До Києва перші «камені спотикання» були встановлені ще в трьох містах на заході України, починаючи з 2009 року: дев’ять у Переяславі, ще п’ять у Рівному та Чернівцях

Взимку 2026 року багато тротуарів Києва наскрізь промерзли. Але в деяких місцях крізь сніг пробиваються квадратні отвори: металевий блиск розміром десять на десять сантиметрів. Як, наприклад, на вулиці Воздвиженській у районі Подолу. На латунній табличці написано: «Тут жив Яків Винокур, 1913 р.н., заарештований у вересні 1941 р., убитий у вересні 1941 р., Бабин Яр». Так звані «камені спотикання», які увічнюють пам’ять жертв націонал-соціалізму під час Другої світової війни, яких уже десятки тисяч у Німеччині та інших європейських країнах. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання TagesZeitung, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

29 вересня 1941 року Яківу Винокуру ще не виповнилося 30 років, коли він підкорився заклику німецьких окупантів, які наказали всім єврейським мешканцям міста зібратися на певному перехресті у західній частині міста. Звідти їх відвели у Бабин Яр та розстріляли. Ув’язнених з концтабору Сирець, що розташований неподалік, змусили спалювати тіла в саморобних печах.

Понад 33 000 осіб, переважно євреїв, було вбито тут нацистами лише за два дні у вересні 1941 року. Різанина в Бабиному Яру – одне з найбільших масових вбивств, скоєних нацистами на території колишнього Радянського Союзу.

Дружина Якова Вінокура та дві його доньки — молодша народилася у червні 1941 року, через вісім днів після німецького вторгнення до Радянського Союзу, — були відправлені назад німецьким солдатом. Точна причина невідома. Він сам, його батьки та сестра були вбиті в Бабиному Яру.

«У нас ніколи не було місця, аби оплакувати загиблих чи покладати квіти. Не було меморіального каменю; за радянських часів єврейська історія замовчувалася. Тоді не було таких громадських ініціатив, як меморіальний луг на згадку про полеглих солдатів, який зараз перебуває на Майдані, — каже внучка Вінокура Ірина Чорткова.

Коли її дідусеві мали встановити пам’ятний камінь на колишній адресі сім’ї, вона виявила, що дому більше немає, а адресу перенесли на кілька метрів.

«Раніше там були будинки менші; я навіть народилася у задньому будинку», — згадує Чорткова.

Але тепер пам’ятний камінь встановлений серед нових будівель, збудованих в історичному стилі, на жвавій вулиці з кав’ярнями, де його можуть побачити більше людей.

«Камінь показує: тут жила людина та її сім’я, історія яких так довго залишалася не згаданою. І ми, як їхні нащадки, можемо тепер покласти тут квіти», – зазначає Чорткова.

Десять каменів на згадку про 33 000 загиблих

Чорткова досі живе у Києві. 50-річна жінка з довгим чорним волоссям працює у молодіжних художніх школах і у 2021 році склала біографію свого дідуся для пам’ятного каменю. Коли її запитують про проект меморіалу, вона відразу підкреслює, як мобілізувала всіх своїх родичів, які залишилися в США та Ізраїлі, аби зібрати документи про свого дідуся.

Використовуючи біографію, приблизно відтворену за сімейними архівами, сім’я подала заявку на встановлення одного з перших «каменів спотикання» у Києві.

«Ми були такі щасливі, що нас обрали!», – наголошує Чорткова.

У той час, до 80-х роковин нацистської різанини у Бабиному Яру, проект, підтриманий Українським центром вивчення Голокосту, посольством Німеччини та містом Києвом, був спрямований на створення невеликих меморіалів, присвячених хоча б деяким жертвам Бабиного Яру, — 80 «каменів спотикань».

До Києва перші «камені спотикання» були встановлені ще в трьох містах на заході України, починаючи з 2009 року: дев’ять у Переяславі, ще п’ять у Рівному та Чернівцях, які у 2021 році, у 80-ті роковини початку Голокосту, навіть встановили цілий «поріг спотикань» у пам’ять «Маккабі» у 1942 році.

Восени 2021 року Київ отримав перші десять «Стольперштайнів» (каменів спотикання) на згадку про жертв Бабиного Яру. Лише за кілька місяців Росія розпочала свою агресивну війну. Проект було спочатку припинено, оскільки пріоритетними стали оборона та мобілізація. Потім, восени 2025 року, було встановлено чотири нові «Стольперштайни». І таким чином, ініціатива зі створення історичних меморіалів набуває кількох сучасних вимірів.

Анна Сідельникова відповідає за зв’язки з громадськістю у рамках проекту «Стольперштайн» у Києві. Вона рада, що, незважаючи на сніг та лід, багато «Стольперштайнів» було очищено.

Суперечлива пам’ять

Сідельникова розглядає проект як важливий внесок у поточні дебати щодо пам’яті в українському суспільстві. Ведуться численні дискусії про відповідні форми та місця увічнення пам’яті: оскільки на муніципальних кладовищах дедалі більше не вистачає місця для так званих Алей Героїв — церемоніальних рядів могил полеглих українських солдатів, — наприкінці серпня 2025 року на південному заході Києва було відкрито новий військовий меморіал. Він викликає суперечки через своє розташування за межами міста, а також з екологічного погляду.

У Харкові, другому за величиною місті України, крім цвинтаря, у центрі міста також встановлені цифрові меморіальні дошки на згадку про загиблих. В інших містах, таких як Запоріжжя та Рівне, зводяться фотостіни із короткими біографіями. Іноді меморіальні дошки розміщуються на стінах житлових будинків. Мабуть, найвідомішим є море меморіальних прапорів на київському Майдані.

Пошук правильних та доречних форм увічнення пам’яті — хворобливий процес, оскільки він стосується родичів, колег чи друзів, які ще живі. І доки війна триває, їх кількість зростатиме. Тому дискусії на цю тему часто бувають дуже емоційними, особливо у соціальних мережах.

Реальні люди, а не просто цифри

«Наразі наші зусилля з увічнення пам’яті значною мірою зосереджені на солдатах, які підтримують життя тут, у тому вигляді, як ми його знаємо — у демократії, безпеці та свободі. Але в якийсь момент виникне питання про пам’ять про мирних жителів», – зазначає Сідельникова.

Згідно із доповіддю ООН з моніторингу прав людини, 2025-ий став «найбільш смертоносним роком» для українського цивільного населення з часів російського вторгнення: понад 2500 загиблих — на 30% більше, аніж у 2024 році (в основному, через удари російських безпілотників і ракет). «Камені спотикання» (Stolpersteine) можуть стати джерелом натхнення у пошуку способів увічнити пам’ять цих людей.

Проект «Стольперштайн» особисто важливий для Сідельникової з іншої причини.

«Я родом із Донецької області і поїхала звідти 2014 року, коли Росія розпочала війну. І я хочу, щоб усі пам’ятали імена тих, хто з того часу загинув», – пояснює вона.

Проект «Стольперштайн» також поставив собі завдання відновити всі імена жертв Бабиного Яру.

Українська молодь навчається онлайн

Саме цей конкретний аспект — імена, особисті біографії — приваблює молодь до дослідницьких груп проекту «Стольперштайн».

«Уроки історії в школах досі дуже абстрактні і зосереджені переважно на цифрах. Проекти, на кшталт цього, які стосуються долі реальних людей у ​​їхніх власних громадах, набагато цікавіші для багатьох», – вважає Сідельникова.

Оскільки навчання в Україні вже багато років відбувається в онлайн-форматі, а не в очному — спочатку через пандемію COVID-19, а потім через війну з Росією — подібні нецифрові, неформальні освітні проекти мають великий попит. Це особливо актуально для тих, які сприяють пошуку ідентичності, характерному для молоді.

Українська молодь дуже активно досліджує себе та роль України у світі: особливо з 2022 року популярність набули українські книги, музика, традиції, поезія та вивчення історії.

В оборонній війні проти Росії, яка століттями пригнічувала Україну, багато людей відповідають на питання сенсу життя через українську культуру. Наприклад, багато дорослих, які виросли у російськомовному середовищі, не лише проходять курси української мови, але й вивчають історію України.

«У школі у нашого покоління нічого подібного не було; ми досі можемо дізнатися про багато нового», — каже Сідельникова.

В закладці останніх «каменів спотикання» також бере участь 17-річний студент Ілля Ларін.

«Історія мого суспільства важлива для мене: беручи участь у ній, я стаю її частиною, і це приємно. Кожне обговорення історії приносить нові знання. Чим більше ми знаємо, тим реальнішою вона стає. І це формує наше ставлення до життя», – пояснює Ілля.

А Катерина Осипчук, молодий антрополог із міжнародним магістерським ступенем з історії, йде ще далі. Вона особливо захоплена публічною історією і в 2021 році входила у дослідницьку групу з вивчення «каменів спотикання» (Stolperstein).

«Взаємодія з історією, особливо у громадських місцях надає можливість обговорювати сьогодення, використовуючи історичні приклади», – підкреслює Осипчук.

Вона критично ставиться до державних меморіальних установ і вважає за краще брати участь в історичних дослідженнях, які проводять громадянське суспільство. Вона була особливо вражена членами сімей увічнених у меморіалі людей.

«Багатогодинні інтерв’ю наблизили нас до людей, які стоять за цими біографіями. Ці «камені спотикання» символічно об’єднують конкретних людей, повертаючи їх у місто, з якого вони були силоміць вивезені і де — якщо їм вдавалося вижити, сховатися чи втекти — вони часто не могли повернутися до своїх домівок, бо були окуповані», – каже Осипчук.

У деяких біографіях знаходилися чутливі сусіди або знайомі, які ховали євреїв, яких переслідували. В інших біографіях саме ці сусіди видавали їх кровожерливим окупантам. Так само, як це відбувається сьогодні на окупованих територіях України. Стереотипи щодо тих, хто залишився там, є центральною темою в українському дискурсі, як і пошук чіткого визначення співробітництва в рамках української системи правосуддя.

«Усі ці історії не абстрактні, а дуже конкретні: і ми бачимо з них, що йдеться про вибір, рішення та дії. Це означає, що історія може бути джерелом підтримки для спротиву сьогодні. І вона може нас поєднувати, а не поляризувати», — стверджує  Осипчук.

Як і багато інших, Осипчук хоче відійти від анонімного радянського монументалізму — наприклад, від величезного меморіалу у Бабиному Яру у Києві 1976 року.

Внучка Якова Вінокура, Ірина Чорткова, також сподівається на більшу єдність замість поділу та на більшу чутливість до антисемітизму. У багатьох українських містах зараз встановлюють великі ханукальні менори під час Свята вогнів, зокрема на київському Майдані.

Багато людей просто недостатньо знають про єврейську культуру та Голокост. Ця тема надто пізно та абстрактно висвітлюється на шкільних уроках. Більше того, вивчення злочинів німецьких окупантів в українському контексті показує не лише вбивчі масштаби нацистського антисемітизму, але й придушення єврейської культури та історії у Радянському Союзі.

«Тоді бути євреєм вважалося ганебним. Євреї стикалися з обмеженнями на членство в партії чи навчання в університеті. Тому моя мати змінила громадянство у паспорті з єврейського на українське. Всі ці історії повинні змусити нас замислитися над тим, хто стає агресором і як. Що ми можемо зробити, аби не стати нелюдами? Ми, нині жертви війни і не повинні самі ставати агресорами», — закликає Ірина Чорткова.