З моменту повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року, «Лікарі за права людини» задокументували 2000 нападів на медичні установи в Україні

Минуло майже 10 років з того часу, як Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй одноголосно ухвалила резолюцію, яка засуджує напади на медичний персонал та лікарні під час війни та вимагає дотримання міжнародного гуманітарного права, спрямованого на їх захист. Натомість напади на медичні заклади, персонал та пацієнтів стали продуманими елементами воєнної стратегії. Про це йдеться в аналітичній публікації Уляни Полтавець, координаторки міжнародної адвокації в організації «Лікарі за права людини» на сторінках Just Security, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Резолюцію Ради Безпеки 2286, ухвалену у травні 2016 року, підтримали Сполучені Штати, Росія, Китай та інші держави-члени. І все-таки, згідно зі щорічним звітом Коаліції за захист закладів охорони здоров’я в умовах військового конфлікту (SHCC), 2024 рік ознаменувався черговим зростанням нападів на заклади медичного обслуговування в усьому світі — на 15% більше, аніж у попередньому році. Ніколи раніше не було зафіксовано такої великої кількості нападів на заклади медичного обслуговування — 3623 виявлених інциденти — як у 2024 році. Це продовжує шокуючу ескалацію. Ці напади включають удари по лікарнях та каретах швидкої допомоги, а також викрадення та вбивства медичних працівників. За кожною статистикою стоять зруйновані сім’ї, громади, які втрачають життєво важливу медичну допомогу, та медичні працівники, вбиті або поранені просто за виконання своєї роботи.

У світовому масштабі гібридний характер цих нападів відображає зміни у сучасній війні. В умовах від Гази до Судану та України злочинці дедалі частіше не лише бомбардують лікарні чи погрожують медичному персоналу, ніби цього було недостатньо жахливо. Нападники користуються тим, наскільки взаємопов’язані системи охорони здоров’я з іншими критично важливими об’єктами інфраструктури, щоб завдати максимальної шкоди, навмисно перериваючи гуманітарну допомогу, електропостачання, опалення, водопостачання та маршрути постачання, щоб зірвати надання медичної допомоги. Ця тактика показує, що напади на заклади охорони здоров’я не є поодинокими подіями; вони є частиною навмисної воєнної стратегії.

Україна як яскравий приклад

Україна є одним із яскравих прикладів цього зрушення. З моменту повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року організація, в якій я працюю, «Лікарі за права людини» (PHR), допомогла задокументувати 2000 нападів на медичні установи в Україні. Протягом війни напади на медичні установи також стали системними та багатовимірними. Наприклад, на окупованих Росією територіях лікарні мілітаризовані, а медична допомога залежить від того, чи має пацієнт російське громадянство (ще один спосіб примусити українців під окупацією прийняти російське громадянство, яке нав’язується населенню).

Інші тактики включають подвійні удари, термін, що означає швидке прибуття на місце військового удару для медичної допомоги, та більш непрямі маневри, такі як атаки на енергетичну інфраструктуру, життєво важливу для функціонування системи охорони здоров’я. PHR та українська правозахисна організація «Truth Hounds» детально розповіли, як атаки Росії на енергетичні системи призвели до відключень електроенергії у відділеннях інтенсивної терапії, перебоїв у наданні медичних послуг, збільшення навантаження на персонал та негативних наслідків для здоров’я.

Ситуацію ще більше загострило призупинення фінансування іноземної допомоги уряду США для України на початку 2025 року, яке, порушивши надання послуг пацієнтам з ВІЛ і туберкульозом, перешкоджало модернізації та реабілітації лікарень, а також обмежувало доступ до медичної допомоги. Поточні атаки Росії у поєднанні з цими обмеженнями ресурсів чинять додатковий тиск на вже ослаблену систему.

Динаміка навмисного перешкоджання очевидна в Газі, де PHR та партнери задокументували, як блокада та обмеження Ізраїлю на медичне постачання посилили руйнування системи охорони здоров’я. «Ми могли б врятувати набагато більше», – у нещодавньому звіті PHR (окремої організації від «Лікарів за права людини – Ізраїль») детально описано, як місяці заборони на ввезення основних медичних товарів, включаючи анестезію, інсулін та кисневі балони, позбавили медичних працівників можливості лікувати поранених та критично хворих.

Фрагментоване та слабке правозастосування

Незважаючи на існування надійних міжнародно-правових баз, включаючи Женевські конвенції, правозастосування щодо нападів на охорону здоров’я залишається фрагментованим та слабким. Постійна безкарність за ці напади зробила норми, встановлені Резолюцією 2286 Ради Безпеки ООН, неефективними. Ця резолюція була новаторською на той час, оскільки це був перший випадок, коли Рада Безпеки ООН розглядала питання насильства проти закладів охорони здоров’я у збройних конфліктах, а держави взяли на себе зобов’язання вимагати відповідальності від винних. Але цей захід не має конкретних мандатів та механізмів нагляду, розслідування або подальших дій. Відповідальність за боротьбу із нападами покладається на держави, які часто є виконавцями такої тактики, і на глобальному рівні не існує єдиного органу чи механізму, зосередженого на охороні здоров’я у конфліктах.

У підсумку, реакція була нерівномірною: епізодичні засудження, недостатньо забезпечені зусилля з документування та залежність від гуманітарних організацій з обмеженими можливостями та мандатом для заповнення прогалини, що залишилася через політичну бездіяльність. Це залишає жертв та медичних працівників без чітких шляхів відшкодування збитків та наражає їх на ризик, оскільки винуватці отримують нахабство здійснювати додаткові напади безконтрольно. Міжнародна спільнота, на жаль, повільно просувається від підтвердження до відповідальності.

Це певною мірою пояснює, чому досі не було переслідувань за напади на заклади охорони здоров’я. Окрім правових, інституційних та політичних перешкод, слідчі також стикаються із труднощами зі збором доказів та розмежуванням між законними цілями та об’єктами захисту. Слідчим органам може бракувати технічної експертизи або мандата зосередитися на порушеннях, пов’язаних зі здоров’ям. І понад усе, бракує політичної волі: держави неохоче кидають виклик винуватцям, коли це може призвести до напруження відносин або притягнення союзників до відповідальності. Доки ці системні бар’єри не будуть усунені, цикл безкарності продовжуватиметься.

Чотири критичні напрямки зусиль

У 2025 році, напередодні 10-ї річниці Резолюції 2286 у травні, держави та міжнародна спільнота повинні вжити чотирьох критично важливих заходів, щоб змінити ситуацію з нападами на заклади охорони здоров’я та забезпечити справедливість для тих, хто постраждав від цих серйозних порушень міжнародного права.

1. Вкладіть політичну волю у забезпечення захисту закладів охорони здоров’я

Зусилля щодо припинення насильства проти закладів охорони здоров’я не будуть успішними лише завдяки міжнародним нормам. Основна проблема полягає не у відсутності структур чи учасників, а у відсутності політичної волі. Хоча такі ініціативи, як Коаліція за охорону здоров’я в конфліктах, членом якої є PHR, зробили вирішальний внесок у документування та адвокацію, після цього мають бути змістовні дії держав. Потрібні скоординовані зобов’язання держав, які виходять за рамки резолюції ООН, які готові використовувати свої політичні, дипломатичні, економічні та правові важелі впливу, зокрема через МКС, контроль над озброєннями та двосторонній тиск, щоб притягнути винних до відповідальності та стримати майбутні порушення. Цей момент також пропонує можливість пов’язати правозастосування із модернізацією міжнародного гуманітарного права, визнаючи виклики чинних правових баз з огляду на постійно мінливий характер насильницьких конфліктів. Враховуючи тісний зв’язок між нападами на заклади охорони здоров’я та правами на життя та здоров’я, Рада ООН з прав людини та інші правозахисні механізми відіграють вирішальну роль, міцніше обґрунтовуючи напади на заклади охорони здоров’я в рамках міжнародного права прав людини.

2. Зважайте на потреби постраждалих медичних працівників

Будь-які зусилля щодо вирішення проблеми зростаючого масштабу нападів також повинні враховувати голоси та потреби медичних працівників. Конкретні кроки можуть включати посилені протоколи безпеки та готовності, інституційну підтримку документування та доступ до засобів правового захисту, психосоціальної та юридичної підтримки. В Україні десятки медичних працівників були затримані, піддані тортурам та насильницькому зникненню російськими військами. Інші ризикували своїм життям, аби продовжувати надавати допомогу у розбомблених лікарнях або під час відключень електроенергії. Медичні працівники є не лише жертвами і тими, хто вижив у цих нападах, але й тими, хто першим реагує, свідками і документаторами — ролі, які потребують визнання, захисту та підтримки.

3. Забезпечення відшкодування збитків та механізми запобігання майбутнім нападам

По-третє, для жертв і тих, хто вижив у нападах на заклади охорони здоров’я в Україні, відповідальність має виходити за рамки кримінального правосуддя. Повне відновлення вимагатиме кращого розуміння резонансної шкоди, яку напади на заклади охорони здоров’я завдають громадам та країнам загалом. В Україні чіткі принципи відшкодування збитків у секторі охорони здоров’я повинні бути ключовим елементом поточних мирних переговорів та зусиль перехідного правосуддя. Потерпілі та жертви, включаючи медичних працівників, повинні бути змістовно залучені до формування цих структур. Відшкодування збитків за напади на заклади охорони здоров’я — шляхом компенсації, реституції та перспективних заходів для запобігання порушенням — має бути включено до післявоєнного відновлення України. Ці заходи можуть включати правові та інституційні реформи для посилення захисту закладів охорони здоров’я та покращення дотримання міжнародного права шляхом цілеспрямованого тиску. Всеохоплююче правосуддя також означає відбудову лікарень, компенсацію сім’ям загиблих або поранених медичних працівників та відновлення потенціалу сектору охорони здоров’я.

4. Ставтеся до відповідальності як до невід’ємної частини

З огляду на те, що відповідальність за напади на заклади охорони здоров’я історично ігнорується, швидка ерозія міжнародного гуманітарного права має стати поворотним моментом. Правосуддя має бути пріоритетом не лише як зобов’язання та моральний імператив, але й як необхідний стримуючий фактор. Тисячі тих, хто вижив, та жертв цих нападів заслуговують на те, аби винні були притягнуті до відповідальності. В Україні ця терміновість посилюється нестабільним геополітичним кліматом, в якому такі порушення ризикують бути проігнорованими — або навіть запереченими — на міжнародному рівні. Як підтвердила Парламентська Асамблея Ради Європи у квітні 2025 року, будь-який мирний процес в Україні не повинен ставити під загрозу відповідальність. Аби забезпечити ефективність процесів правосуддя та їхню обґрунтованість у національному контексті, варто посилити можливості місцевих слідчих та прокурорів, приділяючи особливу увагу виявленню, визначенню пріоритетів та веденню справ, пов’язаних з нападами на заклади охорони здоров’я.