підтримувати зв’язок з Україною досить складно, оскільки вони мають приховувати свою українську ідентичність з міркувань безпеки, і один із єдиних способів — це онлайн-заняття в українських школах. «Альменда» також реалізувала чудовий проект, який охоплює дітей та молодь через медіа та культурні проекти, такі як проект «Україна. 5 ранку». Наприклад, через виставку «Крізь завісу тиші — діти про життя в умовах окупації», де юнаки та діти описують своє життя та почуття в умовах окупації. Існує також державна ініціатива «Поверніть дітей до України» з метою забезпечення повернення всіх українських дітей, незаконно депортованих Росією під час тотального вторгнення. Програма об’єднує державні установи, міжнародних партнерів, організації з прав людини та громадянське суспільство для пошуку, ідентифікації та безпечного повернення цих дітей. Вона також надає підтримку реінтеграції за допомогою психіатричної допомоги, освіти та соціальних послуг. Ініціатива підвищує глобальну поінформованість, документує воєнні злочини та виступає за справедливість, водночас просуваючи нові міжнародні механізми захисту дітей у збройних конфліктах. Ще складніше говорити про роботу з молодими людьми з територій, які вже звільнені від окупації. Саме молодіжні та волонтерські організації, зокрема, мають потенціал зробити внесок у відновлення суспільного життя та повторно залучити молодих людей.

beyond: Є критичні голоси, які говорять, що участь молоді насправді неможлива в умовах воєнного стану. Що ви думаєте про це?

Наталія Шевчук: Я частково погоджуюся з цим твердженням. Через воєнний стан немає можливості проводити вибори, тому політична участь цілком неможлива. З іншого боку, волонтерство посідає чільне місце на порядку денному. Ця проста форма участі працює; вона дозволяє молодим людям взяти ініціативу у свої руки та усвідомити, що вони можуть щось змінити. Інші речі складніші, наприклад, конференції та програми з відновлення України. Молодих людей не почули, хоча ми маємо молодіжні громадські організації, такі як BUR – Building Ukraine Together та Brave to Rebuild, які вже займаються відновленням і час від часу запрошуються урядом на деякі конференції. До цього потрібно ставитися критично, але це не має жодного стосунку до воєнного стану. Складніші форми участі на рівні партнерства вимагають політичної волі для створення просторів та змістовних консультацій із молодими людьми, а також діалогу, в яких їхні голоси не лише будуть почуті, але й практично інтегровані у процеси прийняття рішень.

beyond: Що потрібно молодіжним організаціям для ефективності?

Наталія Шевчук: Їм потрібна інституційна підтримка, ресурси та професійний оплачуваний персонал для забезпечення сталої та ефективної участі молоді. Зрештою, треба якось заробляти на життя, і усі, хто вважає, що все можна робити на добровільній основі, відчиняє нові двері для корупції. Нам також потрібно більше діалогу із партнерами в Європі, щоб обмінюватися досвідом та навчатися одне в одного. Було б важливим професіоналізувати нашу роботу. Луцький університет зараз запустив свою першу навчальну програму для цього — магістерську програму спеціалізації «Працівники з молоддю». Ми маємо невелику асоціацію працівників із молоддю в Україні — близько 50 осіб. Зв’язки з Європою були б важливими для них та інших неурядових організацій.