Після отримання кінопремії «Оскар» у 2025 році за документальний фільм «20 днів у Маріуполі», відомий український режисер вирушив на Донбас і зняв нову стрічку «2000 метрів до Андріївки»

«Це було схоже на життя у двох світах, і мені довелося драматично переходити з одного в інший. Від відвідування кінофестивалів і тріумфу на червоних килимових доріжках до перетину польського кордону і потрапляння в окопи», — згадує 40-річний український режисер Мстислав Чернов про вересень 2023 року, коли переходив від показу до показу, починаючи гонку за «Оскаром», якого у кінцевому підсумку виграв зі своїм документальним фільмом «20 днів у Маріуполі». Саме тоді Чернову вдалося переконати армію своєї країни дозволити йому командувати взводом. Про це йдеться в аналітичній публікації іспанського видання El Pais, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Час, коли було ухвалено це рішення, був не випадковий — з його допомогою він зміг задокументувати контрнаступ, розпочатий Україною для повернення своїх земель на Донбасі, який вважається найбільшим в Європі з часів Другої світової війни. Результатом став фільм «2000 метрів до Андріївки», який тепер можна переглянути на Prime Video, і який був претендентом на кінопремію «Оскар» після дебюту на фестивалі «Санденс», а також включений до шорт-листа із 15 фільмів 2026 року за кращий документальний фільм.

Чернов — це не аби-хто у світі фотожурналістики. Крім репортажу у себе на батьківщині про протести на Євромайдані у 2013 році і того, що він першим прибув до рештків літака авіакомпанії Malyasia, збитого Росією у 2014 році, на третій день своєї роботи в Associated Press, він відтоді висвітлював низку військових і гуманітарних конфліктів в інформаційному агентстві. За роботу в Маріуполі, в якій розповідалося про його перебування в місті під час облоги російськими військами, Чернов і троє інших його колег з AP (Associated Press) отримали Пулітцерівську премію.

Згодом у нього було так багато відзнятого матеріалу — близько 30 годин, — що він вирішив зробити документальний фільм, який отримав кінопремію «Оскар». У своїх інтерв’ю він майже не переводить дух і не відхиляється від свого основного посилу. Розмовляючи з EL PAÍS він трохи затнувся, коли промовив: «Для мене це пізнувато. Тут зараз північ». Він телефонував не з Лондона, як було обумовлено раніше, а, швидше за все, з України. Звідки ж іще? Коли його запитали, чи все в порядку з його сім’єю, включаючи двох доньок, він сказав: «З міркувань безпеки я не можу відповісти на це питання».

Ці титулярні два кілометри в новому документальному фільмі Чернова відокремлювали українські війська у вересні 2023 року від взяття Авдіївки, села на Донбасі, яке було стерто з лиця землі, але мало ключове значення через своє географічне положення. Єдиний маршрут пролягав через ліс, де єдиною зеленню, що залишилася, були купи гілок і чагарників, і де було повно окопів російської армії довжиною 50 футів, оточених двома гігантськими мінними полями.

Єдиним виходом для українських солдатів було йти через ліс. «Я шукав іншу історію, не про біль і жертовність, як в «20 днях», а таку, яка показала б наш опір та єдність перед обличчям негараздів. І коли почався контрнаступ, я відчув, що це саме те, про що я хотів розповісти. Це історія про відстані, не лише ті, що відокремлюють армію від міста, а й ті, що відокремлюють мир від війни».

Фільм розповідає про сучасну війну, яка повністю оцифрована. Окрім кадрів, зроблених його камерою і камерою його колеги Олександра Бабенка, коли вони обидва служили у 3-ій Штурмовій бригаді, у фільмі також показані записи із камер, які зазвичай встановлюються на шоломах українських солдатів.

Там також є аерофотозйомки з ударних і розвідувальних безпілотників та кадри з армійського штабу, де на екранах відстежується кожен рух і розсилаються попередження про пересування росіян: «Побратиме, стережися, праворуч від тебе якийсь покидьок». Слово «Побратим» використовується українцями у зверненні один до одного. А словом «Покидьок» позначають російського солдата. Ці два слова найчастіше використовуються у документальному фільмі.

Чернов зазначає, що вражаюча схожість фільму з відеоіграми пояснюється тим, що «це тренування було змодельоване на основі бойового досвіду». Він продовжує, зазначаючи, що «ця ганебна реальність легко доступна завдяки сучасним технологічним розробкам, адже ми можемо встановити камери на шоломи і бачити те, що бачать дрони».

«Ми можемо надати глядачам досвід, якого у них ніколи раніше не було. Цілком можливо, що такі відомі фільми, як «Порятунок рядового Райана», «На Західному фронті без змін» або «Апокаліпсис сьогодні» тепер викличуть подібні враження. Але тут все по-справжньому. Це єдине, дійсно найкраще, що ми можемо зробити за допомогою документального жанру», – наголошує Чернов.

У 2026 році ситуація анітрохи не покращилася.

«Коли почався контрнаступ, 20% території України перебувало під контролем Росії. Андріївку повернули, бо це символ нашого опору, і вона знову була втрачена. Ті 20% як і раніше знаходяться під контролем Росії. Світ ніколи не був настільки небезпечним, як сьогодні. І я говорю про всю планету. Ніколи ще не було такої масштабної мілітаризації. Незважаючи на все це, існує велика різниця між тим, як українська громадськість і Західний світ сприймають цей документальний фільм. Мої колеги змушені захищати свій дім та сім’ю, а також фільм служить пам’яттю про тих, хто загинув. Обережно, це не пропагандистський фільм. Жителі Заходу кажуть: «Війна – це страшно! Це жахливо!» Звичайно, це неприйнятно і не повинно було починатися. Можливо, вони думають, що наші спроби даремні, але захищати свій дім та свою ідентичність не даремно», — запевняє Мстислав.

Кулі можуть просвистіти повз, але ні у прискорених, ні в уповільнених сценах знятих Черновим і Бабенком не видно обличчя загиблих. І їх дуже багато.

«Ми не приховуємо жорстокості того, що відбувається, ми тут не для того, аби відбілювати війну. Однак ми прагнемо проявити повагу до загиблих та їхніх родин. Ми показуємо жахи, проте хочемо, щоб якомога більше людей могли це подивитись», — зазначає режисер.

В дусі цього застереження Чернов оповідає закадровим голосом: «Майже кожен з них загинув у бою». Один з них, 46-річний чоловік, який багатьом зі взводу міг би бути батьком, просить, аби його не показували наче героя, що він прийшов лише захищати свою країну та родину.

«Оскільки у фільмах про війну найважливішими є моменти, які розмовляють з нами про людяність. Принаймні, саме так я це розумію. Я повинен був почути їх та зрозуміти, що найголовніше для них – це їхні сім’ї, університети, спільнота, людські відносини», — каже режисер.

Яким він бачить майбутнє України? Чи прийде кінець російському вторгненню?

«Розумієте, я не оптиміст, на відміну від багатьох моїх колег, але й не песиміст, бо якби я ним був, то вже здався б. Я реаліст. Останніми місяцями було багато розмов про мир та можливі домовленості, проте жодні з них не допомогли зупинити росіян від бомбардування українських міст та вбивства цивільних», — зазначає Чернов.

Чи працює він над новим фільмом?

«Так, мої проєкти знову змінюються. Я знову шукаю іншу перспективу, більш політичну, але водночас таку, яка відображає вплив дедалі чисельніших російських бомбардувань і насильства на громадян. Я лише сподіваюсь, що це стане моїм останнім фільмом про це варварське вторгнення, який показуватиме завершення війни», – підсумував Мстислав Чернов.

Перекладач: Олександр Колодюк