Вплив олігархів на редакційну політику телеканалів дуже поширений в Україні і часто підриває зусилля щодо проведення реформ

У жовтні 2019 року щойно обраний Президент України Володимир Зеленський говорив про деолігархізацію ЗМІ і обіцяв зробити це пріоритетом під час свого правління. У лютому 2021 року Зеленський підписав указ про блокування ефіру трьох телеканалів, які належать олігархам. Це викликало загальнонаціональні дебати про допустимі межі свободи слова. Для деяких це була велика новина: президент діяв рішуче, щоб зупинити російську дезінформацію. На думку інших, рішення ухвалювалось без попередньої ретельної перевірки, і варто було використовувати інші засоби, «які менше погрожували плюралізму ЗМІ». Але цей крок також продемонстрував, як обмаль Зеленський насправді зробив для виконання своєї передвиборчої обіцянки, щоб назавжди зменшити давнє домінування олігархів над ЗМІ в Україні. Про це йдеться в аналітичній публікації Янека Ласоцкі, колишнього координатора адвокації у Європейській раді з міжнародних відносин, повідомляє Foreign Ukraine.

Більшість українців, як і раніше отримують новини по телебаченню, проте найбільші телеканали країни належать лише жменьці олігархів. Дорогі і збиткові телеканали протягом багатьох років слугували не стільки інвестиціями, а інструментами, щоб вплинути на громадську думку і політику на користь своїх власників.

Оцінюючи вибори 2019 року, які привели Зеленського до влади, Місія зі спостереження за виборами ОБСЄ (Організації з безпеки і співпраці в Європі) недвозначно висловилася щодо цих приватних телеканалів. Вони «забезпечували незбалансоване і упереджене висвітлення […] і продовжували дотримуватись політичного порядку денного своїх власників».

Під час президентських виборів 2019 року в Україні телеканали неухильно підтримували конкретних кандидатів. Телеканал «Україна», який належить Ринату Ахметову, найбагатшій людині країни, непропорційно висвітлював Олександра Вілкула з Опозиційного блоку і Олега Ляшка з Радикальної партії. Телеканал «1+1», який належить Ігорю Коломойському, більшу частину ефірного часу присвятив Зеленському. «5 канал», який належить Петру Порошенку – тодішньому президенту України, – закономірно підтримував свого власника. Телеканали, які належать Дмитру Фірташу, Сергію Льовочкіну, Віктору Пінчуку і Віктору Медведчуку також продемонстрували підтримку кандидатів, обраних їх власниками. Схвалення будь-якої сторони на виборах – лише один із прикладів. Вплив олігархів на редакційну політику телеканалів дуже поширений в Україні і часто підриває зусилля щодо проведення реформ.

Інструменти в руках їх власників

Саме після очищення банківського сектора України, Ігоря Коломойського звинуватили в розкраданні понад 5 мільярдів доларів з ПриватБанку, яким він володів до 2016 року, допоки не був націоналізований.

У минулому році парламент ухвалив закон, який забороняє повернення банку Коломойському. Напередодні голосування кожен, хто дивився поточні події в прайм-таймі на телеканалі олігарха «1+1», почув би дуже односторонню точку зору проти цього закону.

Якщо б ви переключились на телеканал Ахметова «Україна», то почули б аргумент про те, чому варто припинити розслідування корупції в його енергетичній компанії «ДТЕК». За версією прокуратури, ДТЕК вступив в змову з офіційними особами, щоб завищити ціну для українських споживачів на 1,4 мільярда доларів і отримати прибуток. ДТЕК послідовно заперечував пред’явлені звинувачення, і справа була закрита.

Три нещодавно заборонених телеканали «112», «NewsOne» і «ZIK», які належать Віктору Медведчуку, критикували військові дії на Донбасі, а також реформи. Медведчук, який лояльний до Кремля (Володимир Путін є хресним батьком молодшої дочки Медведчука), і його телеканали просували російські наративи, які заперечують участь Росії у війні на Донбасі, і поширювали теорії змови.

Вплив олігархів на репортажі на своїх телеканалах було добре задокументовано групами моніторингу ЗМІ, але власники покладаються на той факт, що середній глядач не знає або не звертає на це уваги. Згідно з опитуванням Центру Разумкова у 2020 році, лише 10% українців знають, кому належать телеканали, які вони регулярно дивляться, хоча це загальнодоступна інформація.

Україні потрібні засоби масової інформації, щоб змусити уряд належним чином інформувати громадян, а не просто віддавати пріоритет порядку денному їх власників. Але без дій уряду цього просто не відбудеться. Нелегко втручатися в середовище ЗМІ, не ставлячи під загрозу свободу слова. Але нічого не робити – це також не варіант. Є дві відповіді: переглянути регулювання ЗМІ і посилити альтернативи ЗМІ, що належить олігархам.

Зеленський і його партія «Слуга народу» ухвалили безліч законів з тих пір, як виграли парламентські вибори у 2019 році, деякі з яких були складними і суперечливими. Але новий законопроект про регулювання ЗМІ, до якого давно закликали журналісти і активісти реформ, а також вимога Угоди про асоціацію між ЄС і Україною, ще не був пріоритетним.

Необхідність реформи визнана офіційно. Кирило Тимошенко, заступник голови Офісу президента України, нещодавно заявив: «Законодавство, яке регулює телебачення, радіо та Інтернет, не застаріло. Можна припустити, що його взагалі не існує […] Ми повинні модернізувати всю систему регулювання в країні».

Однією з ключових змін буде запровадження спільного регулювання (поєднання державного регулювання і саморегулювання). Попередні президенти використовували регулятора ЗМІ, щоб покарати політичних опонентів, тому існує потреба в системі, яка встановлює високі загальні стандарти, а також зміцнює взаємну довіру. За умови спільного регулювання, і ЗМІ, і регулюючий орган узгоджують кодекс поведінки. Регулюючий орган також повинен бути більш сильним і незалежним.

Ухвалення довгоочікуваного закону – важливий крок, і його не варто відкладати, але для того, щоб реально взятися за контроль над олігархами, законодавці повинні бути більш радикальними. Наталія Лігачова, голова неурядової організації «Детектор Медіа», пояснює: «У новому законопроекті чітко вказано, що власники не повинні впливати на редакційну політику, але не сказано, як це можна було б реально забезпечити».

Експерти сходяться на думці, що прозорість фінансування ЗМІ необхідна. Як тільки це стане юридичною вимогою, Лігачова пропонує телеканалам надати тимчасові рамки для отримання прибутку або беззбитковості; якщо вони цього не зроблять, їх варто зняти з ефіру. Олігархи не повинні мати можливість субсидіювати ЗМІ для просування своїх власних інтересів.

Тарас Шевченко з неурядової організації «Центр демократії і верховенства закону» пропонує інше нововведення: фізичним особам варто заборонити володіння ЗМІ, що змусить олігархів поступитися контролем співвласникам.

Довіра до суспільного мовника

Зараз найкращою альтернативою телеканалам, що належать олігархам, є українська державна телекомпанія «Супільне». Перетворення старомодної державної телекомпанії, яка довгі роки мала обслуговувати можновладців, в незалежну і модернову організацію – неабияке досягнення. Особливо порівняно із сусідньою Польщею, де уряд перетворив суспільну телекомпанію TVP в підлеглий рупор правлячої партії.

Отримавши у спадок 30 окремих компаній і значну заборгованість, «Суспільне» у 2017 році зазнало колосальної реструктуризації. Було скорочено непотрібні витрати, запроваджена прозора конкуренція за керівні посади, а нову наглядову раду, до якої увійшли представники парламенту та неурядові організації (більшість), тепер забезпечує незалежний нагляд. Після інвестицій в програми професійної якості (особливо в журналістські розслідування) і нову культуру редакційної незалежності, «Суспільне» тепер є найнадійнішим джерелом телевізійних новин в Україні.

Проте рейтинги флагманського телеканалу «Суспільне» – в середньому близько 1% телеглядачів – були вражаючими. Амбіції полягали в тому, щоб стати BBC of Ukraine, але за кількістю переглядів вона в даний час більш порівнянна з PBS в США (хоча радіостанції «Суспільне» більш популярні, і їх присутність в Інтернеті швидко зростає). Одна з причин такої низької продуктивності – нестача грошей: депутати постійно недофінансовують організацію на 50%.

Член наглядової ради «Суспільне» Вадим Міський пояснює: «Поточна модель фінансування прирікає «Суспільне» на провал, тому що не дозволяє нам побудувати реалістичну стратегію навіть на два роки. Ось чому життєво важливо забезпечити передбачуваність фінансування. Вперше маючи повний бюджет, ми могли б найняти кращих фахівців або почати дорогі серійні виробництва за участю сторонніх компаній, але в наступному році наше фінансування може бути знову скорочено до 50%, і нам доведеться звільнити цих людей і припинити зйомку».

Стійкі моделі фінансування, захищені від політичного втручання, активно обговорюються протягом багатьох років, але не ухвалюються. У звіті експертів Ради Європи рекомендується використовувати ренту, яку держава отримує від мовних компаній і операторів зв’язку, за радіочастоти (пропозицію, підтриману наглядовою радою «Суспільне» і неурядовими організаціями). Інші ідеї передбачають застосування італійської моделі, яка додає плату за відмову до рахунків за електроенергію.

Підтримка Зеленським суспільної телекомпанії була недостатньою. Президент і депутати від його партії рідко з’являються на «Суспільному», не кажучи вже про те, щоб давати йому ексклюзивні інтерв’ю. Раніше в цьому році, напередодні голосування за членство в наглядовій раді, сильна лобістська кампанія з боку уряду (безуспішно) поставила під загрозу його незалежність. Директор «Суспільного» Зураб Аласанія піде у відставку наприкінці 2021 року. Найкраще, що може зробити президент, – це не втручатися у вибір наступника Аласанії.

На початку березня 2021 року прес-секретарка Зеленського Юлія Мендель заявила, що тепер президент серйозно поставиться до проблеми олігархів: «Президент Зеленський готовий кинути виклик владі українських олігархів всюди, від енергетичного і банківського секторів до політики і засобів масової інформації […] Зеленський хоче, щоб його дії говорили самі за себе».

Але важко знайти громадянина України, який з оптимізмом вірив би, що це більше, аніж просто слова. Занадто багато депутатів знаходяться в кишенях олігархів і президент не розуміє сенсу суспільного мовлення. Однак можна ухвалити конкретні закони, краще витратити гроші і надати підтримку, яка значно поліпшить доступ українців до якісної журналістики. Але спочатку потрібно знайти політичну волю.