Для багатьох людей у ​​країнах Балтії пам’ятники радянської епохи втілювали окупацію та служили нагадуванням про репресії, запроваджені іноземним режимом

Коли я фотографувала пам’ятники радянської епохи у литовському портовому місті Клайпеда у травні 2022 року, то почула, як жінка крикнула на мене: «Ти молода нацистка, яка хоче все знести та знищити». Я перебувала у дослідницькій поїздці з метою документування радянських пам’ятників у країнах Балтії. Протягом останніх кількох років деякі країни радянського блоку обговорювали майбутнє цих пам’ятників, багато з яких спочатку були встановлені на честь радянських військ у Другій світовій війні. Про це йдеться в авторській колонці Крістіни ван Кюйк, кандидатки філософії на факультеті історії та географії Дублінського міського університету на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну прискорило ці дебати у Литві, Латвії та Естонії. Дебати не були новими – питання про наявність пам’ятників радянської епохи виникали десятиліттями. Але конкретні дії щодо їх демонтажу були рідкістю через різні думки з приводу їхнього значення.

Для багатьох людей у ​​країнах Балтії пам’ятники радянської епохи втілювали окупацію та служили нагадуванням про репресії, запроваджені іноземним режимом. Однак для інших, особливо в етнічних російських громадах, вони продовжували уособлювати радянські перемоги часів Другої світової війни та функціонували як місця пам’яті. Правові обмеження також перешкоджали їхньому демонтажу, оскільки багато пам’ятників формально охоронялися законом.

Ці пам’ятники, колись значною мірою беззаперечні елементи громадського простору, тепер переоцінювалися на тлі нової війни та зростаючої геополітичної напруженості. І, оскільки агресія Росії в Україні продовжувалася, дебати з приводу долі цих пам’ятників загострилися. Це призвело до прямих дій.

Перші акції часто починалися з актів вандалізму. Пам’ятники, зокрема один в Укмерге (Литва), який було відкрито у 1982 році з нагоди 60-ї річниці Радянського Союзу, були пошкоджені. Вони часто були покриті синьою та жовтою фарбами, що відображало масштаб громадського обурення війною та солідарність з Україною.

Місцеві муніципалітети проводили зустрічі для обговорення перенесення пам’ятників, тоді як деякі вжили заходів для їх повного видалення. Наприкінці 2022 року парламент Литви ухвалив так званий закон про десовєтизацію, який заборонив увічнення або зображення людей, символів та інформації, які пропагують тоталітарні чи авторитарні режими та їхні ідеології. Парламент Латвії також ухвалив закон, який передбачає демонтаж місць, що прославляють радянський та нацистський режими.

Там, де ухвалення рішень зупинялося, а правові обмеження перешкоджали офіційним діям, місцеві громади часто брали справу у свої руки. У деяких випадках, як-от у литовському місті Тельшяй, радянські військові меморіали були накриті сміттєвими пакетами.

Громадська думка стосовно демонтажу пам’ятників була далеко не однозначною. Соціологічне опитування 2022 року засвідчило, що 50% населення Литви підтримали демонтаж радянських пам’ятників (21% «повністю підтримали» і 29% «швидше згодні»), тоді як 35% висловилися проти. Тим не менш, радянські пам’ятники швидко зникли з громадських місць у країнах Балтії після вторгнення Росії, залишивши помітний слід на міському ландшафті.

Документування цих пам’ятників у 2022 році виявилося складним завданням, оскільки демонтаж відбувався швидкими темпами. У деяких випадках пам’ятники демонтували без попереднього повідомлення громадськості, щоб уникнути перешкод. Один з перших меморіалів, який впав у Латвії, знаходився у південно-східному місті Єкабпілс.

У кількох найгучніших випадках, таких як пам’ятник у Ризі – Радянським визволителям від німецько-фашистських загарбників – місця були огороджені та контролювалися поліцією.

Три роки потому, я помітила кілька закономірностей у зміні міського ландшафту. Деякі колишні пам’ятники ще носять сліди радянської спадщини, залишаючи помітні порожнечі у громадському просторі. Наприклад, в Укмерге сам пам’ятник було знесено, але навколишня територія залишилася практично недоторканою. У Нарві, естонському прикордонному місті, обеліск, увінчаний п’ятикутною зіркою, було знесено. Залишився лише порожній постамент як мовчазне нагадування про те, що колись там стояло.

Такі випадки поширені у периферійних містах, де демонтаж часто відбувався без подальших планів або виділення коштів на реконструкцію.

Навіть після демонтажу деякі колишні пам’ятники продовжували служити місцями пам’яті для російськомовних громад. У Вільнюсі наприкінці грудня 2022 року було демонтовано пам’ятник, який складався зі шести гранітних статуй радянських солдатів. Однак на місці, де колись стояв пам’ятник, запалюють свічку та покладають вінок. Статуї перенесли до радянського парку скульптур у Литві, де їх встановили на парковці із ліхтарем, що символізує вічний вогонь.

Інші колишні пам’ятники радянської епохи демонструють вражаючі трансформації. Парк у Пярну, на південному заході Естонії, та громадська площа у Даугавпілсі, на південному сході Латвії, тепер не мають видимих ​​слідів пам’яток, які колись займали певний простір у міському ландшафті.

Багато пам’ятників радянської епохи спочатку були розташовані на військових кладовищах, де були поховані радянські солдати. Зазвичай ці кладовища утримувалися російськими посольствами. Однак, після того, як пам’ятники зникли – і їхня роль як візуальної пропаганди була стерта – багато місць залишилися занедбаними. Їхнє утримання слабшає разом із символічною силою.

Війна в Україні спричинила разючі зміни у міському ландшафті країн Балтії, які розкривають неоднорідну історію видалення, а радше фрагментований ландшафт пам’яті.