Сергій Тищенко провів понад рік під землею у вологому бункері без свіжого повітря чи навіть променя сонячного світла

Сергій Тищенко, український військовий медик, провів 472 дні у бункері. Його випадок, схоже, є яскравим прикладом проблеми, яка давно турбує військових, хоча із самого початку він підозрював, що ротація на передовій буде складною. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Я не очікував, що це триватиме так довго. Я сподівався, що це буде місяць, максимум два місяці», — зізнається сержант Сергій Тищенко.

Натомість він провів понад рік під землею у вологому бункері без свіжого повітря чи навіть променя сонячного світла.

«Це було дуже важко психологічно. Я чесно кажучи не знаю, як це витримав. Навіть сьогодні я не розумію, як мені вдалося це витримати», — наголошує Сергій.

Тривала відсутність ротації є складною проблемою під час боротьби України проти російської агресії через нестачу особового складу на фронті. Масова присутність дронів лише погіршила ситуацію, оскільки солдатам майже неможливо переміщатися з однієї позиції на іншу, не будучи поміченими.

Крім того, відсутність ротації спричиняє дезертирство або моральне вигорання захисників на передовій.

«Залишатися на передовій стільки днів, у надзвичайно складних умовах, перевершує людську витривалість. Це неприйнятно. Повинні відбутися планові ротації», – зазначає Владислав Селезньов, полковник у відставці, який прослужив 25 років в українській армії.

Командир бригади сержанта Тищенка, полковник Дмитро Добуш, визнав, що ротація була надзвичайно тривалою, назвавши його «справжнім патріотом», який «здійснив неймовірний подвиг».

«Така ротація нетипово довга, але в умовах інтенсивних боїв та значної нестачі особового складу такі випадки не поодинокі. На жаль, це реалії нинішнього етапу війни», – каже Довбуш.

«Я знав, що мене візьмуть»

46-річний сержант Тищенко, який народився у селі неподалік Києва, виріс у дитячому будинку. Він завжди вважав себе «дуже слабким» емоційно, значною мірою через свою довішню сором’язливість.

Він став ветеринаром, одружився та виховав п’ятьох дітей у будинку, повному кроликів та птахів.

У лютому 2023 року він працював на молочній фермі, коли через рік після початку повномасштабного вторгнення Росії його викликали до ТЦК.

«Я знав, що мене візьмуть», – каже він.

Для Сергія залишати сім’ю та адаптуватися до військового життя було приголомшливо та гнітюче.

Він став бойовим медиком. Його перша ротація на передовій тривала близько 45 днів. Далі було ще дві 30-денні ротації, а потім коротка відпустка. Родина зустріла його у прифронтовому місті Слов’янськ.

«Я не очікував, що вони приїдуть, бо це було далеко і ризиковано. Я був дуже радий їх бачити», – каже Тищенко.

«Починаєш рахувати щодня»

У липні 2024 року його перевели до 30-ї бригади ЗСУ та відправили на нову позицію у Донецькій області. Йому не сказали, скільки триватиме ротація. Речник бригади підтвердив, що тривалість ротації не визначена заздалегідь.

Але сержант сказав, що припускає, що буде на позиції максимум 30-40 днів, як і раніше.

«Починаєш рахувати щодня», – зазначає Тищенко.

Він згадав свій перший день і ніч, коли йшов на позицію. З трьома іншими солдатами він пройшов крізь кущі та високу траву у темряві понад кілометр. Над головою гуділи дрони, але він думав, що вони лише спостерігали.

Військовослужбовці заповзли у підземний бункер посеред поля. Матраців не було; найбільший комфорт забезпечували водостійкі спальні мішки.

«Найбільше відчувалася волога», – згадує Тищенко.

До бункера прибуло ще вісім солдатів. Спочатку чоловіки отримували припаси зі сусідньої позиції, звідки також могли телефонувати родині за допомогою пристрою супутникового інтернету. Але потім ситуація стала небезпечнішою.

16 вересня 2025 року сама позиція була атакована. Деякі побратими з його підрозділу загинули. Нікого не відправили на їх заміну, і, за словами Сергія, не було жодної інформації про те, чи когось відправлять. Саме тоді він зрозумів, що не повернеться додому найближчим часом.

«Нам уже казали, що немає людей, які могли б нас замінити. Мені стало зрозуміло, що це буде надовго», – каже Сергій.

«Не було ким нас замінити»

Починаючи з лютого 2025 року, атаки російських безпілотників посилилися, і чоловіки більше не могли безпечно вийти із бункера. Побоюючись бути поміченими, вони закрили невелике вікно у бункері, і з того часу не бачили сонця. Вони покладалися на 24-годинні годинники та календарі своїх телефонів, аби відзначати плин часу.

Українські військові почали скидати припаси за допомогою безпілотників, які чоловіки ризикували діставати вночі: заряджені портативні акумулятори, м’ясні консерви, готову кашу. Сержант Тищенко посміхнувся, згадуючи, як один із солдатів по радіо просив інгредієнти для приготування млинців. Але були моменти, коли їжа та вода закінчувалися.

Весь цей час вони зазнавали нападів. Російські війська скидали гранати та банки, начинені вибухівкою, і навіть дісталися до краю окопа, який приховував бункер.

«Ми надалі сподівалися і це все тягнулося й тягнулося. Зрештою, ми змирилися з тим, що нас можуть вивести лише після закінчення війни, бо не буде кому нас замінити», – підкреслює сержант Тищенко.

«Ми продовжували йти без зупинки»

Поки вони чекали, багато чого відбувалося поза бункером.

Україна розпочала транскордонний наступ у Курській області Росії, а московські війська просунулися на сході України, поблизу Покровська та у Часовому Яру.

Північнокорейські війська приєдналися до війни разом із російськими збройними силами. Від західних союзників Україна отримала винищувачі F-16 та дозвіл на завдавання ударів на великі відстані по території Росії.

З’явився новий президент США, новий Папа Римський. Жодна із цих подій не досягла бункера сержанта Тищенка. Він був повністю відрізаний від зовнішнього світу. У них було радіо, яке передавало інформацію лише про їхню роту, а не про решту поля бою чи світ за його межами. Час, проведений у бункері, позначився на них. М’язи ослабли, а тиснява призвела до болю у спині.

Надія зажевріла, коли восени 2025 року пролунав радіодзвінок, у якому сержанту Тищенку та іншому солдату повідомили, що їм незабаром дозволять виїхати. Але погода не сприяла, і евакуацію було призупинено.

Приблизно через 20 днів вони спробували ще раз. Двоє чоловіків виповзли із бункера в окоп, наповнений їхнім сміттям та рештками російських солдатів.

Спочатку вони підбігли до сусідньої позиції, де був доступ до Інтернету.

«Наші ноги були як вата. Ми ледве могли ходити, але продовжували йти, не зупиняючись», – розповідає Сергій.

Коли вони врешті-решт повністю вибралися, то перше, що він хотів зробити, це помитися та зателефонувати родині. Справжнє возз’єднання відбулося пізніше, у нього вдома.

«Я досі здивований тим, як швидко адаптувався до цих складних умов», — визнав Тищенко уже удома, де дружина і донька не випускали його із поля зору.

Проте він знову адаптувався, мружився і тер очі від світла, поки його не вимкнули.

Нещодавно президент Володимир Зеленський нагородив сержанта Сергія Тищенка званням Героя України.

Його досвід був «ненормальним», але він не відчуває обурення чи люті, хоча й поставив під сумнів доцільність такої практики.

«Раніше, якщо ми вступали у бойові дії, то могли вистрибнути та діяти. Зараз усе зосереджено на безпілотниках. Тож чи є сенс залишати людей просто сидіти у норі?», – риторично запитує Тищенко.