Мешканці Маріуполя розмірковують про минуле, сьогодення та майбутнє свого рідного міста

Ірина, літня українка, разом зі своїм чоловіком Олегом провели близько трьох тижнів у Маріуполі на самому початку повномасштабного вторгнення Росії, коли кремлівська армія штурмувала місто, оточуючи українських військових та цивільних осіб. Про це йдеться у спецрепортажі австралійського видання ABC News, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Ірина була впевнена, що українські військові таємно перебували у місті, використовуючи деякі покинуті житлові будівлі для відстеження маневрів російської армії.

«Ми просили їх триматися подалі від району, де у підвалах ховалися цивільні, але вони казали, що просто виконують наказ», – сказала Ірина, скаржачись, що деякі українські солдати були дуже грубими з людьми.

Але коли прийшли росіяни, ситуація ще погіршилася. За її словами, вони проводили так зване зачищення усіх житлових будинків у цьому районі, і люди мали залишити двері відчиненими.

«Це були російські солдати, можливо, навіть бійці кадировських військ, які виламали двері до нашої квартири», – розповідає вона.

На той час Ірина та Олег вже були за межами Маріуполя – родині вдалося перетнути блокпости, прямуючи до родичів у Росії.

«Наші двері були зачинені, тому вони просто виламали замок і проникли до квартири. Схоже, вони шукали якісь гроші чи коштовності», – каже Ірина.

Квартира залишалася незамкненою, і ймовірно, якісь мародери, вкрали всю їхню кухонну техніку, електроніку та інші цінні сімейні речі.

Подружжя недовго залишалося в Росії – вони отримати канадські візи і переїхали до Ванкувера. Але менш ніж за два роки подружжя повернулося до Маріуполя – Олег наполягав на тому, щоб вони жили у власній квартирі, в оточенні знайомих людей, які розмовляють їхньою рідною мовою.

«Важко було впізнати наше місто», — підкреслює Олег.

За його словами, росіяни відновлюють житлові будинки у Маріуполі. Хоча деякі з них були знесені дотла, але й нові були побудовані.

Багатоповерховий будинок родини зумів пережити бойові дії, а місцеві жителі, які залишилися, здавалося, жили так, ніби нічого не сталося.

«Для людей у Маріуполі дуже важливо мати власний дах над головою», — пояснив Олег, підтверджуючи, що це звичайна справа, коли люди схильні цінувати власне житло вище за безпеку та деякі відсутні зручності цивілізації — ліфт, воду чи природний газ.

За його словами, мешканці міста відчули себе зрадженими, коли стало відомо, що мер Маріуполя та його адміністрація втекли у перші дні повномасштабної російської агресії.

«Тепер ці люди не мають права критикувати нових, призначених московською владою, які керують містом», – сказав він.

Подружжя особливо задоволене новими російськими пенсіями, які вони отримали після повернення до Маріуполя та отриманням російських паспортів. Сума грошей була незрівнянно вищою за їхні попередні українські пенсії, оскільки адміністрація окупантів схильна давати більше грошей колишнім громадянам України, ніж росіянам, які спочатку вийшли на пенсію.

«Ніби вони хочуть переконати людей, що немає іншого вибору, окрім як прийняти нову, привабливішу реальність», – зазначає Олег.

Але українська адміністрація міста робила майже те саме з 2014 по 2022 рік, згадує Ольга, донька подружжя, яка переїхала з Маріуполя спочатку до Києва, а потім до Канади.

«Місто з кожним роком ставало кращим і помітно красивішим – очевидно, багато коштів вкладалося у соціальну інфраструктуру, культурні заходи, і саме російське вторгнення все зруйнувало», – каже Ольга.

Тим не менш, після одного літа, проведеного в окупованому Маріуполі, Олег та Ірина знову покинули місто та, використовуючи як російський, так і український паспорти, повернулися до Канади.

За словами Ірини, вони ухвалили таке рішення, оскільки було безпечніше пережити зиму далеко від лінії фронту, у мирному місті з теплими будівлями та працюючими ліфтами.

Водночас вона заперечує будь-які опортуністичні мотиви.

«Ми не чекаємо тут на якесь постійне місце проживання чи інший легальний статус у Канаді, ми все одно плануємо колись повернутися додому», – сказала Ірина.

З одного боку, вона хотіла б залишитися з онукою, але описала Олега як дуже впертого, адже він наполягає на поверненні до Маріуполя.

Інші, хто втік з Маріуполя, переживають подібні почуття – відчувають потяг до рідного міста, але знають, що місто ніколи не буде таким, як раніше, поки перебуває під контролем Росії.

Марія, студентка одного з університетів Ванкувера не планує повертатися до Маріуполя під російською окупацією.

Її великій родині також вдалося вибратися з оточеного міста через Росію і більшість з них зараз проживають у Німеччині, але її бабуся повернулася до Маріуполя після того, як дізналася, що її чоловік пережив російське вторгнення.

«Коли вона їхала з нами до Німеччини, то була впевнена, що його вбили, оскільки район, де він жив, перебував під сильними російськими обстрілами. Бабуся сподівалася вивезти його з Маріуполя також, але коли він відмовився, то залишилася з ним», – зазначає Марія.

Завдяки своїм академічним зв’язкам та готовності продовжити навчання у галузі суспільствознавства, вона поїхала на один рік до Швеції, а потім переїхала до Канади, хоча сам Ванкувер був для неї своєрідною terra incognita.

Марія живе у Ванкувері з кінця 2023 року.

«Головна відмінність між Маріуполем і Ванкувером, на мою думку, полягає у тому, як розгортається повсякденне життя там і тут. Незважаючи на важку працю в Маріуполі, у мене було набагато більше зв’язків з містом, більше точок дотику з ним та людьми навколо. Маріуполь – це місто суперечностей у своєму повсякденному житті. З одного боку, у тебе є море та пляж, які певним чином символізують для мене свободу, але з іншого боку, ця свобода обмежувалася роллю великого промислового центру, коли все твоє життя було організовано навколо роботи на цих величезних заводах», – пояснила Марія.

Для неї весь східноукраїнський регіон Донбасу, який зараз здебільшого окупований Росією, колись був місцем, де кожен міг розчинитися у натовпі.

«Там можна відчути свободу у певному сенсі, який мені важко відчути тут, у Ванкувері, – це було відчуття, що для того, аби жити далі та залишатися на зв’язку з рештою світу, не потрібно докладати багато зусиль», – сказала Марія.

Один з її найпрекрасніших спогадів про Маріуполь – це коли вона прогулювалася біля драматичного театру в останні дні перед початком війни у лютому 2022 року.

«Того дня місто було вкрите чудовим туманом, і ця картина досі стоїть перед моїми очима», – згадує Марія.

За кілька днів цей театр буде зруйнований – ймовірно, російською авіабомбою, незважаючи на те, що сотні мирних жителів ховалися в його підвалі, а слово «діти» було написано величезними літерами на землі перед ним.

Зараз росіяни намагаються відновити театр – ймовірно, щоб зробити його одним із багатьох нових знаків, які демонструють якісні перетворення у зруйнованому війною місті.

Але Марію більше хвилює доля людей, а не будівель. Вона намагається проводити якомога більше часу з матір’ю, братом та іншими членами родини, використовуючи кожну можливість полетіти до Німеччини.

«Можливо, це тому, що я так ціную наше виживання у Маріуполі – у якийсь момент я так боялася, що моя родина там загине, і я буду єдиною, хто виживе», – сказала вона.

Дівчинка також підтримує зв’язок зі своєю бабусею та вітчимом.

Хоча вона спілкується з ними через соціальні мережі майже щодня, їй важко зрозуміти, як зараз почувається людина у  Маріуполі.

За словами Марії, вона часто відчуває тиск російської окупаційної влади на бабусю, адже вона почала цензурувати себе.

«Раніше вона була зовсім іншою людиною – дуже голосно говорила про політику, завжди мала свою думку з будь-якого приводу, була готова ділитися своїми думками, аргументами та переживаннями з іншими, а тепер я бачу в ній деякі зміни», – сказала Марія.

Наприклад, її бабуся виправдовує необхідність отримання російського паспорта для доступу до медичного обслуговування та соціальних послуг. А коли Марія запитала її про процедури, які вона пройшла, бабуся почала відповідати на запитання, але в якийсь момент зупинилася, сказавши, що їй може бути небезпечно про це говорити, і вона боїться розкривати якусь конфіденційну інформацію.

«Це такий контраст – майже нічого не чути від людини, яка раніше коментувала усі політичні питання», – наголошує Марія.

Але вона не засуджує своїх родичів під російською окупацією, оскільки повністю розуміє походження цієї самоцензури.

«На мою думку, це певний індивідуальний спосіб прийняття цієї нової реальності», – сказала Марія.

За її словами, люди просто не до кінця розуміють ризик життя у місті, якщо воно залишиться під окупацією.

«Моя бабуся та її чоловік розглядають можливість возз’єднання нашої родини та мого повернення до Маріуполя колись, але це лише їхня точка зору, їхнє очікування», – сказала вона.

Марія наполягає, що єдиний шанс для них зустрітися зараз – це десь в іншій країні, куди вони можуть поїхати без українського паспорта.

«Їм важко зрозуміти, чому я не можу відвідати їх у Маріуполі, чому я не можу просто повернутися до рідного міста, поки воно окуповане росіянами», – сказала вона.