Станіслава Гаркотова розповіла, як довго можна писати про Україну, не вигораючи, не стаючи циніком або, навпаки, не будучи поглиненою війною

Станіслава Гаркотова, кореспондентка словацького інтернет-порталу Aktuality.sk, стежить за ситуацією в Україні уже понад 10 років. Вона не любить говорити про себе, не любить, коли її фотографують, і не любить з’являтися у соціальних мережах. Вона воліє бути десь на місцях — з українцями, які з лютого 2022 року борються із повномасштабною російською агресією. Це інтерв’ю польському виданню Onet Wiadomosci вона також дала досить неохоче. Проте, відповіла на запитання: як довго можна писати про Україну, не вигораючи, не стаючи циніком або, навпаки, не будучи поглиненою війною? Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з її думками.

Onet Wiadomosci: Ви досі пам’ятаєте те відчуття, коли у 2015 році сиділи у потязі з Ужгорода до Києва, щоб написати один зі своїх перших репортажів з місця подій?

Станіслава Гаркотова: Найбільше мені запам’ятався ранок. Сім’ї навколо мене розпаковували сніданки. Кондуктор пропонував усім чай, а пасажири поспішали коридором. Дзвін ложок лунав по всьому вагону. Чай досі подають у склянках в українських потягах. Це була незабутня атмосфера. Я зовсім не відчувала, що перебуваю за 1000 км від дому. Коли поїзд прибув до Києва, я не могла повірити, що насправді там. Хоча день був похмурим, і декого така сірість могла відлякати, я поглинала кожну вулицю. Як не дивно це пролунає, я відчувала зв’язок із цим містом.

Onet Wiadomosci: Чи було у вас передчуття, що Україна стане не лише ключовою темою журналістської роботи протягом наступного десятиліття, але й вашим тимчасовим домом?

Станіслава Гаркотова: У той час, гадаю, я просто відчувала азарт до пригод, але з роками почала розуміти, що саме тут формувалися мої стосунки з Україною як журналістським суб’єктом. Кожна наступна поїздка, чи то до Києва, чи до інших регіонів, переконувала мене, як мало ми знаємо про Україну. Куди б я не глянула, всюди була історія, варта того, аби про неї повідомили. Найбільше мені подобалася східна частина України. Я відвідувала Донецьку область щонайменше двічі на рік. Я була неймовірно вражена. Мене здивувало, як у деяких місцях ніби зупинився час, і водночас, як швидко міста, які першими пережили бойові дії у 2014 році, змогли відновитися. Тому боляче бачити, як ці міста сьогодні перетворюються на руїни.

«Мені пощастило зустріти чудових людей».

Onet Wiadomosci: Якими були ваші перші польові поїздки? ​​Чи співпрацювали ви з іншими журналістами, волонтерами, або ж працювали самостійно?

Станіслава Гаркотова: Під час моїх перших поїздок я працювала переважно зі словацькими гуманітарними працівниками, які працюють в Україні, а також з українськими волонтерами та людьми із благодійних організацій. Особливо у перші два роки мовний бар’єр був великою проблемою, і я почувалась впевненіше, коли поруч був той, хто міг перекладати — чи то з української, чи із російської мови. Мені пощастило зустріти чудових людей, які без вагань прийняли мене у свої домівки. Це дало мені можливість вперше зблизька спостерігати за українськими сім’ями та розмовляти на багато інших тем.

Onet Wiadomosci: А як щодо конкуренції між редакціями? Як ви справлялися із питаннями щодо ексклюзивності та оригінальності контенту?

Станіслава Гаркотова: Я не та людина, яка сприймає колег як конкурентів. Навпаки, особливо під час цієї війни виявилося, що журналісти можуть допомагати один одному і зовсім не хвилюються, хто перший порушив тему чи хто мав яку ексклюзивність. Є багато колег з інших редакцій, зокрема й іноземних, з якими я разом їздила на екскурсії. Ми допомагали один одному — чи то контактами, чи перекладами — і ми так зблизилися, що стали друзями.

Onet Wiadomosci: Україна приблизно у 12 разів більша за Словаччину. Відстані вимірюються сотнями кілометрів. Як на практиці подорожувати країною, розділеною лінією фронту? Хто вирішує, куди можна їхати, а куди вже заборонено?

Станіслава Гаркотова: Кожен журналіст, який подорожує такими місцями, повинен мати акредитацію від Міністерства оборони України, своєрідне підтвердження того, що він справді є журналістом. Є міста, такі як Херсон — прифронтова зона, — куди для в’їзду потрібен дозвіл відповідного командування. Подібний дозвіл також потрібен, якщо ви плануєте зустрітися із солдатами, які захищають певну ділянку фронту. Якщо ви подорожуєте до них у польових умовах, то вашим контактом є так званий прес-аташе — солдат,  який відповідальний за зв’язки зі ЗМІ. Саме вони потрапляють у місця, куди цивільним не дозволено перебувати. Принаймні, так було з мого досвіду. Існують також так звані червоні зони, куди навіть журналістам не дозволено заходити. Туди можуть потрапити лише деякі із найдосвідченіших репортерів із добрими контактами у війську. Це найнебезпечніші ділянки фронту, де ведуться прямі бої. Доступ можливий лише з армією, на броньованій машині. Журналіст там наражається на ті ж загрози, що й солдати. Ризик величезний, особливо сьогодні, коли фронт буквально кишить дронами, і ніколи не знаєш, звідки що прилетить.

Onet Wiadomosci: Що потрібно журналісту, аби завоювати довіру служб безпеки та отримати доступ до солдатів, або навіть до лінії фронту?

Станіслава Гаркотова:  Я думаю, що довіра завойовується роботою. Під час процесу акредитації українські служби безпеки, ймовірно, перевіряють вашу попередню діяльність. Але я думаю, що особистий контакт набагато важливіший. Якщо ви знаєте деяких солдатів або прес-секретарів, кілька разів були з ними у польових умовах, вони знають, як ви працюєте. Що ви відповідальні та не робите дурниць на фронті, які можуть поставити під загрозу вас чи інших.

Onet Wiadomosci: У багатьох репортажах вас супроводжували так звані «помічники», не лише з міркувань безпеки. Як ви їх знайшли? Як ви дізналися, що вони надійні?

Станіслава Гаркотова: В Україні я поки що працювала лише з двома «помічниками» — обох рекомендували інші журналісти. В Україні невелика спільнота, де журналісти та «помічники» добре знають один одного, тому знайти контактну інформацію надійного місцевого гіда не є проблемою. Обидва «помічники» раніше працювали у ЗМІ, тому я просто розповідала їм, яку історію хочу висвітлити, і вони із задоволенням організували для мене зустрічі. Наприклад, я зараз працюю із колегою — ми двічі разом були у польових умовах за останні два роки — і я користуюся його допомогою, особливо коли знаю, що їду у місто, де ризик вищий. Я б не наважилась їхати самостійно. Він людина із добрими контактами в армії, яка багато чого бачила. Я знаю, що він знає свою справу, і це дає мені більше відчуття безпеки. Однак справа не лише у фаховості. Журналіст і фіксатор також повинні лагодити на особистому рівні. Вони можуть проводити багато часу разом і стикатися із різноманітними ситуаціями, тому важливо добре працювати разом.

Onet Wiadomosci: Наскільки дорогий їхній час — скільки коштує день з фіксатором?

Станіслава Гаркотова: Кінцева ціна залежить від того, що фіксатор повинен зробити для вас і куди він вас везе. Якщо вони працюють у справді небезпечних районах, це може сягати кількох сотень євро на день.

«Ніхто не знає, що буде завтра»

Onet Wiadomosci: Ви також були в Україні у лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Ви їхали потягом до Краматорська, куди востаннє поверталися у серпні того ж року. Чи знаєте ви, яка зараз ситуація у цьому місті, що знаходиться недалеко від фронту?

Станіслава Гаркотова: Ситуація погіршується з місяця в місяць. Лінія фронту зараз знаходиться приблизно за 16 км від міста [інтерв’ю відбулося у листопаді 2025 року – ред.], але Краматорськ, як і інші сусідні міста, щодня зазнає атак російських безпілотників різних типів. Нещодавно російський бойовий безпілотник Lancet збив автомобіль, в якому перебували українські журналісти. Вони стояли біля заправки. Двоє з них загинули миттєво. Я стежу за місцевими Telegram-каналами на своєму смартфоні, тому щодня читаю останні новини. Деякі магазини у місті закрилися, а поїзди перестали курсувати. Українська залізниця вирішила тимчасово призупинити сполучення з містом через ризик для пасажирів. Я вважаю це поганою прикметою. Ми вже бачили, як залізничне сполучення з іншими містами переривалося, і, на жаль, багато з них досі не відновлено. Залізниця справді має вирішальне значення в цьому регіоні. З 2022 року вона допомагає в евакуації мирних жителів у Донецькій області, а також в інших районах. Сьогодні вона дедалі частіше стає мішенню для російських атак. Майже всі дороги навколо Краматорська та Слов’янська стають дедалі небезпечнішими. Водії практично змушені літати ними. Росіяни можуть збити будь-який автомобіль дроном, навіть цивільний. Нещодавно був підбитий автомобіль, в якому перебували українські добровольці, які евакуювали людей з міст і сіл поблизу фронту. Маршрути у цьому районі повністю змінилися — над ними висять рибальські сітки, які призначені для тимчасового захисту від FPV-дронів. Життя цивільного населення стало складнішим. Російські атаки на електромережі залишають міста без світла, опалення та води. Ремонт пошкоджених підстанцій може тривати годинами, навіть днями. Не кажучи вже про нестачу людей для виконання цих надзвичайно важливих завдань. Тролейбуси також поступово припиняють курсувати у містах. Люди, яким потрібно дістатися з однієї частини міста до іншої, наприклад, до лікаря, ходять пішки або платять за дорогі таксі. Вони намагаються додатково заробляти через свої низькі пенсії. У Краматорську можна побачити вуличні ринки, де люди буквально розпродають свої речі: вази, фоторамки, тарілки, ложки, одяг, книги. Особисті речі. Що завгодно, аби лише отримати кілька сотень гривень. І вони запасаються. Бо ніхто не знає, що буде завтра. Я сама бачила коробки із гуманітарною допомогою та контейнери з водою на одній зі сходових кліток багатоквартирного будинку в Краматорську, які мешканці явно зберігали на гірші часи.

«Кілька днів ми всі блукали вулицями, як привиди»

Onet Wiadomosci: Влітку 2023 року ви тимчасово переїхали до Києва. Яким був переїзд зі Словаччини? Що ви взяли зі собою?

Станіслава Гаркотова: Комп’ютер, фотоапарат та одяг. Мені потрібно зовсім небагато. В Україні можна легко купити все необхідне.

Onet Wiadomosci: Чи можна спати під час авіаатак? Які ваші ночі та ранки? Чи взагалі можливо звикнути до життя в місті під обстрілом?

Станіслава Гаркотова: Це можливо, але якщо обстрілів багато, і вони йдуть один за одним, ви можете відчути, як ваше тіло намагається пережити стрес. Я пам’ятаю, що у перший місяць після переїзду, Київ атакували ракетами десяток разів. Лише за один місяць. Кілька днів ми всі блукали вулицями, як привиди. Нам не вистачало сну. Навіть якщо комусь вдавалося заснути, він прокидався посеред ночі, бо йому снилося, що він чув вибух. Організм постійно напоготові. У такі моменти ви одразу тягнетеся до телефону, але соціальні мережі не дають жодної інформації. Зазвичай я порівнюю це з тривалим забігом. Одна ніч інтенсивного ракетного обстрілу означає, що ви чуєте вибухи кожні кілька хвилин, гудіння дронів і кулемети, які намагаються їх збити. І так триває годинами. Вранці ви відчуваєте, ніби пробігли марафон. Кожен вибух викликає фізіологічну реакцію — ваше серце починає битися швидше. Потім воно заспокоюється, а потім знову прискорюється. Але я відкрила для себе один спосіб: я йду до укриття із берушами. Або з навушниками і слухаю музику. Коли ви не чуєте вибухів, ви менше стресуєте. Однак я не можу спати, бо мені постійно потрібно перевіряти, скільки ще ракет летить і над якою частиною міста вони знаходяться.

Onet Wiadomosci:  Чи є речі, до яких ви ніколи не можете звикнути?

Станіслава Гаркотова: Я не думаю, що колись звикну до раптових атак — коли балістична ракета летить посеред ночі. Зі мною таке траплялося у багатьох містах: о 2-й чи 3-й годині ночі вас будить оглушливий гуркіт. Ти спиш так міцно, що не чуєш сирен, але цей сон одразу ж обривається, коли звук вибуху та вібрація виривають тебе з ліжка. Це дуже неприємне відчуття. Я також не можу звикнути до руїн, які знаходжу там, де колись стояли будинки. Особливо, коли це вулиці, які я добре знала і де щось пережила. Донині я не можу збагнути, як це можливо, що цілих міст більше не існує. І я не можу звикнути до бабусь і дідусів, які втрачають усе. Які через війну змушені покинути будинки, які вони збудували власними руками. Вони прожили у своїх рідних селах 60, 70, 80 років, і раптом стикаються із вибором: залишитися та ризикувати життям, або вирушити у невідоме.

«У всіх мурашки по шкірі. У таких ситуаціях дуже важко бути осторонь»

Onet Wiadomosci: Під час наших розмов ви зізналися, що іноді відчуваєте «каяття», бо — на відміну від мільйонів українців — як громадянка Словаччини та Європейського Союзу, ви можете зібрати речі будь-якої миті та, принаймні фізично, втекти від війни. Але чи не означає це, що ви насправді більше не можете від неї «втекти»?

Станіслава Гаркотова: Так, іноді я відчуваю провину, але можу раціонально пояснити собі, чому важливо змінити оточення, навіть якщо це лише на деякий час. Якби я вигоріла, то не змогла б продовжувати цю роботу. Я ніколи не змушую себе; я намагаюся прислухатися до своєї інтуїції. Я виходжу у поле лише тоді, коли відчуваю внутрішній спокій і впевненість.

Onet Wiadomosci: Що ви відчуваєте, коли перетинаєте словацький бік кордону?

Станіслава Гаркотова: Я завжди роблю глибокий вдих із подякою за повернення додому. А ще тому, що у Бещадах у нас прекрасне, чисте повітря. На жаль, одним із недоліків життя у великому місті є смог. Особливо після терактів, коли повітря поблизу об’єктів, що потрапляють під удар, може бути відверто шкідливим для здоров’я. Мало хто замислюється про важкі метали, що викидаються у повітря після бомбардувань. Війна має дуже шкідливий вплив не лише на людей, а й на природу.

Onet Wiadomosci: Після всіх цих років, чи можете ви зберегти відчуття перспективи щодо війни? А як щодо чоловіків, жінок та їхніх дітей, за життям яких ви стежите у своїх репортажах роками? Чи можливо дотримуватися дистанції?

Станіслава Гаркотова: Коли знаєш людей, які живуть на передовій, є волонтерами або служать в армії, це важко. Це те саме, що коли падають ракети — усі бояться. У деяких людей може бути нижчий поріг страху, але всі тримають телефони в руках, шукаючи інформацію про те, що відбувається. Коли ми чуємо шахед над головою, ми всі озираємося, аби побачити, де він. Коли ми чуємо, як він падає, у всіх мурашки по шкірі. У таких ситуаціях дуже важко бути «на узбіччі». Але як журналістка я, безумовно, отримую перспективу. Чим більше інформації ми маємо, чим довше ми стежимо за темою чи історією, тим краще ми її розуміємо. Ми можемо точніше її описати. Ми можемо бути критичними. Ми можемо сміливо називати негативні явища, спричинені війною. Я не маю проблем із написанням про помилки чи скандали, особливо враховуючи, що в умовах воєнного часу вони можуть коштувати життів.

Onet Wiadomosci: Багато героїв ваших репортажів вже загинули. Чи може журналістка плакати, коли дізнається про їхню смерть? Чи може вона піти на їхній похорон?

Станіслава Гаркотова: Вона може піти на похорон. Тому що похорон – це частина особистої історії людини, яка ніколи по-справжньому не закінчується. Ті, хто залишається, – це близькі, друзі та колеги, які можуть продовжити її та розвинути. Я ніколи не плакала за героями своїх репортажів, але на деяких похоронах було дуже важко спостерігати за їхніми родинами.

Onet Wiadomosci: Як довго можна жити та писати про Україну, не вигораючи, не стаючи циніком або, з іншого боку, не будучи поглинутою війною?

Станіслава Гаркотова: Допоки ви вважаєте, що у цьому є сенс.