Місія ООН в Україні зібрала свідчення 169 українських військовополонених у період із березня 2023 року до серпня 2024 року: з них 119 повідомили про сексуальне насильство під час ув’язнення. Генеральна прокуратура України наразі розслідувала 62 випадки сексуального насильства, скоєного щодо українських в’язнів. 61 із цих справ стосується чоловіків

Кажуть, що очі – це дзеркало душі. Очі у Дмитра блакитні, сумні та порожні, видаючи глибину його зламаної душі. Цей худорлявий 25-річний юнак — колишній військовополонений. Його муки тривали 50 днів. Саме стільки часу він перебував у полоні російських окупантів у Херсоні протягом першого року війни. У той час як у всіх війнах світу, 95% жертв сексуального насильства — жінки та дівчатка, в Україні – ситуація інша. Більшість жертв зґвалтувань і сексуальних тортур – це чоловіки. Цифри усе підтверджують: наприклад, місія ООН в Україні зібрала свідчення 169 українських військовополонених у період із березня 2023 року до серпня 2024 року. З них 119 повідомили про сексуальне насильство під час ув’язнення. Про це йдеться у спецрепортажі швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Місяці тортур

Порушення Женевських конвенцій та Конвенції ООН проти катувань має систематичний характер. Запитання: чому російська держава це робить? Якою є мета офіцерів армії та агентів розвідки, які часто проводять садистські допити захоплених українців? Тюремних наглядачів, які місяцями катують ув’язнених?

За даними української влади, з початку війни у 2022 році і до кінця 2025 року звільнили з полону понад 6000 українців. Але близько 2500 військовополонених залишаються у в’язницях на окупованих територіях та на території Росії.

Дмитро був цивільною особою на момент подій, влітку 2022 року. Росіяни підозрювали його в інформуванні української армії про ситуацію у Херсоні. Дмитра доставили в один із центрів допитів російських окупантів, який був розташований у підвалі старої будівлі.

Тюремні наглядачі запропонували йому якнайшвидше повернення додому, якщо він співпрацюватиме. Вони вимагали імена учасників групи у Telegram, яка організовувала партизанські загони. Дмитро вдав, що не знає цієї інформації, після чого його допитували та катували три дні електричним струмом, завдаючи ударів по плечах і хребту, а також били з голови до ніг палицею та пластиковою трубою.

Металеві затискачі та електрошок

Протягом наступних двох тижнів методи тортур ставали дедалі жорстокішими.

«Після того, як мене облили водою, вони прикріпили затискачі типу «крокодил» до моїх пальців рук, вух, ніг і геніталій і піддали тортурам електричним струмом. Чесно кажучи, я не знаю, яка частина мого тіла залишилася недоторканою. Скажімо так, за ці два тижні була спроба зґвалтування з використанням кийка. Незадовго до цього мене роздягнули догола, щоб катувати електричним струмом», – розповідає Дмитро.

Тільки через місяць, коли росіяни готувалися до виведення військ з Херсона, його звільнили. Ейфорія Дмитра від волі швидко змінилася на депресію. Він двічі намагався покінчити життя самогубством. Він майже нічого не їв.

«Минув час з моменту спроби зґвалтування — або чогось гіршого — але я ще не можу спати», — каже він.

Дмитро не розповідає своїй сім’ї про те, що пережив під час полону.

«Я чоловік і не можу розповісти своїм близьким все, що сталося. Це їх зруйнує. Чоловік повинен захищати свою сім’ю і тримати деякі речі у таємниці . І взагалі інші не зрозуміють», – стверджує Дмитро.

Єдині люди, яким Дмитро довіряє, – це члени Мережі випускників, до якої входять близько 268 цивільних осіб, які, як і він, стали жертвами сексуальних тортур. Назва «Випускники» тут іронічна. 41-річний Олексій Сівак заснував цю мережу у Херсоні. Він виготовляв українські прапори, які вивішував під час окупації, допоки росіяни не заарештували його.

Олексій також став жертвою сексуальних тортур. Допити проводили співробітники Федеральної служби безпеки (ФСБ) Росії, які погрожували Сіваку зґвалтуванням, використовуючи скляну пляшку.

«Вони говорили, що помістять нас у „камеру високого тиску“, тобто зі звичайними злочинцями, аби позбавити гідності шляхом зґвалтування. Це національна традиція у російських в’язницях», – каже Олексій.

Це підтверджує Сергій Давідіс, співголова організації «Меморіал», яка займається захистом прав людини та збереженням пам’яті жертв радянської влади. Організацію було заборонено Кремлем у 2021 році.

«У Росії цей вид тортур підживлюється патріархатом, що глибоко вкорінився, і масовою токсичною маскулінністю. До цього додається сильний вплив кримінальної субкультури, в якій сексуальному домінуванню надається надмірне значення. Зламати волю ув’язнених і застосовувати до них сексуальне насильство – це частина історії виправних колоній радянського періоду, а також Федеральної пенітенціарної служби у сучасній Росії», – зазначає Давідіс.

Іван, 27-річний український солдат із бригади «Азов», особисто зіткнувся з цією практикою, коли 26 вересня 2022 року його разом із 120 іншими військовополоненими перевозили вантажівкою до Таганрогу, у виправну колонію на березі Азовського моря у Ростовській області Росії. Після приїзду його побили два ряди охоронців.

«Вони називають це „коридором“. Тебе ведуть коридором, уздовж стін якого стоять люди. Ти зигзагоподібно рухаєшся, як кулька у пінбольному автоматі, і всі тебе б’ють. Один хлопець ударив мене коліном по голові. У мене пішла кров із носа. Я думав, що у мене каміння у роті, але це були зуби», – згадує Іван.

Потім його роздягнули догола, поклали і побили палицею по сідницях перед секретаркою, яка записувала відповіді. Його муки тривали майже рік. Катували цілодобово, сім днів на тиждень. Синяки були настільки великі, що шкіра на сідницях потемніла. Його також били електрошокером по анусу, завдаючи болю по геніталіях. Іван каже, що російські охоронці регулярно стискали яєчка в’язнів.

«У Таганрозі мене чіпало більше чоловіків, ніж жінок в Україні. Кілька разів охоронці хапали мене і стискали мої яєчка не менше 35 секунд, іноді навіть хвилину, кажучи: «О, ти такий милий, я б хотів тебе трахнути», – розповідає Іван, який терпів ці знущання кілька місяців, перш ніж зламався.

Під тортурами він зрештою зізнався у вбивстві 160 мирних жителів. Іван здався, аби біль припинився. Але навіть після того, як він сам себе викрив, російські охоронці продовжували знущатися з нього.

«Як людина, ти спочатку намагаєшся знайти якусь логіку в їхніх діях. Але після довгого періоду полону, побиття і всіх цих тортур ти просто приймаєш реальність такою, якою вона є. Логіки немає, вони просто такі, які є», – підкреслює Іван.

Гомофобія як державна політика

Іван і троє інших колишніх військовополонених, які перебували у Таганрозі, описують співробітників Федеральної пенітенціарної служби РФ, як «одержимих» гомосексуалізмом, тортурами та сексуальним приниженням. Це вказує на психологічні проблеми.

Понад те, гомофобія у Росії не лише соціально тривіальна, але й інституціоналізована. У 2023 році Верховний суд Росії заборонив «міжнародний ЛГБТ-рух» за екстремізм.

Іван, якого звільнили восени 2024 року, згадує: «Нас змушували обійматися та цілуватися. Якось вони змусили двох хлопчиків імітувати статевий акт. Один стояв рачки, а іншого змусили «трахнути» його».

25-річний Денис, солдат із бригади «Азов», який провів 2,5 місяці ув’язнення у Таганрозі і був звільнений у 2025 році, підтверджує: «Вони забирали чоловіків із камер, щоб змусити їх ґвалтувати своїх товаришів. Тих, хто відмовлявся, жорстоко били. Ми всі чули зі своїх камер».

Небагато чоловіків, які перебували у полоні росіян, відверто зізнаються, що стали жертвами згвалтувань. Цю тему табуйовано, особливо в Україні, яка, як і Росія, є дуже патріархальним суспільством.

«Роль українського чоловіка – захисник та охоронець сім’ї. Він має бути сильним. Жертви сумніваються у собі, втрачають орієнтири», – пояснює Тетяна Звенигородська, психолог, яка з 2022 року працює із жінками, дітьми та чоловіками, які стали жертвами сексуального насильства та жорстокості під час полону чи російської окупації.

Іван зазначає, що його бойові товариші — єдині люди, від яких він ще відчуває любов. Його стосунки із жінками зіпсувалися після тортур у полоні.

Фізичне звільнення з полону означає повернення до колишнього життя. Дмитро тепер боїться всіх людей у поліцейській чи військовій формі. У деяких солдатів, як в Івана, раптово виникла нав’язлива потреба підтримувати порядок. У нього вдома все бездоганно чисто та організовано, як і мало бути у таборі для військовополонених.

Більше немає кохання

Насамперед сексуальні тортури руйнують особисте життя цих чоловіків. Дмитро ще зустрічається зі своєю дівчиною, з якою познайомився у 2019 році, але тепер називає ці стосунки «платонічними». Він відкидає будь-яку близькість.

Іван – повна протилежність: після повернення з полону він розуміє, наскільки сильно змінився. Він більше не відчуває любові до своєї партнерки, з якою прожив дев’ять років, і розлучається з нею. З того часу він мав безліч сексуальних партнерів.

«Я більше нічого не відчуваю. Я можу мати близькі стосунки із жінками, але це не кохання. Я більше не можу нікого любити, окрім своїх товаришів по зброї», – зізнався Іван.

Наслідки сексуального насильства для жертв, їхніх сімей та всієї країни далекосяжні.

«Люди, які живуть в умовах війни і не пережили сексуального насильства, намагаються завести більше дітей. Вони адаптувалися до нових обставин, але для тих, хто пережив це насильство, життя і смерть настільки близькі, що це може вплинути на їхню здатність мати дітей», – пояснює Звенигородська.

Таким чином, трагедія чоловіків, які зазнали сексуального насильства, має і соціальні наслідки для України, населення якої скорочується.

Олексій Сівак, колишній в’язень, який заснував Асоціацію підтримки колишніх в’язнів у Херсоні, анітрохи не здивований.

«Аби знищити націю потрібно, передусім, знищити чоловіків. Це план росіян, який пояснює їхнє систематичне сексуальне насильство щодо українських чоловіків. Я закликаю чоловіків, які зазнали сексуального насильства з боку росіян, спілкуватися один з одним чи із психотерапевтом. Саме для цього і існує наша асоціація», – наголошує Сівак.

Генеральна прокуратура України наразі розслідувала 62 випадки сексуального насильства, скоєного щодо українських в’язнів. 61 із цих справ стосується чоловіків. Більшість судових процесів проходять за зачиненими дверима та без участі російських обвинувачених, ідентифікованих українськими слідчими. Мета полягає у тому, аби визнати цих чоловіків жертвами і, таким чином, надати їм право на компенсацію. Водночас російські злочинці мають бути притягнуті до відповідальності, а їхні воєнні злочини повинні бути задокументовані.