Багато жителів столиці України вирішили спалювати або продавати російськомовні книги, але є й такі, хто забажав їх зберігати у домашніх бібліотеках

Одного літнього дня український художник Станіслав Турін взяв дві книги до саду під Києвом. Одна з них була збіркою віршів Олександра Пушкіна. Це російський поет ХІХ століття, який набув тривожного резонансу в Україні після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Загарбники часто використовують його як символ російськості: величезні плакати із його зображенням, наприклад, були встановлені у Херсоні під час окупації. Для багатьох в Україні це показує, що Пушкіна використовують як культурну зброю у війні, а його поезія зміцнила і навіть допомогла сформувати імперську ідеологію Росії. Численні пам’ятники Пушкіну в Україні були демонтовані з 2022 року, а багато вулиць на його честь (у 2018 році їх було щонайменше 594), повернулися до своїх колишніх назв або отримали нові. Про це йдеться у спецрепортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Я не міг віддати книгу Пушкіна приятелю чи здати у бібліотеку. Тому вирішив її просто спалити. Хоча я боюсь спалювати книги. Для мене це символізує варварство. Я просто хотів перевірити свої відчуття. Чи це буде якийсь катарсис? Горе? Лють? Але я нічого не відчував. Я не відчував, які нічого хорошого, так і нічого поганого», – зізнався Турін.

Другою книгою в руках Туріна була збірка віршів сучасного російського поета Дмитра Воденникова. Для нього це означало зовсім інші літературні стосунки. На початку 2000-х років, будучи студентом у Львові, Турін побачив виконання творів Воденникова. Це було відкриттям.

«Це було як новий голос. Я зрозумів, що він гей: це було між рядків. Це було так ніжно. Це було дуже круто. Я став його шанувальником. Я витратив понад половину своєї місячної студентської стипендії на один примірник віршів Воденникова. З часом я знав усі його вірші. Він був частиною мого способу мислення та бачення творчості. Але після 2022 року, я вирішив перевірити позицію Воденникова щодо війни і тепер його книга також горить у багатті», – пояснює Турін.

Коли у березні 2022 року квартира Катерини Яковленко в Ірпіні, що неподалік від Києва, зазнала прямого ракетного удару, всі її книги, включаючи ті, що були написані російською мовою, мовою, були знищені. Як і всі інші її речі. Три роки потому вона володіє лише двома книгами російською мовою, обидві перекладені з інших мов, жодна з яких не доступна українською, і обидві є подарунками від їхніх авторів.

Олександр Михед зіткнувся з подібною ситуацією, коли його будинок у Гостомелі, що неподалік від Києва, був зруйнований у перші тижні повномасштабного вторгнення РФ. У своїй книзі «Мова війни» письменник, який зараз є військовослужбовцем, розповідає про відвідування руїн будинку і знаходження серед уламків книг Достоєвського і Набокова.

«Як тільки ти став біженцем, ти завжди думаєш як біженець. Краще не ставитися до книг сентиментально. У моїй новій бібліотеці немає російськомовних книг, навіть перекладів іноземної літератури», – запевняє Михед.

У червні 2025 року Мар’яна Матвейчук, журналістка-фрілансерка, відвезла 90 кг російських книг до центру переробки відходів поблизу свого рідного міста на заході України. Вона виросла в україномовному регіоні та навчалася в україномовному університеті в Києві на початку 2000-х років. Проте на той час більшість мешканців української столиці та багато її однокурсників були російськомовними. Багато авторів, яких вона вивчала – наприклад, французькі філософи Жиль Дельоз та Жак Рансьєр – також були доступні у перекладі російською мовою, але не українською.

«Я часто відвідувала великий київський ринок вживаних книг на Почайні. Після закінчення навчання я перевезла свої книги потягом на захід України. Вони заховані у моєї мами, тож ніхто не побачить російських книжок на моїх полицях. Я думала продати свої книжки дилерам на Почайні, але вирішила не дарувати їм друге життя. Я позбулася книг Толстого, Достоєвського, Маяковського. Це було способом попрощатися з деякими моїми сприйняттями, коли мені було 20 років і це було важливим для мене», – зазначає Матвейчук.

Мабуть, існує стільки ж думок з приводу того, що робити з російськими книгами, скільки й книголюбів. Є ті, хто вирішив зберегти їх, бо вони є частиною сімейної історії – можливо, відображаючи боротьбу батьків чи бабусь і дідусів за їх придбання за часів Радянського Союзу. Є ті, хто зненавидів російську мову, пов’язуючи її зі світом думок країни-окупанта, але все ще зберігає книгу – скажімо, цінний російський переклад Харукі Муракамі – бо вона є частиною їхнього власного минулого.

Харківський художник Павло Маков використовує українську мову у повсякденному житті, але не має наміру позбуватися своїх російськомовних книг.

«Багато іноземних видань досі не мають гарних українських перекладів, що відображає відносне домінування Росії та російської мови порівняно з Україною та українською мовою на пострадянському та світовому видавничому ринку. І я сумнівався у доцільності знищення або переробки російськомовних книг, оскільки це може створювати асоціації з діями авторитарних режимів. Я думаю, що для іміджу України робити такі речі – не гарна ідея. Гаразд, ви ненавидите російську мову. Я це розумію. Але книга — це джерело інформації. Насправді, вивчення російських книг та літератури є важливим, тому що ця країна — наш ворог, якого ми повинні вивчити та дослідити», – вважає Маков.

На Почайні, величезному ринку вживаних книг у Києві, бізнес не дуже жвавий. Це, безумовно, те місце, куди варто піти, якщо ви хочете купити або продати російськомовні книги. В одному кутку стоїть те, що один продавець букіністики Дмитро Дробін назвав «єгипетською пірамідою» книг, які ніхто не може продати – переважно російськомовні, радянські видання всього – від Толстого та Чехова до популярної художньої літератури та перекладів Стендаля.

«Бізнес зараз йде повільно, оскільки багато українців стали біженцями, військовослужбовцями і просто зубожіли. Можна сказати, що культура читання в Україні просто знищена», – підкреслює Дробін.

Інша продавчиня продає антикварні книги українською та російською мовами, але конкретний вибір визначається поколінням.

«Молодь здебільшого хоче читати українською», – зауважує вона.

Коли люди пропонують їй купити російські книги, вона рідко їх бере, адже попит на них падає.

За словами продавчині, іноді покупці запитують нові книги, видані в Росії. Хоча, з 2016 року імпорт книг з Росії обмежено, а з 2023 року – взагалі заборонений. Російськомовні книги українських авторів можуть бути опубліковані, але з 2023 року вони не мають права на державні гранти.

В україномовній книгарні «Альпака» на лівому березі Києва, клієнтам пропонують принести російськомовні книги і натомість отримати знижку у 20-30% на нові книги для покупки. Будь-які додаткові кошти, отримані магазином від продажу російськомовних видань для переробки, перераховуються Збройним Силам України.

«Я хотіла дати людям можливість позбутися старих книг, які просто лежать без діла, оскільки їх не можна ані віддати, ані продати», – пояснила Марина Медведєва, менеджерка крамниці «Альпака».