За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, внаслідок війни, 9,6 мільйонів громадян України можуть страждати від депресії, тривоги, посттравматичного стресового розладу або шизофренії

У п’ятницю ввечері вулиці у центрі Дніпра, міста-мільйонника у центральній Україні, заповнені людьми, які гуляють, зустрічаються у парках, ресторанах і клубах. Про війну та бойові дії, які точаться лише за 100 км, нагадують сирени повітряної тривоги та мобільні укриття, розміщені у багатьох місцях. Удень там люди ховаються не від ракет, а від спеки. Про це йдеться у спеціальному репортажі польського видання Krytyka Polityczna, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

На одній із головних вулиць до групи молодих людей, що сміються, підходить чоловік у військовому одязі. «Ви веселитеся, а мене під Бахмутом ледь не вбили», — кричить він російською мовою і смикає одного з хлопців. Перехожі відтягують солдата, а через деякий час з’являється поліція. Близько 23:00 міста вже порожніють – додому треба повертатися до комендантської години.

«Смуток, апатія, тривога, а також лють і агресія можуть бути симптомами хронічного стресу. Найуразливішими є ветерани, їхні родини, діти, біженці, люди з інвалідністю, люди, які втратили близьких чи отримали поранення, але різні недуги можуть виникнути у кожного», – пояснює Ольга Юдіна, керівниця київської організації UA Mental Help, яка з початку російського вторгнення надає безкоштовну психологічну підтримку.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, внаслідок війни, 9,6 млн громадян України можуть страждати від депресії, тривоги, посттравматичного стресового розладу або шизофренії.

Повернення

На пішохідному переході у Медиці – інтенсивний рух. У черзі чекають українські військові, які повертаються з Німеччини, група дітей, які закінчують літні табори у Польщі, і біженці, які їдуть відвідати своїх близьких і побачити свої домівки. Влітку легше. Є електрика, вода, все працює майже нормально. На свята в Україну їде стільки людей, що квитки на потяги з Польщі розкуповують аж до кінця вересня.

Багато людей повертаються назавжди. Міжнародна організація з міграції (МОМ) повідомляє, що до червня 2023 року на цей крок зважилися 4,8 млн біженців. Більшість повернулася в Україну з Польщі.

«Діти протягом року не бачили ані тата, ані дідуся з бабусею. У Польщі я була сама, тому що чоловік не міг виїхати, а батьки не хотіли виходити з дому», — розповідає Марія, молода жінка з двома немовлятами на шиї, яку я зустрічаю у черзі на кордоні.

Марія із Покровська – шахтарського містечка на Донбасі, розташованого за 40 кілометрів від Авдіївки, за яке зараз точаться бої.

«Життя там виглядає нормальним. Цехи, заводи працюють, і на Львів може впасти ракета», – переконує вона мене, але сама, здається, сумнівається.

За межами Закарпатської області, де немає навіть комендантської години, російські ракети б’ють по всій території України. Але міста, розташовані поблизу фронту чи російського кордону, додатково піддаються артилерійському обстрілу та обстрілам ракетами С-300.

«Війна руйнує звичайний хід життя та забирає прості речі, як-от перебування з родиною чи виховання дітей у безпечному місці. Люди хочуть жити нормально, навіть якщо це пов’язано з ризиком, і вже нічого не відкладають на завтра, тому що це завтра може не настати», – наголошує Анна Ващук, психологиня UA Mental Help.

Стигматизація

Наталія Ткаченко цікавиться, чи побачить вона знову свій будинок у Маріуполі.

«Квартиру розгромили, а житловий будинок стоїть», – розповідає 40-річна жінка, яку я зустрічаю у центрі допомоги «Я Маріуполь» у Дніпрі.

В Україні є 17 таких місць, призначених для біженців з цього міста.

В оточеному Маріуполі Наталія провела три тижні. Їй вдалося евакуюватися з чоловіком і дітьми, а ось родині брата не пощастило.

«Бомба впала на житловий будинок і поховала їх заживо. Мене діти питають, чому росіяни так з нами роблять, але я не можу відповісти», – розповідає Наталія.

У центрі люди можуть отримати матеріальну допомогу, провести час разом, отримати професійну юридичну та психологічну консультації. Рік тому була створена група підтримки, але спочатку вона не користувалася великою популярністю.

До 2022 року використання психологічної допомоги в Україні не було поширеним явищем і часто означало стигматизацію.

«У слові «психолог» часто чують «психо» або плутають психолога з психіатром, – каже Ольга Юдіна.

З початку російського вторгнення до фонду UA Mental Help за допомогою звернулося майже 5 000 осіб.

«Потрібно просто заповнити спеціальну форму або зателефонувати. Ми приймаємо людей з усіх куточків країни та різного віку. Нещодавно звернувся 90-річний чоловік», – пояснює Юдіна.

51% клієнтів фонду UA Metal Help вперше у житті користуються допомогою психолога.

«Багато хто проривається, але просвітницька діяльність ще дуже потрібна», – підкреслює Юдіна.

Стратегія виживання

Підземні гаражі, станції метро, ​​підвали багатоквартирних будинків, проходи під вулицями та пересувні залізобетонні конструкції, розміщені на зупинках – усі ці місця служать укриттями. Ви повинні спуститися до них, як тільки почуєте сирени. Ті, що в Дніпрі, виють дуже часто, але на них ніхто не звертає уваги.

«Вночі я ставлю беруші у вуха і сплю, бо скільки можна витерпіти безсонних ночей? Реагувати на всі сигнали тривоги неможливо, тому що довелось б весь час сидіти в укритті» – зазначає Сашко, 42-річний друг з міжнародної гуманітарної організації, у якого я гостюю у Дніпрі.

Сирена повітряної тривоги спрацьовує, коли з Росії прилітають ракети чи бомбардувальники. Близько 400 000 мешканців Дніпра стежать за Telegram-каналом, який повідомляє, коли тривога «серйозна» і щось безпосередньо загрожує їхньому місту.

«Для деяких людей ігнорування тривог – це стратегія виживання. Наша свідомість намагається захистити нас від постійного стресу, адже людський організм не здатний функціонувати так довго, – каже Анна Ващук.

У День Незалежності України російська ракета влучила в автовокзал у Дніпрі, постраждали 10 людей. З початку року загинуло 65 жителів Дніпра, а близько 200 – отримали поранення.

Невидимі рани

Газон на Майдані Незалежності в Києві усіяний сотнями маленьких прапорців. Здебільшого – українські, є білоруські та грузинські, є й польські. На кожному прапорці є ім’я, прізвище чи позивний загиблого воїна. Поруч гуляє «талісман» – собака-покровитель, з яким можна сфотографуватися за кілька гривень.

«Повертаюся з фронту, і життя тут цілком нормальне. Я щасливий, адже це означає, що наша робота має сенс, – розповідає 33-річний солдат одного з білоруських добровольчих батальйонів, який просить задля безпеки не називати навіть його імені.

Він закінчив факультет славістики у Польщі, роками був активним в анархістському русі і ніколи не служив в армії. Сьогодні, через півтора року, він керує розрахунком 120-мм міномету та воює в різних місцях на передовій.

Він зізнається, що бувають дні, коли йому важко контролювати свої нерви.

«Хтось не поступиться місцем у транспорті літній людині, не притримає двері чи кине брудний погляд. Мені не потрібно багато, щоб вибухнути», – скаржиться солдат.

Військовослужбовці та ветерани часто скаржаться на нерозуміння з боку суспільства та своїх близьких.

«Сім’ї бояться, що чоловік чи батько зміниться. Повернення з фронту – це складний процес адаптації до зовсім іншої реальності», – пояснює Анна Ващук.

Адаптація не полегшується через надмірну ідеалізацію солдатів як витривалих і сильних людей.

«У такому образі немає місця для слабкості. Не всі рани видно неозброєним оком, а солдати – звичайні люди, які мають право на лють, сум і сльози», – підкреслює Анна Ващук.

Бути разом

З поверненням жителів у Дніпрі знову вирує життя. Зокрема, 150 000 внутрішньо переміщених осіб і тому зараз у місті проживає понад мільйон людей.

Саша намагався повернутися до Маріуполя, щоб привезти батькам їжу та ліки, а також спробувати переконати їх евакуюватися.

«Вони наполягали, що не поїдуть. Вони сумують за радянськими часами і досі вірять, що Росія означає для них добро», – каже Саша.

На блокпосту під Бердянськом його затримали росіяни. Вони забрали його машину і сказали повертатися пішки.

«Була ще зима. Я вижив тому, що хтось погодився мене підвезти», – підкреслює Саша.

Життя повертається не лише у великі міста, а коли є шанс на стабілізацію, то й у маленькі прифронтові міста.

«Часто за кілька кілометрів від місць, де ми воюємо, живуть люди, ходять на роботу, а на вулицях можна побачити дітей», – розповідає солдат із білоруського добровольчого батальйону.

За оцінками МОМ, окрім Київської області, найбільше біженців повернулося до своїх домівок на сході країни.

«Я більше не планую їхати до Польщі, бо скільки можна прожити без рідних і з чужими. Якщо нам доведеться померти, то принаймні ми будемо разом до кінця», – наголошує Марія.

Постійна загроза

«Якщо ти постійно дивишся в очі смерті, на зруйновані міста, на цвинтарі, то немає шансів, що це не залишить сліду у твоїй голові, – каже солдат із білоруського батальйону.

Нещодавно він почав терапію.

«До мене звернувся психолог, який помітив, що зі мною щось не так. Чи отримаєш допомогу, залежить від того, який у тебе командир і чи є хтось у підрозділі, кому це не байдуже», – пояснює солдат.

Наталія не може сказати, коли востаннє відчувала себе щасливою.

«Коли повернусь додому і поховаю брата, може, тоді й знайду спокій, – каже вона.

Психологи наголошують, що найбільший виклик полягає в тому, що люди постійно стикаються із загрозами для свого життя.

«Багато людей відчувають провину за те, що відчували радість під час війни. Ми пояснюємо їм, що вони абсолютно нормальні. Ця війна не нормальна. Ми намагаємося показати їм ресурси, які вони мають для догляду за своїм психічним здоров’ям, а також навчити їх справлятися зі стресом і розслаблятися самостійно», – каже Ващук.

Ми вдаємо, що все нормально

Згідно із дослідженнями, проведеними МОЗ України, з початку російського вторгнення аж 90% громадян України мали хоча б один із симптомів хронічного стресу.

«Не кожен переживе кризу психічного здоров’я, але кожен повинен знати, як впоратися з такою ситуацією», – наголошує Анна Ващук.

Українська влада намагається надолужити згаяне у системі психіатричної допомоги. Перша леді України Олена Зеленська ініціювала національну програму психічного здоров’я та кампанію «Як самопочуття?».

У МОЗ створили інтерактивну мапу, на якій показано, де можна отримати допомогу. Створюються реабілітаційні центри для солдатів. Надавати першу психологічну допомогу навчаються поліцейські, пожежники, вчителі та сімейні лікарі.

«Необхідні комплексні дії на рівні сім’ї, громади та держави, зокрема: соціально-психологічний супровід, освіта та профілактика. Іноді навіть одна консультація може дуже допомогти, – резюмує Ольга Юдіна.