Енергетична війна без переможців: чому російські удари не змусять Україну капітулювати, а українські атаки — Росію зупинитися

Україна та Росія адаптують свої енергосистеми до дедалі потужніших атак, але взаємні удари по критичній інфраструктурі лише поглиблюють кризу, не наближаючи жодну зі сторін до вирішальної перемоги

Засніжена зона війни з прапором України, генератором «UA» і написами «RU», «РОССИЯ».

Упродовж кількох днів після гучного публічного конфлікту президента США Дональда Трампа з Україною та його зближення з Росією перспективи Києва напередодні п’ятої зими війни виглядають похмурими. Адміністрація Трампа вимагає від України припинити атаки на російські нафтопереробні заводи, які стали одним із найефективніших засобів тиску України на Москву. Водночас Київ стикається з небезпечними прогалинами у протиповітряній обороні, яка має протидіяти російським реактивним безпілотникам і дедалі активнішому застосуванню балістичних ракет. Про це йдеться в аналітичній статті Тетяни Мітрової, запрошеної наукової співробітниці Центру глобальної енергетичної політики Колумбійського університету і Сергія Вакуленка, старшого наукового співробітника Центру Карнеґі на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Крім того, Трамп уклав із президентом Росії Володимиром Путіним угоду про тимчасове скасування американських санкцій щодо експорту російського дизельного пального, забезпечивши Москві дипломатичну перемогу. Посланці Трампа також запропонували Європі збільшити закупівлі російського газу в межах спроб заручитися підтримкою Кремля для досягнення миру. Це ще більше ускладнює зусилля України та її союзників щодо посилення економічного тиску на Росію.

Однак у цій похмурій картині бракує уваги до того, як Україна вже пристосувалася до посилення російських атак. Київ розробив інноваційні стратегії пом’якшення наслідків російських ударів по енергетичній інфраструктурі та підтримки енергосистеми навіть під час інтенсивних бомбардувань. Попри новий тиск з боку США, Україна продовжує завдавати потужних ударів безпілотниками по російській енергетичній інфраструктурі. Зокрема, успішними стали атаки в середині жовтня 2026 року на нафтовий термінал у Санкт-Петербурзі та газопереробні промислові підприємства, розташовані аж у Сургуті та Новому Уренгої. Загалом із середини 2025 року українські атаки безпілотниками скоротили обсяги переробки нафти на російських НПЗ приблизно на 30%. Вони також вивели з ладу значну частину надлишкових нафтопереробних потужностей Москви, що спричинило дефіцит бензину на рівні близько 10%.

Проте це лише один аспект енергетичної війни, яка стрімко змінюється. Москва розробила власні способи обмеження наслідків українських ударів. Водночас вона посилила атаки на українську інфраструктуру. Зокрема, внаслідок масованого обстрілу 19 жовтня 2026 року було пошкоджено понад десять енергетичних об’єктів. Український аналітичний центр DiXi Group підрахував, що у 2025 році та на початку 2026 року Росія запустила по українських енергетичних об’єктах 12 800 ракет і безпілотників. Для порівняння: за перші три роки війни таких запусків було лише 2800. Хоча ці цифри відображають кількість запусків, а не успішних влучань, вони демонструють масштаби й безперервність російської кампанії.

Крім того, тепер обидві сторони здатні атакувати резервні потужності та альтернативні джерела постачання, які раніше допомагали компенсувати втрати. Після російських ударів по місцевих електростанціях на початку жовтня 2026 року українці зіткнулися із масштабними відключеннями електроенергії, хоча в національній енергосистемі України її вистачало. Причина полягала в тому, що Росія продовжувала атакувати лінії електропередачі та підстанції, якими передавалася резервна електроенергія. Улітку 2026 року Україна завдала такої кількості ударів по нафтопереробних заводах і трубопроводах навколо Москви, що Росії довелося доставляти пальне залізницею аж із району озера Байкал.

Якщо американський тиск і переговори не зможуть зупинити енергетичну війну, головне питання для України полягатиме в тому, чи зможе її надзвичайна здатність до адаптації відповідати темпам російських атак. Водночас результати цієї зими залежатимуть від того, чи зможе Україна й надалі завдавати ударів по російській інфраструктурі, ускладнюючи Москві можливості її ремонту та відновлення. Тепер і Росія, і Україна повинні цілодобово захищати та ремонтувати свої національні енергетичні мережі. Натомість атакувальна сторона може зосереджувати удари на найбільш вразливих об’єктах і завдавати їх повторно одразу після завершення ремонтних робіт. У такій війні винахідливість оборони має не менше значення, ніж наступальні можливості. Зрештою, самі лише удари по енергетичній інфраструктурі навряд чи змусять будь-яку зі сторін прийняти умови іншої. Жодна з них, можливо, не зможе здобути вирішальну перевагу, хоча обидві зазнаватимуть дедалі більших втрат. Усвідомлення як обмежених можливостей, так і руйнівної сили таких ударів може мати вирішальне значення не лише для припинення нинішнього конфлікту, але й для розуміння ролі енергетичної інфраструктури в майбутніх війнах.

Перегони з ракетами

Для України міжнародна підтримка відіграла особливо важливу роль у стримуванні російської кампанії ударів по енергетичній інфраструктурі. Станом на листопад 2025 року, ще до наймасштабніших атак минулої зими, прямі збитки електроенергетичній інфраструктурі України становили 17,1 мільярда доларів, згідно зі звітом ООН, Світового банку та Європейської комісії. Проте Києву вдалося зберегти електропостачання завдяки використанню потужностей атомних електростанцій, які залишилися в країні, ремонту теплової генерації, збільшенню імпорту електроенергії, газу та дизельного пального, а також компенсації втрат електростанцій за рахунок розподіленої генерації. Йдеться про менші енергетичні установки, які працюють на сонячній, вітровій, газовій або дизельній енергії та підключені до основної електромережі.

Європа також надала Україні критично важливе обладнання для заміни пошкодженого. У 2025 році Європейська комісія передала Україні обладнання з виведеної з експлуатації литовської теплоелектростанції, доставивши його 149 партіями. Це дало змогу забезпечити електроенергією 1 мільйон людей. Такі поставки перетворили іноземні енергетичні компанії та постачальників на складову системи швидкого відновлення української енергетики. У вересні 2026 року Україна та Програма розвитку ООН запустили новий координаційний центр, покликаний пришвидшити встановлення переданого в дар енергетичного обладнання.

Дедалі важливішу роль відіграє також розширення використання акумуляторних систем і розподіленої генерації. У вересні 2025 року українська енергетична компанія ДТЕК та американський виробник акумуляторних систем Fluence встановили системи накопичення електроенергії на шести об’єктах навколо Києва та Дніпра. Їхньої сукупної потужності достатньо, аби протягом двох годин забезпечувати електроенергією 600 тисяч домогосподарств — приблизно половину Києва. Тим часом Київ запровадив 150 мегаватів розподіленої генерації. Цього недостатньо для покриття пікового зимового попиту, але вистачає, аби забезпечити роботу понад 50% життєво важливих міських служб, зокрема водопостачання, лікарень і систем опалення. Водночас, за даними українських джерел, від 2500 до 3000 із 12 тисяч київських багатоквартирних будинків можуть увійти в зиму без альтернативного джерела теплопостачання.

Ця вразливість особливо небезпечна, оскільки відновлення електропостачання автоматично не означає відновлення теплопостачання. Допомогти можуть резервні котельні, але їх потрібно встановити безпосередньо на місцях, забезпечити паливом і під’єднати до справних теплових мереж. І все це часто доводиться робити в умовах, коли те саме місто продовжує зазнавати повторних атак. Минулої зими спостерігачі ООН зафіксували щонайменше 74 російські атаки на об’єкти теплопостачання по всій Україні. Унаслідок цих ударів сотні тисяч людей залишалися без опалення та гарячої води за сильних морозів. Підтримка роботи національної електромережі не зробило ці будинки придатними для проживання в умовах морозної погоди. Мешканці можуть спробувати розв’язати проблему за допомогою електричних обігрівачів, але їх масове використання здатне перевантажити й без того вразливу енергосистему.

Готуючись до ще складніших умов цієї зими, Київ нарощує запаси газу. Станом на серпень 2026 року, газові резерви України становили 13,1 мільярда кубометрів порівняно із 9,6 мільярда у серпні 2025 року. Проте накопичений газ має надходити до справних теплоелектростанцій і котелень, а електроенергія — передаватися через функціональні мережі. Росія постійно атакує і ті, й інші об’єкти. Незалежно від стійкості національної енергетичної системи, безперервні російські удари по окремих українських містах залишають їх вразливими, оскільки місцеві альтернативні джерела постачання часто зазнають атак ще до того, як вдається відновити пошкоджені об’єкти.

Водночас українці платять за збереження своєї енергетичної системи таку ціну, яку не відображають показники її потужності. По всій країні підприємства змушені використовувати дорогі генератори, скорочувати робочі зміни або закриватися. Домогосподарства витрачають більше грошей, отримуючи натомість менше годин надійного електропостачання. Скорочення промислового попиту може створювати враження, що енергетичний баланс покращується, хоча насправді економіка деградує під тиском безперервних атак. Такі втрати послаблюють податкову базу та збільшують потребу в іноземній допомозі. Росії не обов’язково повністю відключати Україну від електроенергії, щоб завдати їй надзвичайно великих збитків.

Тетяна Мітрова

Війна за будь-яку ціну

Росія також відчуває дедалі серйозніші наслідки енергетичної війни. Теоретично Москва має значно більший запас міцності: на початку війни її нафтопереробні заводи виробляли більше пального, ніж споживав внутрішній ринок, а багато підприємств мали надлишкові потужності для первинної перегонки нафти порівняно з можливостями перетворення отриманих продуктів на готове моторне пальне. Втрата однієї установки первинної перегонки не обов’язково означала втрату такої самої частки постачання бензину чи дизельного пального. Однак цьогорічні українські атаки випробували межі цієї гнучкості.

У червні 2026 року українські безпілотники вразили одну з двох установок переробки на московському нафтопереробному заводі «Капотня», а через шість днів — другу. Після червневих атак НПЗ зупинив роботу. Хоча згодом його діяльність відновили, але у вересні 2026 року черговий удар знову припинив переробку нафти. В інших місцях українські атаки пошкодили складні технологічні установки, призначені для підвищення виходу нафтопродуктів і поліпшення їхньої якості. На їхній ремонт може знадобитися від шести до восьми місяців, тому вони можуть залишатися недоступними протягом усього майбутнього опалювального сезону. Резервні потужності первинної перегонки не здатні замінити пошкоджене вторинне обладнання, необхідне для перетворення проміжних продуктів на готовий бензин і дизельне пальне.

Щоб компенсувати ці втрати, російський уряд послабив вимоги до стандартів пального, дозволивши додавати до бензину нафту прямої перегонки (нафту) з підвищувачами октанового числа, а також розширив державні субсидії на імпорт бензину. Російські компанії можуть також відправляти нафту на переробку до союзної Білорусі або імпортувати готові нафтопродукти. Ці заходи допомогли забезпечити споживачів пальним, не відновлюючи обладнання, яке раніше його виробляло. Однак за це доведеться заплатити, і зрештою витрати ляжуть на споживачів, компанії та державу.

Не всі українські атаки безпілотниками мали настільки тривалий ефект. Наприклад, у березні 2026 року Україна майже два тижні поспіль атакувала нафтовий термінал Усть-Луга на Балтійському морі поблизу Санкт-Петербурга, зупинивши відвантаження нафти з цього об’єкта. Однак через кілька тижнів постачання з Усть-Луги відновилося, а наприкінці квітня загальний обсяг морського експорту російської сирої нафти в середньому становив 3,8 мільйона барелів на день — на 7% більше, ніж у березні, і на 11% більше, ніж роком раніше. Це зростання допомогло компенсувати скорочення експорту нафтопродуктів, оскільки пошкодження НПЗ залишили більше сирої нафти, доступної для експорту.

Для Москви найнагальнішим питанням є управління дефіцитом пального. Завдяки підвищенню цін і запровадженню нормованого розподілу вона може гарантувати належне забезпечення армії навіть у разі, якщо цивільним споживачам доведеться скоротити споживання. Влада також може використовувати субсидії та контроль над цінами, аби частково полегшити становище споживачів. Жоден із цих варіантів не є безкоштовним, але доки уряд готовий погоджуватися на зниження рівня життя населення та брати на себе пов’язані з цим політичні витрати, у нього залишається значний простір для маневру. Українські удари змушують Росію розосереджувати сили протиповітряної оборони, витрачати гроші й трудові ресурси, а також скорочують доходи від нафтопереробки. Вони можуть певною мірою зменшити надходження від нафти й газу, які фінансують російську війну, але навряд чи ці витрати зроблять продовження війни непосильним для Кремля.

Гра у пошук винних

Парадоксально, але зростання ефективності українських атак на російські нафтопереробні заводи спричинило новий тиск уже на сам Київ. Аби підтримати дедалі обмеженіший внутрішній ринок, Росія скоротила обсяги дизельного пального, яке продає за кордон. Зазвичай підвищення цін мало б стимулювати інші нафтопереробні підприємства збільшувати виробництво й компенсувати дефіцит. Однак війна США проти Ірану ускладнила таке пристосування ринку. За даними Міжнародного енергетичного агентства, сукупний чистий експорт дизельного пального та газойлю з Росії й Близького Сходу у вересні 2026 року був на 1,3 мільйона барелів на день нижчим, ніж роком раніше. Цей глобальний дефіцит пропозиції вплинув і на Сполучені Штати, які тепер звинувачують Україну в тому, що американські ціни на дизельне пальне залишаються вперто високими.

Зазвичай Сполучені Штати мають значний надлишок дизельного пального та є найбільшим його експортером у світі. Проте за відсутності експортного контролю, квот або мит на вивезення пального американський ринок залишається вразливим до стрімкого зростання міжнародних цін навіть тоді, коли всередині країни немає дефіциту пального. Крім того, адміністрації Трампа значно простіше тиснути на Україну, вимагаючи припинити атаки на російські НПЗ, і укладати угоди щодо дизельного пального з Росією, ніж відновлювати втрачені обсяги експорту дизельного пального з Близького Сходу.

Насправді кроки Вашингтона навряд чи суттєво збільшать світову пропозицію пального найближчим часом: перенаправлення вже наявного експорту не створює додаткових обсягів пального. Для значнішого й тривалого збільшення постачання необхідно, щоб російські нафтопереробні заводи відновили роботу та продовжували працювати. Саме тут Вашингтон має стимул стримувати українські атаки — навіть до такої міри, щоб позбавляти Київ доступу до супутникового зв’язку Starlink або американської розвідки чи погрожувати такими обмеженнями, а також блокувати закупівлі європейськими країнами американської зброї для України. Якщо Україна виконає вимоги США, то виникає ризик, що Москва отримає захист для своїх нафтопереробних заводів, продовжуючи водночас атакувати українські міста.

Сполучені Штати — не єдиний зовнішній гравець у цій енергетичній війні. Для Європи крах України створив би загрозу безпеці, набагато серйознішу за витрати на заміну трансформаторів або фінансування імпорту пального. Тому в середині жовтня 2026 року посол ЄС в Україні розповів про пакет енергетичної підтримки на 1,1 мільярда доларів, який Європа готує до майбутньої зими, аби посилити здатність України відновлюватися після атак. Однак якщо деякі європейські країни, всупереч позиції Європейської комісії, погодяться на пропозицію адміністрації Трампа розширити закупівлі російського газу в надії знизити витрати домогосподарств і промисловості на енергію, це може збільшити доходи Москви та її можливості фінансувати війну. Енергетичні рішення Європи мають значення для обох сторін протистояння.

Китай та Індія також можуть вплинути на подальший перебіг енергетичної війни. Досі закупівлі російської сирої нафти цими двома країнами допомагали підтримувати російську військову машину. Крім того, переробляючи нафту з Росії, придбану зі знижкою, обидві країни отримують вигоду для власної промисловості, а збільшуючи експорт нафтопродуктів, можуть послабити глобальний дефіцит, який нині спричиняє тиск США на Україну. Однак можливості цих країн нарощувати експорт залежать від доступності сирої нафти та дозволу їхніх урядів, особливо в Китаї. З часом вплив Росії, зумовлений нинішнім дефіцитом дизельного пального, зменшуватиметься в міру відновлення постачання від інших виробників, пристосування торгівлі та скорочення споживання. Але навряд чи ці зміни відбудуться вчасно до цієї зими: Міжнародне енергетичне агентство очікує, що ринок дизельного пального залишатиметься напруженим аж до 2027 року.

Сергій Вакуленко

Спіраль адаптації

Для Росії та України мета енергетичної війни очевидна: порушити роботу або зруйнувати економіку супротивника настільки, аби підірвати суспільну підтримку війни або зробити її продовження неможливим. Однак є небагато ознак того, що будь-яка зі сторін здатна досягти такого результату. Водночас тиск США може призвести до припинення вогню або врегулювання конфлікту, навіть на умовах, вкрай невигідних для України. Взаємне припинення ударів по енергетичній інфраструктурі дало б обом сторонам полегшення та час на відновлення.

Проте наразі між умовами, які Москва та Київ вважають мінімально прийнятними навіть для тимчасового припинення вогню, залишається величезна прірва. Високий рівень взаємної недовіри ще більше її поглибив. Крім того, угода про захист лише нафтопереробних заводів, на чому наполягає адміністрація Трампа, залишила б українські міста та інші об’єкти інфраструктури під загрозою російських атак. А Москва має ще менше стимулів погоджуватися на таку угоду, якщо зможе домогтися стриманості України завдяки тиску Вашингтона, не роблячи власних поступок.

Якщо дипломатія зазнає невдачі, найімовірнішим сценарієм стане ще одна зима безперервних ударів по енергетичній та іншій інфраструктурі з обох боків. Поки що Росія змогла впоратися з втратою нафтопереробних потужностей, але це не виключає серйозніших проблем у майбутньому. З кожною новою втратою потужностей захист енергетичного постачання для російської армії стає дорожчим. Особливо вразливими можуть виявитися окремі регіони, які вже відчувають дефіцит, зокрема окупований Крим. Якщо Москва не зможе достатньо швидко відновлювати пошкоджені об’єкти або іншим чином компенсувати подальші втрати нафтопереробних потужностей, регіональний дефіцит пального може перерости у масштабніші перебої в роботі цивільного транспорту та промисловості.

Для України головний ризик полягає в ланцюговій реакції російських атак на одне й те саме місто. Під час тривалих холодів повторні удари — чи то по Києву, Харкову, Одесі — можуть вичерпати резервні запаси швидше, ніж ремонтні бригади встигатимуть відновлювати постачання. Тривала зупинка насосних станцій може спричинити катастрофічну ситуацію на місцевому рівні: розриви труб водопостачання, централізованого опалення та каналізації, навіть якщо в інших регіонах країни електроенергія залишатиметься доступною. Тепла зима та своєчасне постачання обладнання можуть допомогти Україні уникнути такої кризи. Проте затримки із поставками засобів протиповітряної оборони або втрата критично важливого об’єкта теплопостачання можуть перевантажити місто, навіть якщо його баланс електроенергії здаватиметься достатнім. Однією з ознак небезпеки стануть місцеві відключення електроенергії, масштаби яких зростатимуть попри ремонтні роботи. Це свідчитиме про те, що темпи відновлення не встигають за інтенсивністю атак.

Готуючись до того, що, ймовірно, стане найсуворішою зимою за весь час війни, Київ опинився перед дилемою: якщо він скоротить або призупинить атаки на російські нафтопереробні заводи, аби зберегти військову підтримку США, то надасть Москві час для ремонту, тоді як українська енергосистема й надалі залишатиметься вразливою. Якщо ж Київ відмовиться від цього, то зможе продовжувати удари, але ризикує зіткнутися з відключенням розвідувальної підтримки або Starlink, що може ускладнити захист його інфраструктури. Додаткові фінансові та технологічні надходження з Європи могли б пом’якшити наслідки й, можливо, забезпечити певні альтернативи американським комунікаційним мережам, але не зможуть повністю замінити американські розвідувальні можливості та засоби протиповітряної оборони. Ця дилема не зникне, доки українська інфраструктура залишатиметься під загрозою атак.

Напередодні п’ятої річниці війна в Україні докорінно змінила характер енергетичного протистояння, не маючи багатьох історичних аналогів. Поява недорогих засобів ураження великої дальності дала кожній зі сторін майже необмежений доступ до енергетичної інфраструктури, від якої залежить супротивник. Водночас інновації в галузі розподіленої генерації, акумуляторних систем і мобільного обладнання надали оборонцям нові можливості підтримувати життєво важливі послуги та постійно відновлювати їх навіть перед обличчям масштабних атак. Потужні промислові резерви Росії та вражаюча здатність України до адаптації продемонстрували, що складні енергетичні системи можуть витримувати величезні руйнування. Їхня стійкість виявилася набагато вищою, ніж можна було б припустити за кількістю знищених об’єктів з обох боків.

Однак ця сама стійкість може робити війни тривалішими та руйнівнішими. Як продемонстрували Україна й Росія, кожна сторона може набувати впевненості завдяки своїй здатності витримувати повторні атаки, водночас переконуючи себе, що інтенсивніша кампанія проти супротивника нарешті принесе успіх. За такої динаміки кожне пристосування та кожен обхідний маневр однієї сторони провокують нову атаку з боку іншої сторони, а кожен наступний удар прискорює пошук нових способів виживання. Ця спіраль адаптації може тривати навіть тоді, коли економічні та людські втрати зростають. Розірвати це замкнене коло здатне лише справжнє припинення вогню. А воно залежатиме від політичних рішень, на які самі лише удари по енергетичній інфраструктурі не можуть вплинути.

Напишіть відгук