Надання непохитної психологічної та фінансової підтримки львів’янам похилого віку ще ніколи не було таким важливим

Я б збрехала, якби сказала, що зовсім не нервувала – загалом це була приблизно 14-годинна подорож з Манчестера до Польщі літаком, а потім перетин кордону до Львова на потязі. Перебування в Україні завжди пов’язані з ризиком, але було надзвичайно цінно провести час із партнерами віч-на-віч. Про це йдеться у публікації Бет Саффер, керівниці програм для людей похилого віку у Британському фонді всесвітньої допомоги для євреїв, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Для цієї поїздки ми запланували обмінний візит для семи наших партнерських організацій, які працюють по всій Україні, щоб вони могли поділитися викликами та досвідом. Ми також побачили наші програми, які змінюють життя – завдяки прихильникам – від активних заходів, включаючи заняття танцями, пілатес та спілкування з ізольованими людьми вдома, до ремонту будинків та послуг догляду за євреями літнього віку.

Львів надзвичайно тихий порівняно з іншими містами України. За час мого короткого візиту я не чула жодного сигналу повітряної тривоги. Центр міста був гамірним і людним. Однак, незважаючи на відсутність сирен повітряної тривоги, війна відчувалася всюди.

Мене особливо вразила хвилина мовчання о 9-ій годині ранку щодня, на згадку про загиблих і тих, хто досі воює. І війна присутня в історії кожного. Стільки болю, розлуки з родиною та страху за дітей, які служать на передовій. Увійшовши до головних соборів міста, я бачила сотні фотографій загиблих солдатів зі Львова. Пам’ятники на центральній міській площі захищені мішками з піском на випадок нападу.

Також було зворушливо бачити, як члени громади Львова відреагували, почувши, що наші партнери приїжджають із Харкова чи Сум – висловлювання підтримки та співчуття тим, хто насправді тримає фронт.

Я мала честь приєднатися до одного з наших «компаньйонів» під час його візитів до клієнтів, де він надає життєво важливу емоційну підтримку. Відвідування людей завжди нагадує про умови життя і як вони впливають на самопочуття.

Я вперше зустріла 80-річного Сіву, який раніше був рабином у Львові. Його квартира була надзвичайно маленькою та у досить поганому стані – одна крихітна вітальня, де він сидить і спить, та кухня-коробка з ванною кімнатою. Вона розташована на 8-му поверсі занедбаного радянського будинку, у надзвичайно темному коридорі. Сіва не виходить зі своєї квартири через обмежену мобільність.

У Сіви досить запущена деменція, хоча його комунікативні навички та пам’ять здебільшого гострі. Він був у неперевершеному настрої і розповідав нам усілякі історії – зокрема, як зустрів Далай-ламу у Києві, та про свою колекцію книжок.

Потім я відвідала Віру, яка живе у надзвичайно занедбаній квартирі на першому поверсі старого комунального будинку, де було багато сходів. Вона майже не виходить з дому, окрім походів до місцевої поліклініки у супроводі когось. Вірі час від часу вдається вийти на спільний балкон, де вона вирощує квіти.

Коли її квартиру розділили, у ній не було ані ванної кімнати, ані туалету – окрім спільного. Вірі вдалося встановити туалет, який знаходився майже посеред кухні, а у кутку кімнати, як не дивно, стояла ванна, яка була прикрита лише великою шторою.

Віра розповіла про свого батька-єврея, якого заарештували у 1941 році, коли їй було лише два місяці, за «політичну діяльність». Його більше ніколи не бачили. Віра та її мати пережили заслання до Казахстану та Сибіру у надзвичайно суворих умовах. Усі родичі її батька загинули у Львівському ґетто. Емоційна підтримка, яку Віра отримує від своєї супутниці Лілії, є надзвичайно важливою та допомагає їй залишатися оптимістично налаштованою у житті, незважаючи на ізоляцію та складні умови життя.