Цифрове сховище пам’яті базується на фізичних матеріалах, які зберігаються в архіві, зокрема тисячах фотографій з особистих маєтків українських археологів, які ніколи не були оцифровані. На багатьох світлинах можна побачити таємничі деталі дослідницьких розкопок, але інші — це приголомшливі портрети українських селян та вуличного життя, зроблені під час експедицій ХІХ та початку ХХ століть

Олександра Бузько очолює команду з трьох жінок в архіві Інституту археології Національної академії наук України у Києві, які поспішають опублікувати візуальну спадщину свого інституту в інтернеті, аби не сталося немислиме. Про це йдеться у спецрепортажі Радіо Свобода, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Ми повинні сканувати, сканувати і ще раз сканувати, щоб зберегти ці матеріали, бо невідомо, чи завтра ракета не знищить архів і його матеріали», – каже вона.

Проект, який створюють жінки, називається «Цифрове сховище пам’яті» та базується на фізичних матеріалах, які зберігаються в архіві, зокрема тисячах фотографій з особистих маєтків українських археологів, які ніколи не були оцифровані.

На багатьох світлинах можна побачити таємничі деталі дослідницьких розкопок, але інші — це приголомшливі портрети українських селян та вуличного життя, зроблені під час експедицій ХІХ та початку ХХ століть.

«Коли я переглядаю ці зображення людей, це викликає такі сильні почуття. Мені 39 років, і моє покоління не було справжнім шанувальником [традиційної української культури]. Для нас вона вважалася трохи сільською, вона ніколи не була модною», – зауважує Бузько про свою роботу.

Зображення українців у національному одязі, які жили під владою царської Росії, сьогодні мають нову силу під час російського вторгнення.

Бузько часто переповнює ніжність до її сфотографованих предків, які завдяки праці і традиціям заклали основи сучасної України.

«Я так їх люблю», – каже Бузько.

Цифрове сховище пам’яті розпочало свою діяльність під час пандемії коронавірусу після того, як Бузько та її колезі Володимиру Мисаку спало на думку зробити цінні колекції свого інституту доступними в онлайн-режимі, а не залишати їх запиленою прерогативою кількох науковців із перепустками для відвідувачів київського архіву.

Бузько знайшла сканери та невеликий бюджет від спонсорів, зокрема австрійського банку, поки Мисак працював над створенням веб-сайту. У 2023 році Мисака мобілізували до армії, але він досі часто звертається, щоб дати поради та бути у курсі прогресу.

Бузько та її команда мають генератор, який забезпечує роботу їхніх сканерів під час відключень електроенергії, а жінки працюють під час сигналів повітряної тривоги, яка часто перериває громадське життя у Києві.

«Коли в архіві є студенти, я, звичайно, відводжу їх до бомбосховища, адже несу за них відповідальність, але для моїх колег це їхнє власне рішення», – каже архівістка.

Бузько підкреслює, що українська наука зараз потребує фінансування, оскільки левова частка державних коштів йде оборону.

Вона покинула Україну невдовзі після повномасштабного вторгнення РФ разом зі своїм сином-підлітком, але зрештою вони вирішили повернутися.

«Мій син вже працює в якійсь стратегічній галузі, яка підтримує армію, а я працюю із цією цифровою спадщиною. Тож це виглядає як наш обов’язок», – підсумувала вона.