Будь-який нащадок особи, визнаної депортованою, внаслідок операції «Вісла» або попередніх переселень, має право вимагати повернення втраченого майна, а якщо це неможливо, фінансової компенсації, яка може виплачуватися протягом п’яти років частинами, при цьому перший платіж має становити не менше 20% від загальної суми

Верховна Рада України нещодавно офіційно визнала переселення своїх громадян з польської території між 1944 і 1951 роками депортацією. Згідно з новим законом, нащадки переміщених осіб тепер можуть подати заяву на повернення майна або компенсацію. Хоча закон безпосередньо не вказує на отримувача вимог, контекст свідчить про те, що справу перенаправляють до… Польщі. Про це йдеться в інформаційній публікації польського видання Forsal, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Українська влада ухвалила закон, який може спровокувати серйозну дипломатичну кризу із Польщею. Згідно із Законом № 2038, будь-який нащадок особи, визнаної депортованою, внаслідок операції «Вісла» або попередніх переселень, має право вимагати повернення втраченого майна, а якщо це неможливо, фінансової компенсації. Крім того, закон передбачає, що компенсація може виплачуватися протягом п’яти років частинами, при цьому перший платіж має становити не менше 20% від загальної суми.

Заяви необхідно подавати протягом трьох років з моменту отримання статусу депортованої особи. Це означає, що потенційні бенефіціари повинні діяти швидко, аби не втратити шанс на отримання виплати. Однак для отримання самого статусу знадобиться підтвердження походження та обставин переміщення, що може бути складно після стількох десятиліть.

Це стосується людей, яких було примусово переселено з районів сучасної південно-східної Польщі, таких як Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, Любачівщина та Західна Бойківщина. Нові правила надають їм або їхнім нащадкам статус «депортованих». На практиці це означає не лише можливість вимагати повернення своїх будинків або землі, але й додаткові соціальні виплати.

У випадку померлих осіб виплати доступні їхнім дітям або подружжю. Однак ті, хто отримав квартири або землю від держави після переміщення, не зможуть вимагати додаткової компенсації. Тим, хто переселений до сільської місцевості, уряд пропонує ділянки з державного земельного резерву.

Рішення Верховної Ради України можна розглядати як безпосередню відповідь на дії Польщі. У липні 2023 року Сейм Республіки Польща оголосив 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА. Роками Україна не визнавала ці події геноцидом, а прославляння таких постатей, як Роман Шухевич чи Степан Бандера, викликає сильні емоції у Польщі.

Визнання переміщень «депортаціями» та вимога компенсації, таким чином, виглядають як крок у відповідь. Як зазначають коментатори, закон було ухвалено одразу після відновлення напруженості у відносинах з Варшавою та збігається із річницею операції «Вісла». Хоча він формально не визначає Польщу платником компенсації, важко інтерпретувати це як щось інше, ніж спробу чинити тиск.

Парадокс полягає у тому, що більшість переміщених осіб під час операції «Вісла» залишилися громадянами Польщі. Вони переважно переїхали на повернені території та до таких міст, як Щецин, Вроцлав та Ольштин, тоді як їхні нащадки тепер є повноправними поляками. Однак новий закон застосовується виключно до громадян України. Це означає, що положення на практиці не застосовуються до найбільшої групи жертв переміщення. Тому закон може функціонувати радше як політичний інструмент, ніж як справжній механізм реституції майна. Якщо не буде укладено міжнародні угоди, то Польща не має юридичного зобов’язання здійснювати виплати чи повертати майно.

В українському інтернеті вже не бракує емоційних та суперечливих реакцій українців на польське бачення історії, зокрема у соціальних мережах та на альтернативних порталах. Популярний Telegram-канал «Глибинна держава» опублікував пости, в яких Польщу звинувачують у лицемірстві та «історичному стиранні власних гріхів». Пости часто ілюструються архівними фотографіями з пацифікації села Завадка Мороховська, де польські війська вбили понад 90 людей у 1946 році. Автори також згадують табір у Явожно, де утримувалися переміщені українці, зокрема жінки та діти.

Не бракує голосів, які закликають до «розвінчання польського міфу про невинність» та спроб відновити наративну симетрію щодо Волині. Деякі користувачі Інтернету попереджають, що закон може бути використаний як привід для «історичного контрнаступу» проти Польщі – зокрема на міжнародному рівні.

Якщо Варшава сприйме новий український закон як провокацію, то він може стати перешкодою для європейської інтеграції Києва. Це особливо актуально враховуючи, що Польща неодноразово зверталася до «визнання історичної правди» у контексті «волинської різанини». Якщо Україна продовжуватиме прославляти УПА, одночасно вимагаючи компенсації за депортації, переговори можуть зайти у глухий кут.

Законопроект, який визнає депортацію злочином та передбачає компенсацію, може не мати матеріальних наслідків, але він має значну символічну вагу. Зрештою, як свідчить історія, коли країни починають використовувати минуле як політичну зброю, важко передбачити, до чого це призведе.