Літературні твори і кінострічки про Чорнобиль прагнуть зробити видимим те, що було невидимим на той час: не лише радіацію та її вплив на людський організм, але й спроби радянського уряду приховати аварію

Незліченні книги, документальні фільми і телевізійні драми, а також твори мистецтва, п’єси, відеоігри та комікси, досліджують причини Чорнобильстької катастрофи та її наслідки. Вони прагнуть зробити видимим те, що було невидимим на той час: не лише радіацію та її вплив на людський організм, але й спроби радянського уряду приховати аварію. Про це йдеться в авторській колонці Кейт Кантрелл, старшої викладачки гуманітарних наук в Університеті Південного Квінсленду (Австралія) та Джессіки Гілдерслів, професорки англійської літератури в Університеті Південного Квінсленду (Австралія) на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Вибух, який ніколи не закінчиться

Нещодавно українська письменниця та ілюстраторка Євгенія Найберг опублікувала свої графічні мемуари «Чорнобиль, життя та інші катастрофи» – художній роман, який описує її дорослішання як художниці під тривалим впливом Чорнобиля. Найберг готувалася до художньої школи, коли почула по радіо, що «один з ядерних реакторів пошкоджено», але «ситуація [була] під контролем». У нещодавньому інтерв’ю вона зазначила, що «найскладнішою частиною» написання книги було «спроба забути те, що я знаю майбутнє». У своїх мемуарах вона наполягає на точності власних спогадів та правдивості свого життєвого досвіду, що різко контрастує з таємністю та заплутаністю, якими характеризувалася реакція радянського уряду на аварію.

У своєму есе 2006 року «Поворотний момент у Чорнобилі» колишній президент СРСР – і останній радянський лідер – Михайло Горбачов стверджував, що «ядерна аварія на Чорнобилі […], можливо, була справжньою причиною розпаду Радянського Союзу п’ять років потому».

«Була епоха до катастрофи, і є зовсім інша епоха, яка настала після неї», – писав Горбачов.

Однак не сама аварія призвела до «розпаду СРСР», а те, що вона показала: наскільки радянський уряд брехав своєму народу та світу. Горбачов нічого не сказав решті країн світу, аж поки через цілий тиждень не запевнив стурбовану світову аудиторію, що «найгірше позаду».

Тому не дивно, що майже кожне культурне переосмислення Чорнобильської катастрофи керується захопленням правдою та обманом. У колективній пам’яті Чорнобиль – це не ізольована подія, яка обмежена минулим, а зараза, яка продовжує мутувати та поширюватися.

Серед кількох книг, написаних про катастрофу, є «Чорнобильська молитва: голоси із Чорнобиля» (1997) лауреатки Нобелівської премії Світлани Алексієвич та розповідь очевидця Григорія Медведєва «Чорнобильський зошит» (1987), а також новіші детальні дослідження істориків Сергія Плохія («Чорнобиль: історія трагедії», 2018) та Адама Хіггінботама («Північ у Чорнобилі», 2019).

Хоча ці книги відрізняються темами, фокусом та стилем оповіді, всі вони зрештою стикаються з кризою репрезентації: як нам висловити мовою те, що не піддається розумінню?

«Ось як виглядає радіоактивність»

Перший документальний фільм про Чорнобиль з’явився одразу через три дні після вибуху. «Чорнобиль: Хроніка важких тижнів» (1986), який знятий радянським кінорежисером Володимиром Шевченком, і документував операції з очищення, проведені українськими робітниками та волонтерами, багато з яких пізніше померли від високого рівня радіації.

54-хвилинний фільм, результат трьох місяців безперервних зйомок, починається з аерофотозйомки зруйнованого реактора ЧАЕС, а потім переходить до зернистого кадру телевізійної промови Горбачова 14 травня 1986 року.

Документальний фільм спростовує загрозу від невідомого ворога, чіпляючись за мову війни. Зона відчуження – це передова, ліквідатори – «солдати, які здійснюють великий подвиг», а дезертири, які «покинули своїх товаришів», – «боягузи», імена яких будуть оприлюднені «незалежно від звання чи посади».

Ця даремна спроба підтвердити радянський міф про героїзм – бездоганну здатність подолати катастрофу – розкриває спробу держави поглинути Чорнобиль власною міфологією: зробити його, зрештою, історією про те, що міг витримати радянський народ.

Але те, що ми спостерігаємо з безпечної відстані та з огляду на минуле, – це щось набагато зловісніше: радіація, що насичує камеру і, як наслідок, руку, яка її тримає. Спалахи світла на екрані, білі і тріскучі, спочатку були помилково прийняті Шевченком та його командою за проблему з плівкою.

«Ми думали, що ця плівка дефектна, але ми помилилися. Ось так виглядає радіоактивність», – зазначив режисер.

Сам Шевченко помер від гострої променевої хвороби менш ніж через рік. Його фільм, заборонений радянською владою та опублікований лише посмертно, іноді називають найнебезпечнішим у світі.

Діти Чорнобиля

Через рік після інциденту, у 1987 році, фільм «Дзвін Чорнобиля», «надзвичайно відверта робота, яка чітко натякає на повну неготовність радянської влади до катастрофи», загадковим чином не прибув вчасно для запланованого показу на Берлінському міжнародному кінофестивалі.

Ці документальні фільми про ядерну енергетику, за словами науковця з кінознавства Хелен Хьюз, розкривають складне мистецтво зйомки токсичного привида – небезпеки, яку не можна побачити, почути чи доторкнутися, але чию присутність можна «відчути зубами».

Фільм Ніколауса Гейрхальтера «Прип’ять» (1996), який знятий через 10 років після катастрофи, став одним із перших випадків, коли міжнародній знімальній групі було надано доступ до 30-кілометрової зони відчуження. У чорно-білій стрічці камера затримується на приголомшливих опромінених пейзажах – замерзлих лісах і зарослих вулицях – зображуючи світ, який є таким самим, але водночас іншим. Однак у центрі фільму – людські історії тих, хто там живе та працює. Як-от лаборантка, яка, повернувшись до своєї колишньої квартири в Прип’яті, дізнається, що її речі вкрали мародери. Коли фільм вперше показали в 1996 році, глядачі були здивовані, дізнавшись, що Чорнобиль ще працює.

У 2000-х роках популярні документальні фільми про катастрофу звернулися до людської ціни Чорнобиля, включаючи так звані покоління чорнобильських дітей, життя яких були вкрадені у них.

З них жоден не виявився більш зворушливим, ніж «Чорнобильське серце» (2003), 40-хвилинний короткометражний документальний фільм режисера Меріанн Де Лео. Він розповідає про ірландську гуманітарну діячку Аді Рош та її команду гуманітарних працівників, які подорожують Білоруссю та Україною, відвідуючи відділення раку щитовидної залози, переповнені дитячі будинки та пологові будинки, де, за словами одного лікаря, лише 15-20% дітей народжуються здоровими. У психіатричній лікарні «Новінки» на північ від Мінська ми зустрічаємо Юлію, дівчинку, яка народилася з мозком поза черепом. Ця стрічка отримала премію «Оскар» 2003 року у категорії «найкращий короткометражний документальний фільм», але водночас була жорстко розкритикована за відверте зображення пошкоджених та деформованих тіл дітей. У той час страждання дітей Чорнобиля зазвичай зображували символічно – через зламану іграшку чи покинуту ляльку – а не показували безпосередньо.

«Це був найважчий фільм, який я коли-небудь знімала», – підсумувала Де Лео, яку під час зйомок шпиталізували з радіаційним отруєнням.

Секрети, брехня та нерозказані історії

Найвідомішим у світі, безсумнівно, є п’ятисерійний мінісеріал HBO «Чорнобиль» (2019) Крейга Мейзіна, який отримав 19 номінацій на премію «Еммі».

У серіалі Джаред Гарріс грає старшого ядерного вченого Валерія Легасова: чоловіка, якому доручили стримати Чорнобильську катастрофу, але він покінчив життя самогубством 27 квітня 1988 року – рівно через два роки і один день після вибуху.

Реконструюючи хронологію подій (до, під час та після вибуху), серіал гостро критикує владу СРСР, піднімаючи питання щодо ядерної безпеки, особливо готовності до надзвичайних ситуацій та реагування на них, а також комунікації ризиків.

Серіал частково спирається на сюжет відомої книги Алексієвич «Чорнобильська молитва» – поліфонію поетичних свідчень від першої особи, зібраних протягом 10 років за участю понад 500 очевидців, включаючи лікарів, солдатів, науковців, пілотів, шахтарів, колишніх партійних бюрократів та пересічних громадян.

Як випливає із назви, книга дає голос людям, які пережили Чорнобильську катастрофу. Порівняно зі серіалом, це більш нюансована та рефлексивна розповідь про повільні форми насильства, які тривали ще довго після того, як реактор був герметизований, а камери зняті.

І «Чорнобильська молитва», і «Чорнобиль» зображують процеси, які позбавляють людей їхнього людського статусу – змушують їх існувати за межами людського досвіду.  З цієї причини Чорнобиль — це не просто історія жахів. Це також, наприклад, історія кохання між Василем, пожежником, який отримав смертельну дозу радіації, та його вагітною дружиною Людмилою, якій доручили захистити їхню ненароджену дитину від його «обпаленого» тіла.