За словами відомого українського режисера, навіть у моменти темряви, є світло в людях, з якими разом триває боротьба проти спільного ворога

Мстислав Чернов, видатний український режисер документальних фільмів сучасності в інтерв’ю The Guardian розповів про зйомки своєї нової стрічки  «2000 метрів до Андріївки», яка може вселити надію українцям у складному 2026 році. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з його думками.

The Guardian: Пам’ятаю, ви показували свою попередню роботу «20 днів у Маріуполі» західній аудиторії, коли почали працювати над цим фільмом. Що вас потягло на передову?

Мстислав Чернов: Мене потягло туди не через виступи на публіці, а елементарно, що я повернувся з Маріуполя. Нас там все підкосило і розбило. А потім була Буча, де ми побачили ще більше воєнних злочинів. Опісля я поїхав до Харкова. Це моє рідне місто, його атакували щодня, як і Маріуполь. Тож навіть на початку монтажу «20 днів у Маріуполі», я вже шукав історію, яка певним чином поборола би мої відчуття спустошення та безпорадності. Я постійно бачив Україну як жертву цього жорстокого вторгнення, а хотів розповісти іншу історію, зовсім протилежну – показати активну позицію, певну силу та реакцію на насильство, коли українці чинять опір.

The Guardian: І це, коли «Маріуполь» уже вийшов? Який же це був дисонанс – отримувати «Оскар», а потім зніматися на передовій?

Мстислав Чернов: Це було у липні, коли фільм вийшов у прокаті. Тоді крутили «Барбі» та «Оппенгеймер», а ще ми мали десятки відкритих зустрічей для широкої публіки. І перші прийоми та червоні доріжки. Але, звичайно, в цей час передова палала. Україна вела контрнаступ. І я їхав геть із Сполучених Штатів, з Великої Британії, з Європи, з цих прекрасних, мирних міст, назад до України – летів до кордону, машиною, потягом, і в окопи. І з них я дивився на зовсім інший світ. Як на іншій планеті, або 100 років тому. Зіткнення двох світів – я це намагався показати. Я намагався зрозуміти, як ми живемо у світі, де існують і війна, і мир, і людяність, і насильство. Тому «2000 метрів до Андріївки» просто став фільмом про відстані, а не лише про реальність війни, не лише про людяність на передовій. Це також про відстань між Європою та Україною, між українським суспільством та людьми в окопах. Сподіваюся, у мене вийшло.

The Guardian: Як відчувається ця відстань після виходу фільму, особливо між українським суспільством та фронтом? На ваш погляд, вона збільшилася? Чи навпаки?

Мстислав Чернов: Мушу сказати, з початку 2025 року багато людей в Україні, особливо на передовій, а також в тилу під обстрілами ракет і безпілотників, відчувають ніби міжнародна спільнота їх кинула. Це багатьох об’єднало. Мене вражає це в українцях, та і в людях загалом. У горі, у самотності – ми єднаємось. Черпаємо сил один в одного. Чим складніше стає, тим ближчими стають люди. Гадаю, росія дуже неправа, вважаючи, що балістика по українських містах дозволить домогтись їм вигідної угоди і суспільство забуде про захисників та уряд. Так не буде.

The Guardian: Зрозуміло.

Мстислав Чернов: Також думаю, що українці… тобто, я бачив, як понад 70 000 людей були у кіно на «2000 метрів до Андріївки», що є надзвичайним явищем у воєнний час. Я бачив, як вони цінять реалізм і правдивість фільму, помічають жертву та біль, які віддають цій війні українські військові та мирні жителі, особливо, коли в усьому світі, навіть серед українських союзників, є великий консенсус щоб здати цю землю. Андріївки також не буде. Тож саме усвідомлення того, наскільки це місце важливе і чого вартувало його звільнити,  безцінне.

The Guardian: Я був на прем’єрі фільму на фестивалі «Санденс» у січні, і пригадую, ви тоді сказали, що не хочете розкидатися словами. Вас більше цікавлять питання, і що цей фільм — перш за все, меморіальний документ. Але мені цікаво, чи є у вас бажання щось донести глядачам через фільм?

Мстислав Чернов: Для мене головне — переконатися, що фільм розуміють правильно. Знову ж таки, це не простий фільм, і не пропагандистський фільм. Він про щось більше — про Україну, про саму війну, про нас у цей момент історії, коли ми стоїмо на межі війни. І як нам пережити цей момент нашої історії? Я хочу, щоб глядачі побачили, наскільки даремна та жахлива вся ця концепція війни, і як ми, люди, не маємо з цим зв’язуватись. Але водночас, що оборона українців не даремна.

The Guardian: Звучить як суттєва різниця.

Мстислав Чернов: Коли я розмовляю з українською аудиторією [про фільм], я говорю про пам’ять – про пам’ять тих чоловіків та їхню жертву. Але розмови зі світом про те, що забагато людей, забагато політиків кажуть, що ця війна безглузда. Я повністю згоден, але оборона – ні.

The Guardian: Важко при цьому говорити про надію. Нічого не можна чітко підсумувати. Але де знайти надію зараз, у 2026 році?

Мстислав Чернов: Чого я навчився під час роботи над фільмом, і одна з причин, чому я взявся за нього, це шукати надію самому, розуміти, що навіть у моменти темряви, є світло в людях, з якими ми стоїмо. Кожен із чоловіків, яких ми бачимо у фільмі, дав мені цю надію. Я прийшов у той ліс, який фігурує у всьому фільмі, у безнадії. Але я її знайшов. Я бачив дерева, знищені артилерією, що вже відростають. Я бачив людей, які, знаючи, що можуть втратити друзів, втратити життя, що можуть встановити прапор, а він все одно впаде, все одно роблять це. Вони досі захищають свої родини. Це дає мені надію, що Україна, як би тяжко не було, вистоїть.

Перекладачка: Руслана Фалько