Дослідження, яке проведене платформою Ukraine Facility, засвідчило, що основними причинами корупції в енергетичному секторі є висока ступінь централізації та домінуюча роль держави як власника та оператора

Як можна відновити енергетичну інфраструктуру України, незважаючи на цілеспрямовані авіаудари, що продовжуються? Нині конкурують два різні підходи. Перший заснований на централізації та політичному контролі та спрямований на реконструкцію існуючої моделі; другий ж, навпаки, децентралізований, спрямований на стійкість і розвиток енергетичних систем на державному рівні. Про це йдеться в аналітичній публікації Марії Цатурян, директорки з комунікацій платформи Ukraine Facility на сторінках видання Центру ліберальної сучасності у Берліні, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

За останніми оцінками Світового банку, опублікованими на початку 2025 року, втрати в українській енергетичній та гірничодобувній промисловості, безпосередньо спричинені російським вторгненням, становлять понад 20 мільярдів доларів. Втрати пов’язані з корупцією оцінити складніше. Однак лише корупційні скандали, виявлені в енергетичному секторі на найвищих рівнях за останні роки, ймовірно, коштували державі кілька мільйонів євро кожен.

Останній гучний скандал восени 2025 року, коли незалежні антикорупційні агенції НАБУ та САП розкрили широкомасштабну корупцію у державній енергетичній компанії «Енергоатом» — також відомий як «Міндічгейт» — не лише демонструє шокуючий рівень особистих зловживань, але й ілюструє, як корупція пропагує регулюючі та політичні рішення, від яких залежить функціонування держави, особливо під час війни.

Це дуже конкретні наслідки для енергетичного сектора України. Відновлення, на яке міжнародні партнери виділили мільярди, сповільнюється. Замість стратегічного принципу «відновити краще, ніж було», ми часто бачимо лише поверхневі реформи чи спроби відновити пошкоджену інфраструктуру «до колишнього стану».

Такий підхід підриває довіру міжнародних партнерів до державних інститутів, компанії більше не бажають інвестувати, і держава функціонує у постійному стані надзвичайного стану, тому здатна лише реагувати на кризи, що постійно виникають. Це створює замкнуте коло: якщо правила гри не зміняться, то приватні інвестори не братимуть участі, а отже, й економічного зростання не буде. Запланована реконструкція перетворюється на постійну спробу компенсувати втрати. Кожна нова атака Росії на енергетичну інфраструктуру України повертає нас до вихідної точки.

Дві протилежні стратегії відновлення

У цьому контексті актуальні та конкурують два протилежні підходи до відновлення в українській енергетичній галузі. Перший, мотивований корупцією, виступає за зосередження уваги на мегапроектах, для яких поєднуються фінансові ресурси та політичний капітал. Прикладом може бути закупівля болгарських ядерних реакторів російського виробництва за 600 мільйонів доларів, призначена для забезпечення будівництва нових електростанцій навіть під час війни.

Цей підхід ґрунтується на логіці індивідуальної автономії в управлінні великими державними енергетичними компаніями, на непрозорих стратегіях та бюджетному плануванні, в яких прибутковість та безпека часто є другорядними міркуваннями. Цей підхід не підвищує стійкість системи до викликів, що війна ставить тут і зараз; швидше він зміцнює контроль над ресурсами.

Другий підхід заснований на концепції децентралізації і дотримується імперативу стійкості — і, отже, поточної реальності енергетичного сектора та його потенційного розвитку, сформованого війною. Наріжними каменями цього підходу є виробництво енергії на муніципальному рівні, місцеві енергетичні кластери та прагнення системного балансу на регіональному рівні.

Така архітектура робить систему менш уразливою до атак у середньостроковій перспективі, а також більш прозорою для інвесторів та партнерів. По суті Україна стоїть перед вибором: знову спробувати використовувати модель «великої електростанції» та її непрозорі канали або взяти на себе зобов’язання створити гнучку, стійку та збалансовану енергетичну систему, яка сприятиме регіональному розвитку та зміцнюватиме довіру до держави.

Проблема у тому, що боротьба зі старим способом мислення виснажує суспільство, тоді як другий підхід практично не дає результатів. Значні політичні та адміністративні ресурси мають бути витрачені на зменшення ризиків, пов’язаних із сумнівними рішеннями, ухваленими досі. У підсумку, Україна втрачає не лише фінансові ресурси, а й довіру своїх партнерів і, що важливо, можливо, найцінніший ресурс у війні: час.

Коріння корупції

Дослідження, яке проведене платформою Ukraine Facility, засвідчило, що основними причинами корупції в енергетичному секторі є висока ступінь централізації та домінуюча роль держави як власника та оператора. Понад 400 компаній офіційно перебувають під контролем Міністерства енергетики України і це набагато більше, ніж у більшості європейських країн.

Переважна більшість цих компаній були знищені внаслідок нападів або бойових дій, розташовані на окупованих Росією територіях або працюють зі збитками. Лише невеликий відсоток з них функціонує, і керування ними здійснюється переважно вручну. У такому середовищі процвітають беззаконня та зловживання. Там, де політичний вплив пригнічує підприємницьку діяльність, ринкові механізми перестають працювати.

Виборчий характер реформ збільшує ризик корупції. Хоча українське законодавство формально приводиться у відповідність до європейських стандартів, низку важливих змін було відкладено «до кращих часів». Саме в цій невизначеній сірій зоні виникають можливості для корупційних практик, які часто замасковані під заходи соціального забезпечення.

Попри впровадження європейської моделі на українському енергетичному ринку, держава продовжує субсидувати тарифи на електроенергію для домогосподарств за рахунок державних компаній. Державні компанії «Енергоатом» та «Укргідроенерго» щороку втрачають від 100 до 150 мільярдів гривень через ці субсидії, за які вони не отримують жодної компенсації з державного бюджету.

Це не захід соціального забезпечення, а швидше перерозподіл ресурсів за допомогою політичних та адміністративних рішень. Якщо така система зберігається досить довго, то починає захищати себе. Професійні менеджери стикаються із опором чи проблемами із персоналом. Неформальні угоди витісняють інституціоналізовані механізми. Корупція втрачає свій винятковий характер та стає звичайним інструментом управління.

У роки російського вторгнення міжнародні партнери надали 5 мільярдів євро на реструктуризацію українського енергетичного сектору. У здоровій економіці така сума сприяла б модернізації, інноваціям та конкурентоспроможності. Однак в українській реальності вона загрожує ще більше посилити зловживання. Небезпека полягає не так у прямому нецільовому використанні коштів. Набагато більше занепокоєння викликає те, що вони використовуються для підтримки моделі, в якій держава не створює функціонуючого ринку з відповідними інститутами, а розподіляє ресурси та контролює доступ до них.

Як покращити співпрацю із міжнародними партнерами

Після «Міндічгейту» керівництво державних підприємств оголосило про нові призначення до наглядової ради. Цей захід — крок у правильному напрямку, але він нічого не змінить, якщо структура влади залишиться незмінною, а одні й ті самі особи просто поміняються місцями. Реальні зміни починаються тоді, коли відносини з політичними діячами перестають бути головним критерієм, а вирішальне значення набувають компетентності та довіри. Наші міжнародні партнери мають оцінювати не риторику, а практику: чи проводяться прозорі тендери? Чи стримується політичний вплив на державні активи та чи усуваються регуляторні преференції, які роками заохочували корупцію?

Ключовим напрямом майбутньої співпраці з партнерами України стане перехід від спільних програм підтримки до просування конкретних інвестицій у дуже специфічні проекти, особливо у галузі децентралізованої генерації, розвитку інфраструктури та місцевих енергетичних кластерів.

Там, де існують чітко визначені бізнес-моделі, а також партнерські відносини з муніципалітетами та культура прозорості та підзвітності, можна знизити корупційні ризики та обмежити політичний вплив. Однак такі проекти будуть запущені у великих масштабах лише у тому випадку, якщо держава структурно створить сприятливі умови для співробітництва між муніципалітетами та бізнесом.

Зусилля у цьому напрямку також відправлять сигнал міжнародним партнерам та донорам про те, що система перебуває на шляху до покращення. Державний єдиний проектний конвеєр DREAM, єдиний підхід до управління державними інвестиціями, запроваджений у рамках реформи, поки що не дає такого ефекту: у багатьох місцях невідомо, як отримати доступ до фінансування або використовувати його для практичних інвестиційних проектів. Тому, крім міжнародної фінансової допомоги, потрібна також інституційна підтримка – у вигляді навчання, експертних знань та консультаційних послуг. Це дозволить українським муніципалітетам стати повноправними партнерами щодо інвестування у власну енергетичну стійкість.

Так само можна використовувати більший економічний потенціал. За оцінками Міжнародного валютного фонду та Світового банку, реформи енергетичного сектору можуть залучити 36 мільярдів доларів інвестицій для приватних інвесторів лише у проекти реконструкції. Нові енергетичні проекти потенційно можуть додати ще 132 мільйони доларів. За наявності чітких правил, підтримка партнерів перестане бути «субсидією на виживання», а стане каталізатором створення приватного багатства, що сприятиме довгостроковій стійкості країни.

Для громадянського суспільства України та країн-партнерів зміни у практиці управління енергетичним сектором та всім сектором державних підприємств вважаються ключовими показниками відновлення. Реконструкція означає поступове створення стійкої енергетичної системи, орієнтованої на регіональний розвиток, довіру та інституційне будівництво. В іншому випадку сектор не буде модернізований, а лише збереже вразливість. І це вже не лише українська проблема, як свідчить нещодавнє відключення електроенергії у Берліні. Енергетична стійкість України є невід’ємною частиною загальноєвропейської безпекової архітектури.