Мешканці окупованих міст розповіли про тиск, з яким вони стикаються, від примусу оформити російський паспорт до ризиків здійснення невеликих актів опору

20% української території зараз перебуває під контролем Росії, і для українців, які живуть під окупацією, здається малоймовірним, що будь-яка майбутня угода про припинення війни змінить це. Троє українців у різних окупованих містах розповіли BBC про тиск, з яким вони стикаються, від примусу оформити російський паспорт до ризиків здійснення невеликих актів опору. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з їх думками.

Потенційні небезпеки однакові, чи то у Маріуполі, чи у Мелітополі, захопленому Росією під час повномасштабного вторгнення у 2022 році, чи у Криму, який був анексований у 2014 році.

«Мавка» вирішила залишитися у Мелітополі, коли росіяни напали на її місто 25 лютого 2022 року.  В останні місяці вона помітила посилення не лише суворої політики «русифікації» у місті, але й посилення мілітаризації у всіх сферах життя, зокрема й у школах.

Вона поділилася фотографіями білборда, на якому пропагується призов до військової служби серед молодих місцевих жителів, за допомогою шкільного зошита із портретом Путіна, а також фотографіями та відео учнів – хлопчиків та дівчаток – у російській військовій формі.

За словами Павла, у Маріуполі російське громадянство тепер обов’язкове, якщо ви хочете працювати, навчатися або отримати термінову медичну допомогу.

«Якщо чиясь дитина, скажімо, відмовиться співати гімн Росії зранку у школі, ФСБ відвідає її батьків, їх «зафіксують», і тоді може статися, що завгодно», – розповідає він.

Павло пережив блокаду, незважаючи на те, що його поранили шість разів, зокрема у голову. Тепер, коли він одужав, то відчуває, що не може виїхати через літніх родичів.

«Більшість тих, хто залишився у Маріуполі зробили це, аби допомогти своїм літнім батькам чи хворим бабусям і дідусям, або через свою квартиру», – каже він.

Найбільша турбота у Маріуполі – це зберегти свій дім, оскільки більшість майна, пошкодженого під час російських бомбардувань, було зруйновано, а вартість життя та безробіття різко зросли.

«Я б сказав, що 95% усіх розмов у місті стосуються власності: як її повернути і продати. Ви почуєте, як люди говорять про це, стоячи у черзі за хлібом, дорогою до аптеки, на продуктовому ринку, всюди», – каже він.

Крим перебуває під окупацією з моменту анексії у 2014 році.

Ірина вирішила залишитися на півострові для догляду за літнім родичем, а також тому, що не хотіла залишати «свій прекрасний дім».

Усі ознаки української ідентичності заборонені на публіці, тому Ірина більше не може розмовляти українською мовою публічно, «бо ніколи не знаєш, хто може донести на тебе владі».

Дітям у дитячому садку в Криму кажуть співати гімн Росії щоранку, навіть найменшим. Усі вихователі – росіянки, більшість із них – дружини солдатів, які переїхали з Росії.

Ірина іноді одягає свою традиційну вишиванку, коли проводить відеодзвінки із друзями.

«Це допомагає нам підтримувати гарний настрій, нагадуючи про наше щасливе життя до окупації», – наголошує вона.

Але ризики високі, навіть якщо ви носите вишиванку.

«Вони не розстріляють вас одразу, але ви можете просто зникнути», – підкреслює Ірина.

Вона розповідає про українського друга, якого допитувала поліція, бо російські сусіди, які приїхали до Криму у 2014 році, сказали поліції, що у нього є незаконна зброя.

«Звичайно, у нього не було жодної зброї. На щастя, його відпустили, але це так страшно», – зазначає Ірина.

Вона також не може вийти сама навіть на каву, «бо солдати направлять на пістолет, скажуть щось образливе або накажуть догодити їм».

Опір в окупованих містах України небезпечний і часто проявляється у вигляді невеликих актів непокори.

У Мелітополі Мавка розповідає про участь у таємному жіночому русі опору під назвою «Зла Мавка», «аби показати, що українки не згодні з окупацією, до неї не закликали і ніколи її не терпітимуть».

За словами Ірини, мережа складається із жінок і дівчат «майже з усіх окупованих міст», хоча вона не може розкрити її розмір чи масштаб через потенційну небезпеку для учасників.

Мавка веде акаунти у соціальних мережах, які документують життя під окупацією та розміщення української символіки чи листівок у громадських місцях.

«Іноді ми також додаємо проносне в алкоголь та випічку для російських солдатів як «привітальний набір»», – каже вона.

За словами Мавки, окупаційна влада Росії вважає українську мову чи будь-що, пов’язане з Україною, екстремістським.

Українці добре знають, що сталося зі 27-річною журналісткою Вікторією Рощиною, яка зникла під час розслідування катувань у в’язницях на сході України у 2023 році.

Російська влада повідомила її родині, що вона померла під вартою у вересні 2024 року. Її тіло було повернуто з кількома вилученими органами та чіткими слідами катувань.

Тихе зникнення – це те, чого Мавка найбільше боїться: «Коли раптом ніхто не може дізнатися, де ти чи що з тобою трапилось».

Її мережа розробила перелік завдань для нових учасників, щоб уникнути проникнення, і поки що їм вдається уникати кібератак.

«Ми не можемо зараз взяти зброю та дати відсіч окупанту, але прагнемо хоча б показати, що проукраїнське населення тут є і буде», – зазначає Мавка.

Вона та інші жителі Мелітополя уважно стежать за тим, що відбувається у Києві, «бо важливо знати, чи готова столиця України боротися за них. Навіть маленькі кроки мають значення».

«У нас тут американські гірки настроїв. Багато людей хвилюються, що можуть бути підписані документи, які, не дай Боже, залишать нас під російською окупацією ще довше. Бо ми знаємо, що Росія тут зробить», – розповідає Мавка.

Її та близьких до неї людей непокоїть, якщо Київ погодиться на припинення вогню, і це означатиме, що Росія проводитиме ту саму політику, що й у Криму, стираючи українську ідентичність та пригноблюючи населення.

«Вони уже замінюють місцевих жителів росіянами. Але люди тут сповнені надії, ми продовжимо наш опір, просто доведеться бути креативнішими», – запевняє Мавка.

Павло вважає, що війна має закінчитися, навіть якщо це означає втрату можливості повернутися до складу України.

«Людське життя має найбільшу цінність… але є певні умови для припинення вогню, і не всі можуть з ними погодитися, оскільки це викликає питання, чому всі ці люди загинули протягом останніх трьох років? Чи почуватимуться вони покинутими та зрадженими. Я не заздрю ​​нікому, хто бере участь у цьому процесі ухвалення рішень. Він не буде простим, чорно-білим», – стверджує Павло.

Ірина боїться за наступне покоління кримців, які виросли в атмосфері насильства та, за її словами, наслідують своїх батьків, які повернулися з війни.

Вона показує свого перев’язаного кота і каже, що дитина на вулиці вистрілила в нього гумовою кулею.

«Для них це було весело. Таких дітей не вчать будувати мир, а воювати. Це розбиває мені серце», – підсумовує Ірина.