2026-ий може стати роком, коли Україна буде змушена не лише боротися за власну територію, але й зберігати своє місце у ієрархії пріоритетів країн Заходу

Війни не обов’язково вирішувати на фронті. Достатньо згадати Німеччину кінця 1918 року – кайзерівська армія ще була боєздатною. Однак німецька економіка була на межі краху, а соціальна база війни руйнувалась. В Україні механізм працює інакше, але логіка залишається схожою: армія залишається непереможеною, тоді як зростаючий тягар для держави та суспільства дедалі більше впливає на масштаби можливих політичних рішень. Тому 2026 рік може принести значні результати, навіть якщо вони не матимуть форми вражаючих перемог чи поразок на фронті. Про це йдеться в аналітичній публікації першого воєнного блогера Польщі Марціна Огдовського на сторінках польського видання TVP info, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Стан тривалого перевантаження

Для України у 2026 році війна вже не буде просто зовнішнім конфліктом. Вона стане чіткішим внутрішнім викликом — випробуванням здатності держави функціонувати в умовах перманентної кризи. Суспільство, яке продемонструвало вражаючу мобілізацію та стійкість у перші роки війни, вступило у фазу тривалих зусиль, у якій героїзм поступається місцем виснаженню, а одноразова жертва — щоденним розрахункам витрат.

Українське повсякденне життя у 2026 році залишиться «прирученим війною». Попередження про авіаатаки, відключення електроенергії, новини про нові втрати — все це стало частиною життя, а не надзвичайною подією. Однак ця нормалізація насильства має свою ціну. Хоча у перші роки війна вона зміцнювала спільноту, її продовження починає дедалі більше диференціювати соціальний досвід. По-різному це сприймається тими, хто воює на передовій або має там близьких, по-різному мешканцями регіонів, віддалених від лінії фронту, і водночас по-різному тими, хто емігрував за кордон. Ці сприйняття більше неможливо узгодити, і фундаментальні відмінності у досвіді можуть спричиняти, і спричиняють, зростання напруженості. З точки зору мешканців Києва, легше чинити опір, ніж з точки зору мешканців Краматорська.

Демографія залишається однією із ключових структурних проблем. Військові втрати, масова еміграція та різке зниження народжуваності створюють довгострокові обмеження, які відчуватимуться незалежно від ходу військових операцій. У 2026 році стане дедалі очевиднішим, що людський ресурс – як для армії, так і для економіки – не є невичерпним. Питання про те, хто має повертатися з-за кордону та за яких умов, стане однією з центральних тем громадських дебатів.

Мобілізація, яка на початкових етапах війни сприймалася як чіткий обов’язок, залишається джерелом напруженості вже майже три роки. Кожна наступна хвиля створює не лише логістичний виклик, а й політичний та соціальний. Зростаюча кількість винятків, суперечок навколо рішень військово-лікарських комісій та спроб уникнути військової служби підривають відчуття соціальної рівності. Держава стикається зі складним завданням: як підтримувати обороноздатність, не втрачаючи суспільної легітимності для продовження війни.

За цими процесами стоїть економіка, яка ще значною мірою залежить від зовнішньої допомоги. Без західної фінансової підтримки Україна не змогла б утримувати свою армію та виконувати основні адміністративні функції. Водночас тривалий воєнний стан обмежує можливості реальної реконструкції та інвестицій, ускладнюючи для влади пропонування громадськості позитивного бачення майбутнього.

Відносини між урядом і військовими та проблема легітимності

Одним із найчутливіших викликів, з якими зіткнеться Україна у 2026 році, будуть відносини між цивільним урядом та військовими. У воєнний час армія користується найвищим рівнем довіри громадськості, а військові командири є одними з найбільш впізнаваних і впливових фігур у суспільному житті. Ця влада є одночасно силою і потенційним джерелом напруженості.

У процесі продовження війни, стратегічні рішення дедалі менше стосуються лише військових операцій. Вони дедалі більше охоплюють політичні питання: масштаби мобілізації, бюджетні пріоритети, відносини зі союзниками та готовність до потенційних переговорів. За таких обставин природні розбіжності у поглядах між військовим керівництвом і цивільною владою стають очевиднішими. Військові розглядають війну крізь призму бойових можливостей та безпеки солдатів, тоді як політики розглядають її крізь призму соціальних, економічних та міжнародних наслідків.

У 2026 році підтримка чітких ліній відповідальності між цими двома сферами буде однією з ключових умов стабільності країни. Крім того, існує проблема легітимізації влади в умовах тривалого воєнного стану. Призупинення звичайного виборчого циклу було очевидним і загальноприйнятим рішенням у перші роки війни. Однак, чим довше триває війна, тим більше питань виникає щодо меж цього рішення. Навіть якщо проведення виборів у воєнних умовах залишається надзвичайно складним, тиск на більшу прозорість та підзвітність рішень уряду зростатиме – як з боку суспільства, так і з боку іноземних партнерів.

Ця тема є особливо чутливою у контексті відносин із Заходом. Фінансова та військова допомога дедалі більше пов’язана з очікуваннями щодо стандартів управління, боротьби з корупцією та функціонування державних інституцій. У 2026 році толерантність союзників до «винятків воєнного часу» може бути меншою, ніж раніше. Кожен викритий корупційний скандал, кожне незрозуміле кадрове чи бюджетне рішення буде не лише внутрішньою проблемою, а й аргументом у міжнародних дебатах щодо подальшої підтримки України.

Таким чином, Київ зіткнеться із дилемою, типовою для країн, які перебувають у затяжній війні: як узгодити необхідність централізації та швидкого ухвалення рішень з необхідністю збереження демократичної легітимності. Те, як влада впорається з цією напруженістю, визначатиме не лише внутрішню стабільність країни, але й її авторитет як політичного партнера в Європі.

Фронт без рішення

Лінія зіткнення між збройними силами України та РФ, хоча й залишається активною та кривавою, дедалі менше нагадує простір, де можна досягти стратегічно важливого рішення. Обидві сторони конфлікту навчилися функціонувати в рамках прозорості поля бою. Безперервна розвідка надзвичайно ускладнює збереження секретності наступальних підготовок. Кожне велике угруповання військ, логістична база чи командний пункт є потенційною ціллю. У таких умовах класичні маневрені операції втрачають свій сенс — і втратили його — а оперативна ініціатива фрагментується. Замість одного потужного удару існує багато менших операцій, спрямованих на поступове виснаження ворога.

Війна, що ведеться за межами прямої лінії бою, відіграє дедалі важливішу роль. Україна надалі атакуватиме логістичну базу та військову інфраструктуру супротивника, прагнучи збільшити його втрати. Росія, навпаки, не відмовиться від атак на критичну інфраструктуру України, сподіваючись поступово послабити здатність держави функціонувати. В обох випадках йдеться не про одноразові паралізуючі удари, а про довгостроковий тиск, що змушує супротивника постійно відновлювати втрачені здібності.

Така логіка конфлікту означає, що війна 2026 року дедалі більше відходить від традиційного розуміння перемоги. Прогрес вимірюється не набраними кілометрами, а здатністю утримувати позиції, підтримувати лінії постачання та стійкість командної структури. Для України це означає необхідність ведення обережної та вибіркової війни, уникаючи ризикованих операцій з невизначеними політичними результатами. Для Росії це означає прийняття тривалого конфлікту без перспективи швидкого вирішення.

Таким чином, фронт у 2026 році залишатиметься ключовим елементом війни, але не її центром тяжіння. Швидше за все, він служитиме тривалим нагадуванням про те, що жодна сторона не може нав’язати свою волю супротивнику за допомогою військової сили. Саме цей глухий кут — дорогий, кривавий, але стабільний — створить простір для політичних рішень, які можуть виявитися важливішими за переміщення військ на карті у найближчі місяці.

Росія у режимі війни

Всупереч сподіванням деяких спостерігачів, 2026 рік не принесе краху російської політичної системи чи раптового виснаження бойових можливостей держави. Росія вступила у фазу конфлікту, в якій війна значною мірою поглинулася повсякденним функціонуванням держави. Вона стала новою нормою, а не надзвичайною ситуацією, що вимагає мобілізації всього населення.

Російській владі вдалося нав’язати модель прийняття витрат на війну «своєму» народу без необхідності повної інтерналізації. Конфлікт відбувається «далеко», і його прямі наслідки розподілені нерівномірно. Великі міста у Росії, які мають вирішальне значення для політичної стабільності режиму, продовжують функціонувати у відносно нормальних умовах. Втрати зосереджені переважно у периферійних регіонах, де проживають зневажливі етнічні меншини, що обмежує потенціал для масових протестів. Цей механізм діятиме і у 2026 році, за умови, що Кремлю вдасться уникнути чергової хвилі широкомасштабної мобілізації.

Економіка Росії також адаптувалася до реалій тривалого конфлікту. Санкції, які спрямовані на її швидке послаблення, стали рисою нового економічного ландшафту. Країна навчилася функціонувати в умовах обмеженого доступу до західних технологій та ринків, компенсуючи ці недоліки підвищенням ролі державного сектору, переорієнтацією промисловості на військове виробництво та активізацією співпраці з партнерами поза євроатлантичним світом. Така модель не сприяє розвитку — більше того, вона трагічно регресивна і у довгостроковій перспективі визначатиме подальшу деградацію Росії, — але «поки що» достатня і дозволяє зберігати здатність вести війну.

Стратегія Кремля у 2026 році буде базуватися на простій передумові: час грає на боці тієї сторони, яка може довше утримувати конфлікт нижче порогу внутрішньої нестабільності. Росії не обов’язково вигравати війну у класичному сенсі — їй просто потрібно уникнути поразки. Кожен місяць глухого кута послаблює Україну та посилює тиск на її союзників, змушуючи їх ухвалювати дедалі складніші політичні та фінансові рішення.

Водночас Кремль уникатиме дій, які можуть призвести до неконтрольованої ескалації. Пряма конфронтація із НАТО залишається поза увагою, як і спроби видовищних військових операцій із високим ризиком провалу. З російської точки зору, очікується, що війна у 2026 році залишиться «керованим» конфліктом — достатньо інтенсивним, аби чинити тиск, але достатньо обмеженим, аби не загрожувати стабільності системи.

Від підтримки до управління

Якщо 2026 рік виявиться «моментом рішення», це буде значною мірою тому, що підхід Заходу змінюється. Йдеться не про раптове розірвання альянсів чи відмову від Києва, а радше про поступову еволюцію мислення: від логіки мобілізації та солідарності до логіки управління ризиками. Війна, яка на початку свого існування сприймалася як екзистенційний виклик європейському порядку безпеки, дедалі частіше розглядається як довгострокова проблема, що потребує контролю, а не короткострокового рішення.

Ця зміна помітна насамперед у політичній мові. Дедалі менше говорять про «українську перемогу» і дедалі більше про «стабілізацію ситуації», «деескалацію» або «підтримку обороноздатності». Військова та фінансова підтримка не зникає, але стає вибірковою та умовною. Допомога більше не є вираженням емоційної солідарності, а стає політичним інструментом — засобом впливу на рішення Києва та формування динаміки конфлікту.

Це найбільш очевидно у ставленні Сполучених Штатів. У 2026 році Вашингтон ще залишатиметься ключовим постачальником військової допомоги Україні (фінансованої Європою), але його участь фільтруватиметься глобальними пріоритетами. Суперництво з Китаєм, ситуація на Близькому Сході та внутрішньополітичні обставини призвели до того, що Україна перестала бути центральним об’єктом американського порядку денного у сфері безпеки. З точки зору США, війна у Східній Європі стає однією із багатьох криз, які необхідно стримати, а не сферою, де вирішення має бути досягнуто будь-якою ціною.

Європа, у свою чергу, вступає у 2026 рік дедалі розділенішою в оцінці майбутнього ходу війни. Держави східного флангу НАТО продовжують розглядати конфлікт як пряму загрозу безпеці та виступають за збереження жорсткої лінії щодо Росії. Однак у Західній Європі зростає політичний тиск щодо фінансових, енергетичних та соціальних витрат війни. Виборча втома та побоювання економічної дестабілізації підживлюють пошук рішень, які б «поклали край» конфлікту, навіть якщо це не призведе до тривалого миру.

У цьому контексті ідея заморожування війни виникає дедалі частіше — не як офіційна пропозиція щодо переговорів, а як неписана стратегія. Збереження лінії фронту, зниження інтенсивності бойових дій та поступове переведення конфлікту у дипломатичну сферу здаються привабливими для багатьох західних країн як альтернатива нескінченній війні на виснаження. Однак для України це означає ризик втрати ініціативи та поступове розмивання її впливу.

Водночас Захід готовий не до кожного сценарію. Існують чіткі червоні лінії, перетин яких Росією може призвести до раптової зміни політики, особливо у разі прямих дій проти країн НАТО або масової ескалації. Саме ця амбівалентність – з одного боку, бажання обмежити конфлікт, з іншого, готовність реагувати на ескалацію – визначатиме політику Заходу щодо війни у ​​2026 році.

Для України це означає дедалі складніше стратегічне середовище. Київ залишатиметься залежним від підтримки союзників, але водночас йому доведеться діяти в умовах зменшення толерантності до тривалого конфлікту, якому не видно кінця. Тому 2026-ий може стати роком, коли Україна буде змушена не лише боротися за власну територію, але й зберігати своє місце у ієрархії пріоритетів країн Заходу. Ціною може бути, наприклад, згода на заморожування війни.