Седанка на Камчатському півострові є типовим дипресивним населеним пунктом, де немає роботи і єдиним виходом із складної ситуації є підписання контракту із Міністерством оборони РФ

У рибальському селі Седанка на Далекому Сході Росії життя важке. У більшості будинків відсутні базові зручності, такі як проточна вода, туалети у приміщеннях та центральне опалення, незважаючи на те, що температура у зимові місяці регулярно падає до -10°C. До районного центру можна дістатися лише з травня по жовтень річковим судном або гусеничним транспортом, а взимку – лише снігоходом або гелікоптером. Робочих місць обмаль, і більшість селян виживають за рахунок риболовлі та вирощування городини. А тепер, за словами місцевих жителів, майже всі чоловіки Седанки віком від 18 до 55 років поїхали воювати в Україну. Про це розповідає Foreign Ukraine із посиланням на ВВС.

«Це розбиває серце — так багато наших людей загинуло. Чоловік моєї сестри та мої двоюрідні брати на фронті. Майже в кожній родині хтось воює», — розповідає Наталія, мешканка села, ім’я якої змінили заради її безпеки.

Розташоване на північно-західному краю Камчатського півострова, поблизу Охотського моря, Седанка знаходиться на відстані понад 7000 км від лінії фронту в Україні. 39 чоловіків із села підписали контракти із Міністерством оборони РФ на участь у війні із загальної чисельності населення у 258 осіб. З них 12 загинули, а ще семеро зникли безвісти.

«Усі наші чоловіки вирушили на спеціальну військову операцію. Немає кому рубати дрова на зиму, щоб опалювати наші печі», — скаржиться група жінок губернатору регіону під час його візиту у березні 2024 року.

Більшість росіян, які загинули на війні, мають слов’янські прізвища. Але втрати непропорційно високі серед невеликих корінних груп, особливо в економічно депресивних районах Сибіру та Далекого Сходу, таких як Седанка. У Седанці проживають переважно коряки та ітельмени – корінні групи, які, згідно з правилами воєнного часу, можуть бути звільнені від мобілізації.

Антивоєнна активістка Марія В’юшкова каже, що російське державне телебачення посилює стереотипи про те, що корінні громади є «природженими воїнами» та вмілими стрілками, щоб спонукати їх воювати в Україні.

«Багато корінних громад пишаються цією спадщиною як частиною своєї ідентичності. Кремль використовує цю гордість для вербування на війну», – каже В’юшкова.

Одним із чоловіків із Седанки, які поїхали на війну в Україну, був 45-річний Володимир Акєєв, мисливець і рибалка, який підписав контракт влітку 2024 року. Через чотири місяці він загинув на фронті.

Серед інших підтверджених втрат серед корінних груп – 201 ненець, 96 чукчів, 77 хантів, 30 коряків та сім інуїтів. У співвідношенні чоловіків віком від 18 до 60 років це приблизно 2% чукчів, 1,4% російських інуїтів, 1,32% коряків та 0,8% хантів.

Аналіз BBC засвідчив, що 67% загиблих – це жителі сільської місцевості та малих міст – які класифікуються як міста з населенням менше 100 000 осіб – хоча там проживає 48% населення Росії. Рівень втрат був найменшим у великих містах, причому у Москві найменше смертей на душу населення – п’ять осіб на кожні 10 000 чоловіків, або 0,05%.  У бідніших регіонах, таких як Бурятія у східному Сибіру і Тува у південному Сибіру, ​​рівень смертності відповідно у 27-33 рази вищий, ніж у столиці РФ.

«Основною причиною цього розриву між містами та сільською місцевістю є різниця в економічному розвитку, оплаті праці та освіті. У підсумку, солдати з бідніших регіонів та етнічних меншин становлять більшу частку армії та загиблих, ніж загальна чисельність населення. Регіони з високою часткою втрат мали нижчу тривалість життя ще до того, як їхні чоловіки поїхали на війну в Україну. Для багатьох рушійною силою є не лише бідність, але й відсутність перспектив – відчуття, що немає чого втрачати», – пояснив демограф Олексій Ракша.

У Седанці восени 2024 року було відкрито пам’ятник «учасникам так званої спеціальної військової операції». У 2025 році регіональна влада пообіцяла присвоїти цьому населеному пункту почесне звання «село військової доблесті» за участь місцевих чоловіків у війні. Однак село досі не отримало свого почесного звання, а також не надійшла значна частина обіцяної підтримки для сімей солдатів. Дахи на будинках чотирьох контрактників були відремонтовані після того, як вони стали аварійними, але лише після значної уваги журналістів. Кожен п’ятий будинок, побудований за радянських часів, був визнаний державою небезпечним. Єдина школа була класифікована чиновниками як така, що перебуває в аварійному стані, зокрема деякі стіни знаходяться під загрозою обвалу. Все це посилюється втратою працездатних чоловіків села через війну Росії в Україні.