Поки триває війна з Україною, Росія навряд чи нападе на іншу європейську країну, але несподівана криза або прорахунок можуть призвести до нападу Росії на одного зі своїх сусідів, аби довести, що гарантія НАТО за статтею 5 – недієздатна

Війни рідко завершуються так, як їх планують ті, хто їх розпочинає. Але навіть на цьому тлі російське вторгнення в Україну виглядає особливо показовим. Воно замислювалося як швидка операція, яка мала змінити архітектуру безпеки в Європі на користь Москви, повернути Україні «належне місце» в російській орбіті і продемонструвати Заходу межі його впливу. Натомість війна в Україні стала каталізатором процесів, які не лише не зміцнили Росію, але й поставили під сумнів самі основи її безпеки. Про це йдеться у дослідженні Юджина Румера, старшого наукового співробітника Центру Карнегі за міжнародний мир, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Сьогодні вже можна впевнено говорити: незалежно від того, як саме завершиться ця війна, Росія вийде з неї менш захищеною, більш ізольованою і водночас більш небезпечною державою. І ця небезпека не є наслідком сили — вона є безпосереднім продуктом слабкості, розчарування і стратегічної невизначеності.

Аби зрозуміти масштаб цієї трансформації, необхідно вийти за межі поточних бойових дій і подивитися на глибші процеси. Йдеться не лише про зміну балансу сил, а про руйнування старої логіки безпеки, на якій Росія будувала свою політику століттями. Географія, технології і міжнародні альянси — три стовпи, що визначали її стратегічне мислення, — сьогодні працюють проти неї.

Почнемо з географії. Протягом усієї своєї історії Росія жила в умовах відсутності природних кордонів на заході. Це породило особливий тип стратегічного мислення: безпека досягається не через оборону, а через розширення. Чим далі потенційний супротивник — тим безпечніше «серце» держави. Саме ця логіка лежала в основі експансії Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу.

У XX столітті ця модель досягла свого апогею. Після Другої світової війни Радянський Союз контролював величезний пояс держав у Східній Європі, які виконували роль буфера між ним і Заходом. Це був безпрецедентний рівень стратегічної глибини. Але він виявився тимчасовим.

Розпад СРСР і подальше розширення західних інституцій поступово зруйнували цей буфер. Для Заходу це був процес інтеграції і стабілізації, для Росії — втрата статусу і безпеки. І хоча багато років Кремль намагався адаптуватися до нової реальності, прагнення повернути контроль над «близьким зарубіжжям» ніколи не зникало.

Війна проти України стала кульмінацією цього прагнення. Вона мала відновити стратегічну глибину, але натомість остаточно її знищила. Україна більше не є «сірою зоною» чи об’єктом впливу — вона перетворилася на одного з найбільш мотивованих супротивників Росії. Причому не лише на державному рівні, але й на рівні суспільства, пам’яті та ідентичності.

Це означає, що навіть після завершення війни Росія матиме на своєму кордоні країну, яка не просто не довіряє їй, а активно готується до можливого продовження конфлікту. І ця реальність значно небезпечніша за ту, яка існувала до 2022 року.

До цього додається ще один важливий фактор — розширення НАТО. Вступ нових членів, зокрема Фінляндії, радикально змінив географію протистояння. Те, що колись було відносно стабільною лінією розмежування, перетворилося на довгий і складний фронт, де зосереджені сучасні військові можливості.

Таким чином, географія, яка століттями була головною перевагою Росії, сьогодні стає джерелом її вразливості. Простір більше не захищає — він лише збільшує кількість потенційних напрямків загроз.

Але навіть ця трансформація виглядає не такою радикальною на тлі технологічних змін. Якщо у минулому стратегічна глибина могла компенсувати військову слабкість, то сучасні технології фактично позбавляють її сенсу. Високоточна зброя, далекобійні ракети, безпілотники — усе це дозволяє вражати цілі на сотні і тисячі кілометрів.

Війна в Україні стала першою великою війною, де ці технології застосовуються настільки масово і системно. Вона показала, що навіть держава з обмеженими ресурсами може завдавати болючих ударів по значно сильнішому супротивнику, якщо має доступ до сучасних інструментів.

Особливо показовою є роль дронів. Вони змінили саму логіку бойових дій: дешеві, масові, гнучкі, вони дозволяють компенсувати нестачу традиційної техніки. Але їхній вплив не обмежується полем бою. Вони стирають межу між фронтом і тилом, перетворюючи всю територію країни на потенційну зону ризику.

Для Росії це означає втрату ще одного елементу безпеки. Її величезна територія більше не гарантує захисту. Навпаки, вона стає складною для оборони, адже загроза може виникнути практично будь-де.

Ще більш тривожним є те, що ці технології стають дедалі доступнішими. Вони більше не є привілеєм великих держав. Недержавні актори, приватні структури, навіть окремі групи можуть використовувати їх для досягнення своїх цілей. Це створює новий рівень нестабільності, де традиційні механізми стримування працюють дедалі гірше.

На цьому тлі відбувається ще одна важлива зміна — трансформація трансатлантичних відносин. Протягом десятиліть Європа могла розраховувати на Сполучені Штати як на головного гаранта своєї безпеки. Це дозволяло їй зосереджуватися на економічному розвитку і зменшувати військові витрати.

Але ця модель більше не виглядає незмінною. Політичні процеси в США, зростання внутрішніх пріоритетів і зміна глобальних стратегій ставлять під питання рівень американської залученості в європейські справи.

Для Європи це означає необхідність брати більше відповідальності на себе. Вона вже почала цей процес: збільшує оборонні бюджети, розвиває власні військові можливості, шукає нові формати співпраці. Але цей перехід буде складним і тривалим.

Для Росії ж ситуація виглядає ще складніше. З одного боку, послаблення трансатлантичної єдності відповідає її давнім стратегічним цілям. З іншого боку — це відкриває двері до нової, менш передбачуваної реальності, де з’являються нові центри сили і нові джерела загроз.

Особливо це стосується питання ядерного стримування. Якщо раніше воно було централізованим і відносно стабільним, то у майбутньому Європа може зіткнутися із більш фрагментованою системою, де кілька держав володіють власними засобами стримування. Це значно ускладнить стратегічні розрахунки і підвищить ризик помилок.

Усі ці зовнішні фактори накладаються на внутрішні проблеми Росії. Війна уже призвела до значного виснаження її ресурсів. Втрати військової техніки, проблеми з мобілізацією, залежність від зовнішніх постачальників — усе це знижує її здатність вести тривалі війни.

Економічна ситуація в РФ також далека від стабільної. Санкції обмежують доступ до технологій і фінансів, а переорієнтація на інші ринки, зокрема китайський, створює нову залежність. У довгостроковій перспективі це може обмежити можливості розвитку і посилити внутрішні дисбаланси.

Але саме ця слабкість робить ситуацію особливо небезпечною. Історія показує, що держави, які відчувають загрозу і втрату статусу, часто поводяться агресивніше. Вони шукають способи компенсувати свої втрати, навіть якщо це пов’язано з високими ризиками.

Для Росії таким інструментом традиційно є ядерна зброя. Вона дозволяє зберігати статус великої держави навіть у умовах слабкості звичайних збройних сил. І сьогодні її роль знову зростає. Ядерний фактор використовується не лише як засіб стримування, але й як інструмент політичного тиску.

Це створює небезпечну ситуацію, де межа між стримуванням і шантажем стає розмитою. У таких умовах будь-яка помилка або неправильна інтерпретація дій супротивника може мати катастрофічні наслідки.

Паралельно Росія активно використовує інструменти гібридної війни. Вони дозволяють впливати на супротивника без прямого військового зіткнення. Дезінформація, кібератаки, втручання у політичні процеси — усе це стало звичними елементами сучасного військового конфлікту.

Ці методи особливо ефективні проти відкритих суспільств, де існує свобода інформації і політична конкуренція. Вони дозволяють підривати довіру, посилювати розкол і створювати атмосферу нестабільності.

У підсумку, формується нова реальність, яку дедалі частіше називають новою холодною війною. Але це порівняння не зовсім точне. Сучасний світ більш складний, взаємопов’язаний і нестабільний.

Якщо під час холодної війни існували чіткі блоки і відносно зрозумілі правила гри, то сьогодні ці правила розмиваються. Зростає роль недержавних акторів, технологій, інформаційного простору. Конфлікт стає багатовимірним і менш передбачуваним.

У цьому світі Росія залишатиметься важливим гравцем, але її роль буде суперечливою. Вона буде одночасно слабшою і небезпечнішою, ізольованою і впливовою, обмеженою у ресурсах, але готовою до ризику.

Саме тому головний виклик для Заходу полягає не в тому, аби «перемогти» Росію у традиційному сенсі. Така мета є нереалістичною і потенційно небезпечною. Натомість, йдеться про здатність управляти конфліктом, зменшувати ризики і запобігати його неконтрольованій ескалації.

Це вимагає поєднання сили і стриманості, готовності до протистояння і відкритості до діалогу. І, безумовно, це вимагає підтримки тих, хто знаходиться на передовій цього конфлікту.

Україна в цьому контексті відіграє ключову роль. Вона не лише захищає свою незалежність, але й фактично стримує Росію, не дозволяючи їй реалізувати більш масштабні сценарії. Її стійкість має значення не лише для неї самої, а й для всієї Європи.

Світ, який постає після цієї війни, буде іншим. Менш стабільним, менш передбачуваним і, ймовірно, більш небезпечним. У цьому світі не буде простих рішень і швидких перемог.

Але саме в таких умовах визначається здатність держав і суспільств адаптуватися, зберігати стійкість і знаходити баланс між безпекою і свободою. І від того, наскільки успішно це вдасться, залежатиме не лише майбутнє Європи, але й характер міжнародного порядку у XXI столітті.